Новини Нікополя - nikopoltoday.com

Всі публікації з тегом мовне

Зроби «Крок до української мови»
Зроби «Крок до української мови»
Нікополь 2019-12-24 20:46:04
Також у розділі "Власна думка", хотілося б більше побачити інформації стосовно культури. Відповідь на питання: чому ми пишемо новини українською на сайті NikopolToday чудово ілюструє блог від Rayan Riener. Текст без змін з блогу Here And Now. Цей допис якраз ілюструє, наскільки необхідна підтримка кожного нікопольця у збереженні української мови в Нікополі.                          «Крок до української мови»  Українською, я почав розмовляти, приблизно півтора роки тому. Думати українською, я намагався вже з класу 3-4-го, коли вчителька з української мови, доводила класу, що «рідна мова» - це мова, якою думають. І тільки кілька людей підняли руки, сказавши, що думають українською. Вчителька, чомусь, цинічно посміхнулась з тих дітей. Саме тоді, я вперше замислився: «а чому рідною мовою можна лише думати, а не розмовляти?» Тоді, мені і захотілося, щоб українська, - була моєю рідною мовою. Вона подобалась мені більше, ніж російська. Та і у серці, назрів черговий бунт непокори нонконформіста.    З того часу, промайнуло багато років. Але «клубок переваг» української, сплітався у моєму мозку все більшими нашаруваннями, та й ацензурна Історія, із всією її «голою раною правди», - дійсно спонукала до закликів совісті відновити суспільно-історичну справедливість. Хоча б і краплиною, у безмежному морі. А роки життя у Росії, - зовсім відвернули мене від цієї країни та нібито «кращого» «великоросства». Расизм, шовінізм, нетерпимість, - цим самокерувались ті люди, які вперше «подарували» мені слово: «хохол», - значення якого, я довго не міг осмислити, поки не запитав у одного із своїх однокласників, за національністю він був таджиком, але за системою виховання, - «расіяніном». Я чітко побачив дитячими очима обличчя нібито успішної  «сучасної» Росії, - переповненою: фобіями, стереотипами, дискримінацією, расизмом, нетерпимістю…   Тому тільки у Москві, я зрозумів, - що я ж таки Українець! Що величезна прірва пролягає між українською ментальністю та ментальністю російською, а наша нібито укро-російська – це ж лише діалект, що помітить будь-хто із жителів Північної. І я не кажу про «суржик», а про українізовану російську. Та й відчув величезну культурну прірву, і з полегшенням вдихнув, коли знову опинився вдома, в Україні, - де набагато вільніше жити…   Хотілося б, щоб ви також це зрозуміли.   До прийняття анти-українськомовного закону «Колісніченко-Ківалова», я розмовляв українською лише з деякими та вдома, поступово розширюючи свій «україномовний простір». Також, кілька останніх років, я купував лише україномовні книги українського виробництва, відшуковував музичні на кінематографічні «перлини» українського мистецтва, посеред тотального його забуття та презирства. Це був мій особистий вибір. Я до останнього не міг повірити, що той закон ухвалять. А коли його все ж затвердили, - прийшов час 100%-ї української мови у моєму житті. «Якщо споконвічні українці не можуть захистити свою культуру, то її будуть захищати ті, хто народився на теренах Незалежної України, ті, - хто мав більше Свободи, більший обрій для власного незалежного розвитку, ті, хто врешті-решт – мають совість та відчувають відповідальність за власну землю, під своїми ногами, яка дала їм життя».   На формат «Українського Розмовного Клубу», я натрапив раптово. Інтригувало те, що перший такий клуб був створений у Донецьку! Та аполітичність і ліберальність «Руху добровольців», - розвіяла останні сумніви. Я запитав себе: «А чому б і не створити такий клуб в нас? Нікополь – типова русифікована територія, яка конче потребує змін». Тоді, я зв’язався із Сергієм Стукановим, - творцем першого Донецького клубу. ( На той момент, з’явився вже другий клуб, - в Одесі. ) А я якраз повернувся зі Львова, натхненний усім українським, немов із казки у бруд «нікопольскіх понятій». Ідея захоплювала, і я знову запитав себе: «хто, якщо не я?» І тоді я зрозумів: «Треба!»   Першу зустріч я запланував на 25 сiчня. Одразу створив спільноту у ВКонтакті, та перший Захід від неї. Сам клуб створений 25 лютого в честь Дня Соборності України. Запросив нікопольчан, друзів і знайомих. Ми повинні були зустрітися на Пам’ятникові Богдану Хмельницькому, а потім, відправитись на виставку у КУ «НКДЦ». Опісля, у кафе, обсудити подію разом. На Пам’ятник прийшло мало людей, але це все ж не зламало нас, оскільки прийшла журналістка Катерина Андрус, та взяла в нас коротке інтерв’ю. Тоді, пам’ятаю, як я сказав Каці, подружці із Білорусі: «Ось як виглядають справжні непроплачені акції». Але під кінець події, ми ледь вмістилися усією компанією у кафе! Згодом, ми навіть дізнались, що приходили ще люди, але ми просто розминулися із ними! А шкода!   Для другої і подальших зустрічей, нам потрібно було віднайти приміщення. Разом із Кацею Кашпур, яка взяла на себе забов’язання «комп’ютерної верстки» клубу, ми почали пошук. Одразу ж нас радо зустріли у Центральній Дитячій Бібліотеці! Бібліотекар, що працювала в той день, висловилась так: «Це ж справжня громадянська позиція! Ви своєю появою, підняли мені настрій на весь день!» Ми із Кацею не могли натішитися, відчуваючи, що йдемо вірним шляхом. Темою другої (першої у приміщенні) зустрічі була: «Творчість».  Тоді ж ми віднайшли і ще одного організатора: Олю Махинько. З нею ми ходили роздавати листівки у «Захист української мови/9 простих правил» по місту. Ми були здивовані цікавим фактом, - майже кожен третій нікопольчанин, до якого ми звертались українською – відповідав нам також українською! І лише одна жіночка сказала: «я не панімаю, что ви хатіте?» Тоді в нас виникла ідея, одними із перших, а можливо, і першими у місті, провести соц. опитування, використання солов’їної у повсякденному житті Нікопольчан. Цікаво ж бо, яка частка людей розмовляє рідною мовою та яка частка хоче і невдовзі також перейде на українську?    Клуб розвивається, і майже кожен раз приходять нові люди. Вже проведено 10 зустрічей! На зустрічі посвяченій «Творчості Тараса Шевченко», до нас завітала художниця Вікторія Голуб, та допомогла нам в малюванні картини, за «шевченківськими мотивами». Ми стараємося зробити зустрічі різноманітними, та разом обираємо теми наступних зустрічей, щоб було дійсно цікаво проводити час. Як стане тепліше, ми почнемо влаштовувати «мовні пікніки», поетичні читання «Вірші на Дніпрі» та інші цікаві акції.     Головне те, що ми цінуємо кожного з тих людей, які не стояли осторонь створення і діяльності Розмовного Клубу Нікополя. Тих, що не проявили таку «модну» зараз байдужість. Та на власній практиці зрозуміли, що навіть невелика частка людей, може розпочати щось міняти, і обов’язково знайдуться ті, хто допоможе і підтримає. І здається, ми вже чогось досягли: у клубі дійсно можна провести цікаво час, реалізуватись, дізнатись щось нове, поділитися своєю творчістю, познайомитися із однодумцями, і головне – покращити свою українську на практиці! І чомусь, мені все ж здається, що українською мовою у Нікополі – почали розмовляти більше. А може, і не здається взагалі? =)На жаль, за інформацією від NikopolToday, Українського Розмовного Клубу у Нікополі більше немає. Можливо цей пост дасть поштовх для нових активістів і волонткерів створити знову щось подібне.Раніше ми повідомляли, що нещодавно було протестовано космічну маршрутку. Як це було?Також у іншому блозі від нікопольского психолога Катерини Панченко ми писали про секс у маленькому місті.
Завантажуйте більше