Патронатні вихователі із Жовтих Вод про особливості своєї роботи і відносини із вихованцями

“Четверо дітей – повернулися до своєї родини, вони і досі для нас як родичі”, - патронатні вихователі із Жовтих Вод про особливості своєї роботи і відносини із вихованцями. 

Вікторія та Євген Базилюки – у патронаті вже понад 5 років. Тобто, піклуються про дітей, поки їхні батьки долають скрутні обставини. І отримують за свою роботу зарплату. За ці роки подружжя прийняло у себе 16 дітей. Як живеться сім’ї, де регулярно з’являються новенькі – розповіли проєкту “Гостини у родини”. 

Чому вирішили стати патронатною родиною?

Євген: Я приїхав у Жовті Води із Вінниці і працював в центрі реабілітації, допомагав залежним людям. Опісля – у благодійному фонді, де  бачив багато сімей у скруті, де є алкозалежні. 

Бачив дітей, які знаходяться в тих сім’ях. Тож життя потихеньку готувало мене до патронату. Патронат  – це не тільки робота з дітьми, а й робота з батьками. Я знав цих людей, що потребували нашої допомоги. Це так би мовити лягло мені на серце і стало моїм покликанням 

Вікторія: Нам служба у справах дітей пропонувала такі варіанти: бути прийомною сім’єю, стати дитячим будинком сімейного типу чи патронатними батьками. Спитали, що ми обираємо. Ми обрали патронат. 

Чому саме патронат? Навіть не знаю. Певно тому, що уже мали досвід: раніше у нас  під опікою жила моя племінниця. Дитина побула, реабілітувалася, мама ( моя сестра)  також реабілітувалася і дитина повернулася додому. Це по суті було те ж, що і патронат. Пізніше, коли в Україні з’явилось саме поняття “патронат”, ми вирішили обрати його.

Мені подобається коли діти перебувають у нас тимчасово - найчастіше приблизно рік. Ми віддаємо себе, свою любов, свій дім, свої ліжка, приймаємо їх такими як вони є. Опісля з нашої родини вони виходять чудовими дітьми та переїжджають до іншої сім’ї. Або ж повертаються до біологічних батьків. 

Скільки дітей прийняли відтоді, як стали патронатними вихователями?

Євген: Ми патронатна родина із 2017 року, за цей період у нас вже було 16 дітей. Зараз піклуємося про трьох, і ще не знаємо, як вирішиться їхня доля. Із 16 дітей четверо  – повернулися до біологічної родини, вони і досі для нас як родичі. А дванадцятьох  –  ми, спільно зі службою у справах дітей, влаштували до прийомних сімей.

Вікторія: Прекрасна зараз доля у них. Вони регулярно надсилають нам фото та відео. Такі діти чудові. Якими вони прийшли до нас  – та які вони зараз, це величезна різниця.

Скажіть, як відбувалася адаптація дітей  у вашій  сім’ї та з якими труднощами ви зіштовхнулись?

Вікторія: Адаптація відбувається у кожної дитини по - різному. Хтось швидко адаптується. Хтось довго – як дві сестрички, вони у нас вже рік. 

Усі діти в нас привчаються до режиму. Основні труднощі у тому, що їх треба привчати одягатись, взуватись, деяких – до особистої гігієни. Когось треба вкладати спати, бо вони взагалі не можуть самі заснути. Труднощів багато. 

Іноді діти майже не розмовляють. Я вчу звертатися, спілкуватися: “Підійди, попроси”,  ‘‘Дайте водички, будь ласка”  замість вимоги ‘‘Води!‘‘. 

А зараз у вас з дітьми є якісь труднощі? 

Вікторія: Труднощі зараз із дівчатами – сестричками. Вони складно йдуть на контакт. Для мене це важко тому, що я не відчуваю віддачі. Так поговориш з дитиною –  і мені добре, і дитині добре. 

А як щодо прив’язаності? У певний момент доведеться із дитиною розлучитися. Певно, це боляче і для вас, і травма для самої дитини. 

Вікторія: Ми не дозволяємо, щоб діти називали нас “мама” і “тато”. І від самого початку пояснюємо, що ви у нас тимчасово. Вони знають, що у певний час мають від нас піти. Чим ближче  розлука, тим частіше  їм про це нагадуємо: «Ви підете до іншої сім’ї». Все одно невеликий стрес є: і у нас, і у них. Але я не можу сказати, що це велика травма.

Євген: Це ні в якому разі не травма для дітей.А все тому, що з іншої сторони їх також приймають люблячі люди. Діти не йдуть до інтернату, а потрапляють до сім’ї.

Ви бачите вплив генів батьків на дитину?

Євген: Ми свого роду  «короткострокові батьки» і не бачимо певних генетичних закономірностей. Одне можем сказати напевно: діти спостерігають за середовищем, моделлю поведінки сім‘ї. І автоматично починають повторювати побачене. Бачать, що вони потрібні, що їх люблять  – і так же ставляться до нас.

Чи зберігаєте ви якісь відносини з біологічними батьками дітей?

Вікторія: Наші відносини із родичами дітей залежать радше від самих дітей. Якщо вони погоджуються, то комунікація з  батьками – це частина нашої роботи, допомагаємо їм подолати  тимчасові труднощі.  Якщо мати хоче бачитись з дитиною, то зустрічі дозволяються тільки у випадку, коли це не впливає на поведінку дітей. 

Хто вам допомагає? Звідки берете додаткові ресурси?

Євген: Діти живуть у нас, але ми співпрацюємо із цілою командою: медиками, поліцією, освітянами та службою у справах дітей. В чому полягає ця єдність: у дитини є потреба, припустімо, у лікуванні. Ми зібралися, вирішили проблему. Відповідальність за це беруть на себе медики. Ми не одні. Іноді до нас приїздять психологи, і це теж дуже корисно.

Вікторія: До того ж ми часто проходимо тренінги. Ще нам дуже допомагають соціальні служби –  привозять гуманітарну допомогу. 

Євген: Знаєте, я людина  позитивна і один із найважливіших ресурсів у нас - це ми один для одного. Коли лягаємо спати - часто сміємось. Я раніше був капітаном КВК. І перед сном частенько багато жартую. Це нас відновлює.

Проєкт «Гостини у родини створений в рамках проєкту ЮНІСЕФ «Моніторинг потреб та підтримка дітей в умовах війни», що впроваджується Партнерством «Кожній дитині» за підтримки UNICEF Ukraine на замовлення Міністерства соціальної політики України та Національної соціальної сервісної служби України.