Пентаграма Поневірянь - ВІРШ

…я колись мав шлях, нині маю дім: павутиння на стелі та мох під ним, у кутках квітне інеєм каламуть. 

Та без світла розгледиш хіба пітьму. 

Я збирався піти: віддих, вдих та крок. Та дорога вперлася в падь зірок, обвила думки, повела назад, залишивши в безодні пустих кімнат. 

Зачинилися двері. Замовкнув рип. 

Говори, прошу тебе, говори. 

* 

Я колись мав ім'я: дзвін заліза й лід. А тепер замість нього є чорний кіт і очниці розбитих нічних свічад. Безіменний міряю кроком час. Він бере забагато (завжди – своє). А у грудях б'ється – ніяк не вб'є. 

Пальці ковзають вздовж палітурок книг. 

Помирати не страшно. 

Не вперше. Звик. 

Та над стріхом нещадно чорніє вись. 

Говори до мене. Хоч обізвись. 

*

Тут у мене п'ять вікон. Я рахував. По-під ними щоночі блищить трава. Там відбитки копит у вогкій землі. Потопельники човгають у імлі заховавши п'явок під дірки одеж. Неживе-та-не-мертве за ними йде. 

Це не страх, просто вірші втрачають ритм. 

Говори, прошу тебе. 

Говори.

*

Так, я маю надію, та менше з тим. Бо усі надії тривкі, як дим, бо надія – мрець, що піднявся з ден, недочитана книга, прийдешній день. Бо надія – це кіт, що сів біля ніг, каганці потерчат у драговині, і туман що поволі накрив яри. Говори, говори, ну ж бо! Говори! 

* 

Я ще маю прохання... прохання, так. Я втомився до хрускоту в кісточках. 

Я проніс през світ п'ять дзвінких пісень, п'ять дірявих кишень, п'ять «іще не все». П'ять позичених довгих чужих життів, п'ять випробувань, що я їх не хотів. П'ять чавунних ціпків та цупких сердець, п'ять важких «ніколи», «ніщо» й «ніде», п'ять пророчих снів, злість, зневіру й млость. 

…і прошу... ні. Благаю: скажи хоч щось. 

По-під призьбою ночі кричать сичі. 

Не мовчи, прошу тебе. 

Не мовчи.

А якщо вам сподобалося, більше текстів ви можете знайти за посиланням.

Якщо вам дуже сподобалося, подякувати автору можна отут.