Інтерв'ю з патронатними родинами. Чому вирішили стати патронатною родиною? Чому саме патронат? Скільки дітей прийняли відтоді, як стали патронатними?
“Четверо дітей – повернулися до своєї родини, вони і досі для нас як родичі”, - патронатні вихователі із Жовтих Вод про особливості своєї роботи і відносини із вихованцями.
Вікторія та Євген Базилюки – у патронаті вже понад 5 років. Тобто, піклуються про дітей, поки їхні батьки долають скрутні обставини. І отримують за свою роботу зарплату. За ці роки подружжя прийняло у себе 16 дітей. Як живеться сім’ї, де регулярно з’являються новенькі – розповіли проєкту “Гостини у родини”.
Євген: Я приїхав у Жовті Води із Вінниці і працював в центрі реабілітації, допомагав залежним людям. Опісля – у благодійному фонді, де бачив багато сімей у скруті, де є алкозалежні.
Бачив дітей, які знаходяться в тих сім’ях. Тож життя потихеньку готувало мене до патронату. Патронат – це не тільки робота з дітьми, а й робота з батьками. Я знав цих людей, що потребували нашої допомоги. Це так би мовити лягло мені на серце і стало моїм покликанням
Вікторія: Нам служба у справах дітей пропонувала такі варіанти: бути прийомною сім’єю, стати дитячим будинком сімейного типу чи патронатними батьками. Спитали, що ми обираємо. Ми обрали патронат.
Чому саме патронат? Навіть не знаю. Певно тому, що уже мали досвід: раніше у нас під опікою жила моя племінниця. Дитина побула, реабілітувалася, мама ( моя сестра) також реабілітувалася і дитина повернулася додому. Це по суті було те ж, що і патронат. Пізніше, коли в Україні з’явилось саме поняття “патронат”, ми вирішили обрати його.
Мені подобається коли діти перебувають у нас тимчасово - найчастіше приблизно рік. Ми віддаємо себе, свою любов, свій дім, свої ліжка, приймаємо їх такими як вони є. Опісля з нашої родини вони виходять чудовими дітьми та переїжджають до іншої сім’ї. Або ж повертаються до біологічних батьків.
Євген: Ми патронатна родина із 2017 року, за цей період у нас вже було 16 дітей. Зараз піклуємося про трьох, і ще не знаємо, як вирішиться їхня доля. Із 16 дітей четверо – повернулися до біологічної родини, вони і досі для нас як родичі. А дванадцятьох – ми, спільно зі службою у справах дітей, влаштували до прийомних сімей.
Вікторія: Прекрасна зараз доля у них. Вони регулярно надсилають нам фото та відео. Такі діти чудові. Якими вони прийшли до нас – та які вони зараз, це величезна різниця.
Вікторія: Адаптація відбувається у кожної дитини по - різному. Хтось швидко адаптується. Хтось довго – як дві сестрички, вони у нас вже рік.
Усі діти в нас привчаються до режиму. Основні труднощі у тому, що їх треба привчати одягатись, взуватись, деяких – до особистої гігієни. Когось треба вкладати спати, бо вони взагалі не можуть самі заснути. Труднощів багато.
Іноді діти майже не розмовляють. Я вчу звертатися, спілкуватися: “Підійди, попроси”, ‘‘Дайте водички, будь ласка” замість вимоги ‘‘Води!‘‘.
Вікторія: Труднощі зараз із дівчатами – сестричками. Вони складно йдуть на контакт. Для мене це важко тому, що я не відчуваю віддачі. Так поговориш з дитиною – і мені добре, і дитині добре.
А як щодо прив’язаності? У певний момент доведеться із дитиною розлучитися. Певно, це боляче і для вас, і травма для самої дитини.
Вікторія: Ми не дозволяємо, щоб діти називали нас “мама” і “тато”. І від самого початку пояснюємо, що ви у нас тимчасово. Вони знають, що у певний час мають від нас піти. Чим ближче розлука, тим частіше їм про це нагадуємо: «Ви підете до іншої сім’ї». Все одно невеликий стрес є: і у нас, і у них. Але я не можу сказати, що це велика травма.
Євген: Це ні в якому разі не травма для дітей.А все тому, що з іншої сторони їх також приймають люблячі люди. Діти не йдуть до інтернату, а потрапляють до сім’ї.
Євген: Ми свого роду «короткострокові батьки» і не бачимо певних генетичних закономірностей. Одне можем сказати напевно: діти спостерігають за середовищем, моделлю поведінки сім‘ї. І автоматично починають повторювати побачене. Бачать, що вони потрібні, що їх люблять – і так же ставляться до нас.
Вікторія: Наші відносини із родичами дітей залежать радше від самих дітей. Якщо вони погоджуються, то комунікація з батьками – це частина нашої роботи, допомагаємо їм подолати тимчасові труднощі. Якщо мати хоче бачитись з дитиною, то зустрічі дозволяються тільки у випадку, коли це не впливає на поведінку дітей.
Євген: Діти живуть у нас, але ми співпрацюємо із цілою командою: медиками, поліцією, освітянами та службою у справах дітей. В чому полягає ця єдність: у дитини є потреба, припустімо, у лікуванні. Ми зібралися, вирішили проблему. Відповідальність за це беруть на себе медики. Ми не одні. Іноді до нас приїздять психологи, і це теж дуже корисно.
Вікторія: До того ж ми часто проходимо тренінги. Ще нам дуже допомагають соціальні служби – привозять гуманітарну допомогу.
Євген: Знаєте, я людина позитивна і один із найважливіших ресурсів у нас - це ми один для одного. Коли лягаємо спати - часто сміємось. Я раніше був капітаном КВК. І перед сном частенько багато жартую. Це нас відновлює.
Проєкт «Гостини у родини створений в рамках проєкту ЮНІСЕФ «Моніторинг потреб та підтримка дітей в умовах війни», що впроваджується Партнерством «Кожній дитині» за підтримки UNICEF Ukraine на замовлення Міністерства соціальної політики України та Національної соціальної сервісної служби України.
Пишемо про все важливе
Кожен день щось нове. Будьте в центрі подій