Все життя ми вірилу у те, що ми щось знаємо про цей світ. Ми вважали, що розуміємо, як усе влаштовано і що відбувається. Але чи могли ми знати, що скоро кінець?
Все життя ми вірилу в те, що ми щось знаємо про цей світ. Ми вважали, що розуміємо, як усе влаштовано і що відбувається. Але чи могли ми знати, що скоро кінець? Час дослухатись свого серця, пережити наступаючий апокаліпсис і змінити все, про що ми знали, вірили й на що уповали. Кожен із нас, після кінця світу - стане тим, хто змінить все назавжди.
Суспільство помилилось - на руїнах постапокаліпсису постане питання: бути чи не бути? Як жити? Що мусимо робити? Бути іншими - виправити всі помилки і увімкнути людяність, самопожертву та серце, щоб бачити більше - зробити більше для навколишніх людей і середовища, із подякою за все Природі, що дала нам шанс існувати і відчувати й хороше і погане, взагалі.
Соціальна реклама
Вона йшла по зруйнованому,
Занедбаному місту, у руїні.
Це місто з’їла часу осінь…
Нестримане недбальство,
Людей, які світ не любили.
- Світ знищено, його немає,
Промовляла старезна стара,
З кривою палицею, як і вона..
Сама, одна, як дівчинка,
Що попереду тихенько йшла
Стара, сліпа, зривала листя
Мить за миттю впихаючи,
Його до свого старезного роту
І все ж ще приказувала:
- Світ знищено, його нема…
А дівчина все йшла по вулиці,
В руках ледь живий від часу
Ведмедик, - ґудзик замість ока
Вона казала йому:
- Ти не хвилюйся…
Ми дійдемо додому.
Тут і мати показалась,
За спиною тяжкість –
То було гілля для вогнища;
Вогнища, яке б зігріло їх..
Життя в халупі із сміття.
Дівчинка нестримно потекла,
Линучи до змученої матері, і..
Притулившись головою,
До матері, єдиної, спитала:
- Мамо, чому так все?..
Колись же все було чудово…
Квіти, гарні зелені дерева,
Та чиста вода, та навіть звірря
Чому все ж це зникло?
Мамо! Я знати хочу, скажи!
Мати потемніла в обличчі,
Відвела від голодної дитини,
Важкі, заглиблені у себе очі,
- Чому? – запитала вона у світу.
А от справді: «Чому?»
Чи не можемо ми…
Це жахливе майбутнє змінити?
2011
Она шла по разрушенному,
Заброшенном городу, в руинах.
Этот город съела времени осень...
Неудержимая халатность,
Людей, которые мир не любили.
- Мир уничтожен, его нет,
Говорила старая старуха,
С кривой палкой, как и она...
Сама, одна, как девочка,
Что впереди тихонько шла
Старая, слепая, срывала листья
Мгновение за мгновением впихивая,
Его в свой старый рот
И все ж еще приговаривала:
- Мир уничтожен, его нет...
А девочка все шла по улице,
В руках едва живой от времени
Мишка, - пуговка вместо глаза
Она говорила ему:
- Ты не волнуйся...
Мы дойдем домой.
Здесь и мать показалась,
За спиной тяжесть -
Это были ветви для костра;
Очага, который бы согрел их...
Жизнь в лачуге из мусора.
Девочка стремительно потекла,
Устремляясь к измученной матери, и...
Прислонившись головой,
К матери, единой, спросила:
- Мама, почему так все?..
Когда-то же все было прекрасно...
Цветы, красивые зеленые деревья,
И чистая вода, и даже звери
Почему все это исчезло?
Мама! Я знать хочу, скажи!
Мать потемнела в лице,
Отвела от голодного ребенка,
Тяжелые, углубленные в себя глаза,
- Почему? - Спросила она у мира.
А вот действительно: "Почему?"
Не можем ли мы...
Это ужасное будущее изменить?
~
- Rayan Riener -
Давайте залишимось людьми, щоб на нас не чекали наступні дні та місяці!
Рубрика "Власна думка" від NikopolToday створена і покликана використовувати право на свободу слова, ганатовану всім нам Конституцією України.
Кожен із Вас може надіслати свої тексти на нашу електронну пошту nikopoltoday@gmail.com, щоб все місто почуло Ваші думки.
Пишемо про все важливе
Кожен день щось нове. Будьте в центрі подій