ЛГБТ на захисті України від російських окупантів

30 серпня у київській галереї IZONE відкрилася фотовиставка "Ми були тут" – проект українського фотографа Антона Шебетка, присвячений представникам ЛГБТ-спiльноти, які брали участь в операції об'єднаних сил [раніше – АТО] на Донбасі.  

ЛГБТ на варті країни від сепаратизму. Як багато геїв серед українських військових? Про це NikopolToday передає від "Новий Час". Хто стоїть на захисті Ваших традиційних цінностей і свободи?

Фотограф Антон Шебетко (праворуч) та один із героїв його фотопроекту, колишній боєць батальйону Донбас Віктор Пилипенко / фото НЧ

Напередодні відкриття виставки журналіст НВ Олександра Горчинська зустрілася із самим Антоном Шебетком та одним із героїв його проекту – Віктором Пилипенком, колишнім бійцем батальйону Донбас, аби поговорити про геїв на війні, сексуальну просвіту в Україні та стереотипи стосовно ЛГБТ-спільноти.

НВ: Як до вас прийшла ідея зробити проект саме про представників ЛГБТ-спільноти на війні?

Шебетко: Коли я переїхав із України до Амстердама, якось по-новому поглянув на те, що відбувається в Україні. Мене все це зворушило, і я збагнув, що було б круто попрацювати із людьми, які, по суті, з одного боку – національні герої, а з іншого – вони не є приємними для певних сегментів суспільства.

Тут є певне протиріччя і подвійність і для самої людини: ти і патріот, і захищав країну, але ця ж сама країна не хоче тебе сприймати.

Фотограф Антон Шебетко зараз мешкає в Амстердамі

Мені було цікаво, як ці ідентичності уживаються в людях. І як ці люди взагалі з цим можуть впоратися.

Тому з усіма героями я проводив ще й інтерв'ю, аби це була не лише візуальна складова.

Спочатку в мене було п’ятеро героїв, потім я дознімав ще кількох. Є такий момент: їх складно знайти, адже взагалі такі люди рідко щось заявляють про це публічно.

Якщо це не їхня робота чи основна діяльність – я маю на увазі, якщо вони не правозахисники, не громадські активісти – то мало хто згодиться виступити на цю тему десь у медіа, скажімо.

Бути ЛГБТ в Україні – поки що проблема. Це постійні складнощі на роботі, в родині, зневага з боку оточення.

Про це мало хто каже відкрито, що призводить до того, що консервативно налаштовані люди формують свої переконання на підставі певних карикатурних стереотипів, і ці стереотипи не є правдивими.

Мені не подобаються проекти, де є тільки текст і нічого більше – історія людей, не підкріплена світлинами, якимись візуальними елементами. Я за те, аби були реальні персонажі у матеріалах, адже простому тексту віриться менше.

НВ: Але ж вам удалося врешті знайти героїв. Яким чином?

Шебетко: Насправді Віктор, здається, чи не єдина людина, яку я знайшов через КиївПрайд. Всі інші – це знайомі знайомих, яких почасти відшукав абсолютно випадково.

Пилипенко: Цей проект став таким собі тригером для країни.

Про нього я дізнався від свого друга і його дівчини. Вони знали, що я гей, я ще до цього зробив їм камінг-аут.

Наприклад, Дмитро Резніченко, доволі відомий блогер і також боєць АТО, перебував у моєму батальйоні. За певний час він кардинально змінив свою риторику – він був праворадикалом, а потім щось змінилося у його свідомості, трансформував свої погляди на життя, за що на нього нападали його колишні поплічники.

Хочу подякувати Антонові за можливість бути частиною проекту, бо під час бесіди з ним тоді, відповідаючи на його дуже влучні та гострі запитання, я навіть сам для себе замислився багато над чим. Розклав власні думки по полицях.

Коли я зробив камінг-аут, це допомогло мені побачити, хто мої справжні друзі. Деякі люди відсіялись з мого оточення самі по собі.

Зараз праворадикали чомусь вважають, що ЛГБТ на війні нема, це найпоширеніша думка і вона хибна. А серед самих цих праворадикалів більшість – лише тиловики, які й самі не були на тій війні, або були як селфі-солдати, аби пофоткатись.

А потім ти повертаєшся з фронту, і вони тобі в спину плюють. І чинять напади на мирних людей і мирні демонстрації.

Факт: Учасник АТО зробив заяву, що він гей! Читайте за посиланням.

НВ: Як і коли ви потрапили на Донбас?

Пилипенко: У вересні 2014-го долучився до батальйону "Донбас" як резервіст, потім потрапив у військову частину № 3027, відтак нас призвали.

Рік і сім місяців пробув на Донбасі, безпосередньо у гарячих точках – десь півроку. Служив також у Широкіно.

Коли мобілізувався, намагався знайти себе у цивільному житті. За фахом я перекладач, тому шукав роботу за цим напрямом. Також я маю досвід роботи копірайтером.

Були ще різні проекти, звісно, не всі вдалі. Зараз працюю редактором на телебаченні, робота цікава і мені до вподоби.

Колишній боєць батальйону "Донбас" Віктор Пилипенко

НВ: Що говорять про ЛГБТ у самому військовому середовищі? І чи говорять взагалі?

Пилипенко: Це на війні не обговорюють. Не та тема, про яку будуть постійно говорити, реально обговорювати, це точно.

Звичайно, ти терпиш жарти, інколи підсміюєшся сам, бо розумієш, що ці люди дійсно сміються з того – ну, скажімо, розповіли якийсь прикольний анекдот.

Я навіть не думав робити камінг-аут там та говорити військовим про таке.

Так, це страх, що до мене потім зміниться ставлення, що всі будуть дивитись інакше, страх, бо не знав їхньої реакції.

НВ: Ваш фотопроект вийшов на сайті Bird in Flight. Що ви тоді прочитали у коментарях під світлинами?

Шебетко: Найбільше мене здивували коментарі про те, що цей проект – російська провокація. У цій тезі я ніяк не можу вловити суть, логічний зв'язок.

Яким чином сексуальна орієнтація чи гендерна самоідентифікація стосується пропаганди?..

Також казали, що це все замовні матеріали.

НВ: Зазвичай поширений “аргумент” на цю тему серед супротивників ЛГБТ – “нехай краще підуть в АТО, ніж на ці свої паради”. А тут ви своїм проектом одразу це перекреслили.

Шебетко: Ну, так, але знайшлися ж інші аргументи проти.

НВ: Чому, на вашу думку, чимало людей в Україні ставляться до представників ЛГБТ з пересторогою та негативом?

Шебетко: Проблема в тому, що у нас в Україні немає публічних камінг-аутів.

Якби якийсь топ-політик вийшов і сказав: “Так, я гей”, це могло б щось змінити.

НВ: Тим часом у світі, в деяких парламентах чи інших державних структурах уже давно є чиновники-трансгендери, наприклад.

Пилипенко: Через це і пересічні люди, не публічні, бояться говорити про це іншим. Маю знайомого, який рано усвідомив, що він гей – років з 16, але боявся цього, адже жив у маленькому населеному пункті.

В результаті він одружився – зробив такий прагматичний розрахунок, що це ніби має якось його врятувати в очах суспільства. З дружиною живе й досі, проте таємно зустрічається із хлопцем. Звісно, він про це жалкує, бо живе не так, як йому того хотілося би, змушений переховуватися.

Але це – через страх, що суспільство його не прийме.

Шебетко: Також я колись читав дослідження по Україні про те, чи є у людей в близькому оточенні представники ЛГБТ. Там, здається, лише десь 10% відповіли, що особисто знають бодай одного відкритого представника ЛГБТ.

Певна річ, більшість уявляють собі геїв як якихось монстрів, як загрозу національній безпеці.

Пилипенко: Це такий собі “Борис Пєнкін” – збірний образ з усього, що можна, який не відповідає дійсності. І [російський співак] Боріс Моісєєв, і [російський артист пародії] Сергій Пєнкін в одному флаконі.

Є така відома дефініція – латентний гей. Часто ці люди, які не готові прийняти це у собі, потім нападають на інших ЛГБТ. Але з цим уже має працювати психолог.

Шебетко: Для мене взагалі не важливо, як людина вдягнена, що вона робить – доти, доки це не переростає в агресію стосовно інших та нав'язування власних інтересів.

Люди взагалі побоюються виставляти напоказ свою сексуальність в принципі, й це стосується не лише ЛГБТ.

В Україні було вельми складно знайти героїв для свого фотопроекту, які погодилися б відкритися

НВ: Проте цього року (2019, ред.) на КиївПрайді ситуація все ж виглядала кращою: були відомі люди, які прийшли туди підтримати ЛГБТ-спільноту. Серед українських політиків, наприклад, був нардеп Сергій Лещенко, також були європейські, канадські політики.

Шебетко: Якби цих іноземних дипломатів там не було, все скінчилося би, як завжди, раніше. Прийшли б, побили, наскочили і розбіглися.

А так – спробували б вони випадково напасти так на європейських політиків, вийшло б дуже негарно. Тому змушені були все охороняти, посилено захищати КиївПрайд.

НВ: Взагалі дуже цікава тема – те, що люди остерігаються показово демонструвати свою сексуальність.

Шебетко: Так, тут є момент: певна поведінка зазвичай продиктована тим, що ми живемо у гетеросексуальному суспільстві.

Тобто для гетеросексуальних пар є нормально, коли чоловік і жінка проявляють свої почуття публічно: йдуть, тримаючись за руки, цілуються чи обіймаються на вулиці. Або обговорюють інтимні подробиці свого життя десь на роботі в курилці.

Вони виставляють своє спіднє напоказ, і вся культура на цьому побудована. Ніхто не бачить у цьому проблем.

Проте коли йдеться про одностатеві пари, то ненавистники волають, мовляв, нема чого при дітях це демонструвати, не показуйте це на публіці тощо.

Але ж ніхто з ЛГБТ не вимагає жоних додаткових чи особливих прав для себе. Вони просто хочуть бути нарівно з гетеросексуалами в цьому аспекті.

НВ: Ще одна проблема зараз – це сексуальна просвіта. Останнім часом ентузіасти все ж намагаються впровадити в Україні якісь лекції, тренінги чи запустити освітні проекти про секс, сексуальне здоров’я, культуру стосунків між партнерами, про гендер тощо. Але й це зустрічається критикою та негативом. Або такі заходи зривають, як це було минулого літа під час лекції про трансгендерів у столиці, або називають пропагандою, як та жінка у відомому відео, що казала про “58 видов геев” у Європі.

Шебетко: Звідки була ця жінка, до речі?

НВ: Мітинг десь у Росії.

Шебетко: Ну ось такий підхід дуже характерний для РФ, і ми до цього поступово теж у чомусь скочуємось.

Тут багато значить те, як на мене, релігія – коли люди пояснюють свою гомофобію тим, що це “гріх”, “содомія” тощо.

Взагалі ж у нас люди і до релігії ставляться по-особливому. Не усвідомлюючи, що до чого. Виконують якісь язичницькі ритуали, при цьому вважаючи себе християнами, наприклад.

І не можуть пояснити, навіщо вчиняють так.

Фотопроект Шебетка можна переглянути в галереї "Ізоляція" в Києві

НВ: Тому що мама так робила. І бабуся, і прабабуся, а значить, “і я так маю робити”.

Пилипенко: Найцікавіше те, коли людям якась тема незрозуміла – а тема ЛГБТ їм незрозуміла, їм легше втекти назад до власного світу, де все відповідно до усталених звичних норм життя.

НВ: Антоне, ви переїхали жити до Амстердама. Це місто, як і Берлін, часто вважають взірцем толерантного ставлення суспільства до ЛГБТ. В основному завдяки прайду. Як там насправді ситуація?

Шебетко: Вважати, що в Нідерландах нема гомофобії, як і ксенофобів чи расистів, – це помилка. Їх там чимало.

Наприклад, нещодавно один модний бренд – виробник костюмів – запустив свою рекламу на сітілайтах. Там зображені чоловіки, що цілуються.

Ці реклами розбили – вночі, звичайно, бо вдень би ніхто такого не вчинив.

З іншого боку, є прайд, на який збирається вся країна. Там є гомофоби, так, але різниця в тому, що в цій країні соромно бути гомофобом, адже тоді інші люди тебе матимуть за невігласа, вважатимуть людиною недалекоглядною, неосвіченою.

Для голландців важливіші права людини. Для нас, на жаль, – не дуже.

Фото Новий Час

Автор Rayan Riener

Нагадуємо, трагедія Голокосту існує до нашого часу - деякі продовжують справу фашистів-нацистів, дискримінуючи ЛГБТ та ромів. 

Також ми розповідали як кохана дівчина Ілона Маска стала представником трансгуманізму.