Історія військового гея, який втратив коханого на війні

Зараз дуже атуальним є питання цивільних партнерств для ЛГБТК+пар.

У коментарях пыд статтями правозахисників часто можна побачити коментарі на кшталт "А хто їм забороняє в дупу**атися?".

Якщо чесно, то навіть шкода цих людей, бо для них стосунки обмежуються матеріальною користю та спрямовані не на любов, а на використання іншої людини.  Чимось вони нагадують героїню, описану нижче( екс-дружину загиблого  військового гея) з усім притаманним цинізмом та прагненням лише до матеріальної вигоди.

Видання NicopolToday з посиланням на спільноту ЛГБТ-військові та їх союзники публікує історію військового гея, який втратив коханого ( також військового) на війні:

Привіт, мене звати Олександр, я військовий. Нещодавно я втратив свого коханого на війні. Його звали Володя.

Ми познайомилися під час війни, коли воювали в одному підрозділі. Закохалися та стали парою. Дбали один про одного, разом проводили відпустки, про наші стосунки знали та сприймали нормально наші побратими. Ми вирішили перейти в один із штурмових підрозділів ДШВ. 

Володя мав доньку від колишньої дружини. У перший же день, коли я дізнався про загибель свого коханого, Володі, я зателефонував його колишній, розповів все як є, про нас з Володею, про втрату, про те, як його життя обірвав ворожий обстріл, і не задумуючись переслав для його доньки, яку він безмежно любив, усі гроші, які ми разом з Володею назбирали на квартиру під Києвом, у якій так багато мріяли жити разом, будувати нашу сім'ю. 

Колишня Володі сказала мені, що їй треба від мене лише гроші та майно: квартира і машина, а особисті речі (які б донька могла зберігати, як пам'ять про батька), я можу не висилати. Вони їй не були потрібні. Залиті його кров'ю речі лишаться у мене. Для мене це стало вершиною цинізму, а як же донька? Мабуть, коли вона виросте і стане самостійною, я передам їй частину, щоб вона пам'ятала батька, що віддав життя за її майбутнє. 

З батьками мого коханого Володі я кожен день на зв'язку. Як і я, вони дуже болісно переживають втрату. Зараз я спілкуюсь з психологом, який допомагає хлопцям з нашого братства. Пережив дуже важкий період прийняття. Власне, я досі його переживаю.

Мій командир відділення мене підтримав, я дуже вдячний, що він дав мені час відійти від втрати. Командиру роти я теж все розповів. Він мовчки надіслав всі речі Володі мені. У новому підрозділі, в який ми перейшли, чимало хлопців «в темі», але всі вони не поспішають відкриватися через острах того, що їм можуть нашкодити у кар'єрі та службі.

Я хочу, щоб про мою історію дізналися аби зарадити своєму болю і в памʼять про Володю. А ще, щоб люди знали, як сильно ми вміємо любити, втрачаємо на війні найцінніше, як і решта громадян. Щоб дізналися, які бувають «найближчі» люди. Сподіваюся на вашу підтримку, друзі. Вічна памʼять герою, моєму Володі.