«Люди лежали живим килимом в калюжах крові». Страшний репортаж Znak.com на NikopolToday: як в тюрмах Білорусі б'ють затриманих на мітингах. Увечері 10 серпня в Мінську перед акцією протесту проти підсумків виборів президента Білорусії був затриманий кореспондент Znak.com Микита Теліженко. Він приїхав в республіку за редакційним завданням. Протягом доби після затримання з ним не було ніякого зв'язку. Микиту відпустили тільки вчора ввечері. Про нескінченних побиття, приниження, болю - в його репортажі з Московського РУВС і в'язниці в Жодіно.Журналіст ресурсу Знак розповів про тортури у БілорусіЗатриманняМене затримали 10 серпня в момент, коли весь Мінськ збирався на другу акцію протесту проти підсумків виборів президента Білорусії. Акція була запланована на вулиці Немиті. До цього місця вже стягували бойові машини, вантажівки, в переходах і між будинками було дуже багато військових, ОМОН і міліція. Я просто йшов і дивився, як іде підготовка до мітингу. Я побачив водомети, відписався про це в редакцію, і буквально через хвилину до мене підійшли співробітники міліції, вони були в звичайній формі. Попросили показати, що у мене в пакеті, їм він здався підозрілим. Я показав - там у мене лежала кофта. Після цього мене відпустили.Незабаром на зупинці біля Палацу спорту я побачив, як усіх, хто вийшов з автобуса, схопив ОМОН і посадив в автозак. Я зробив на телефон кілька фотографій цього процесу і почав відписуватися до редакції про перші затримання на другий акції протесту. Потім пішов в сторону стели «Місто-герой», де напередодні була справжня бійня між протестуючими і силовиками, хотів подивитися, як це місце виглядає після побоїща. Але на півдорозі до мене під'їхав мінівен. І ось з нього вже вискочили екіпіровані омонівці. Вони підбігли до мене, запитали, що я тут роблю. Як я зрозумів потім, вони шукали координаторів акції, вони знали, що в Телеграма протестуючі обмінювалися інформацією про пересування силовиків, повідомляли про засідки. Вони, мабуть, вирішили, що я один з них. Я їм кажу: «У мене навіть Телеграма в телефоні немає, я СМС набираю, я журналіст, відписуюся до редакції». Вони у мене вихопили телефон, прочитали повідомлення, а потім посадили в машину. Я говорив їм, що нічого не порушив, що в акції протесту участі не беру, я журналіст, на що отримав відповідь: «Сиди, приїде начальство, розбереться».Незабаром приїхала «Газель», яку переробили спеціально під автозак. Там було три відсіки, два з яких з глухими дверима і маленьким віконцем. Мене скрутили, посадили туди. Я попросив телефон, щоб повідомити до редакції, що мене все-таки затримали.- А ти не затриманий, - сказав мені один з омонівців.- Ну я ж за гратами, - відповів я.- Сиди спокійно, - парирував він.Потім взяли мій паспорт, побачили, що я громадянин Росії.- І... (нецензурне слово, що позначає чоловічий статевий орган - ПЗМ. Znak.com) ти тут робиш?- Я журналіст, - відповів я.На цьому діалог з ОМОНом закінчився. І я сидів в «Газелі» і чекав, коли її заповнять повністю такими ж «незадержаннимі», як і я. Для цього знадобилося півгодини. Поруч зі мною посадили чоловіка-пенсіонера, 62-х років. Його звали Микола Аркадійович. Він мені розповів, що його затримали, коли він йшов в магазин і побачив, що ОМОН вистачає якогось хлопчиська. «Я заступився за нього, спробував відбити його. Я їм казав: він же дитина, ви що робите? » - поділився своєю історією Микола Аркадійович. В результаті пацан втік, а його затримали.Миколи Аркадійовича, за його словами, сильно вдарили по печінці. Він просив викликати швидку, але на його прохання ніхто не відреагував.16 годин пекла в Московському РУВСІ ось ми поїхали кудись. Куди - я ще тоді не знав. Але як потім з'ясувалося, це було Московське РУВС, 16 годин в якому виявляться для всіх нас пеклом. Їхали хвилин 20-30.Як тільки зупинилися, пролунав крик стояли на вулиці омонівців в бронежилетах: «Обличчям в землю !!!»У наш автозак влетіли кілька силовиків, нам загнули руки за спину так, що йти було практично неможливо.Хлопця переді мною спеціально головою об одвірок входу в РУВС вдарили. ВІН закричавши від болю. У відповідь на це его начали бити по Голові и кричати: «Заткнись, сука!» Перший раз мене вдарили, самє коли виводу з автозаку, я просто недостатньо низько нагнувши и получил удар рукою по Голові, а потім коліном в лица.У Будівлі РУВС нас спочатку завели в якесь приміщення на четвертому поверсі.Люди там лежали прямо на підлозі живим килим, и нам довелося йти прямо по ним. Мені Було дуже незручно, что я все-таки настав комусь на руку, но я зовсім НЕ бачив, куди йшов, бо голова булу нахил сильно в підлогу. «Все на підлогу Обличчям вниз», - кричали нам. А я розумію, что Ляжте нікуді, колом в Калюжа крови лежати люди.Мені удалось найти місце и Ляжте нема на людей, іншим кулею, а поруч. Лежать можна Було только на жівоті Обличчям вниз. Знову мені пощастило, что на мені булу медична маска, вона мені скрасила враження від брудних статі, в Який довів уткнутися носом. Хлопець поруч зі мною, Влаштовуючи зручніше, Випадкове повернувши голову в БІК и тут же получил стусана в лица армійськім берцями.А навколо йшли жорстокі побиття: звідусіль лунали удари, крики, зойки. Мені здалося, що у деяких затриманих були зламані - у кого руки, у кого ноги, у кого хребет, тому що при найменшому русі вони кричали від болю.Нових затриманих змушували лягати другим шаром. Правда, через деякий час вони, мабуть, зрозуміли, що це погана ідея, і хто-то розпорядився принести лавки. Я опинився серед тих, кому дозволили на них сісти. Але при цьому сидіти можна було тільки низько опустивши голову і зчепивши руки в замок на потилиці. І тільки тоді я побачив, де ми знаходимося, - це виявився актовий зал Московського РУВС. Мені вдалося розгледіти, що навпроти мене висіли фото міліціонерів, які особливо відзначилися на службі. Мені здалося це злою іронією, цікаво - сьогоднішні досягнення тих, хто нас зараз бив, будуть оцінені як відмінна служба?Так ми провели 16 годин.Щоб відпроситися в туалет, потрібно було підняти руку. Деякі з тих, хто нас охороняв, дозволяли і виводили людей до вбиральні. Деякі говорили: «Ходи під себе».У мене жахливо затекли руки, ноги, боліла шия. Іноді нас міняли місцями. Іноді приходили якісь нові співробітники, за новою брали всі наші дані: прізвище, коли був затриманий.Близько другої години ночі в РУВС привели нових затриманих. І ось тут почалася люта жесть. Міліціонери примушували затриманих молитися, читати «Отче наш...», хто відмовлявся, били усіма підручними засобами. Сидячи в актовому залі, ми чули, як б'ють людей на поверхах під нами і над нами. Відчуття було таке, що людей практично втоптували в бетон.А в цей час за вікном були чутні вибухи шумових гранат, в нашому актовому залі тремтіли стекла і навіть двері. Тобто бій йшов прямо під вікнами РУВС. З кожною годиною, з кожною новою партією затриманих, доставлених в РУВС, силовики скаженіли і звіріли ще більше. Міліціонерів щиро дивувала активність протестувальників. Я чув, як вони розмовляли між собою по рації, що для придушення мітингів задіяні резервні загони. Вони були в сказі, що люди не йдуть з вулиць, незважаючи на те, що їх б'ють і б'ють жорстоко, люди їх не бояться, вони будують барикади і чинять опір.«Ти, сука, проти кого барикади поставив, ти проти мене воювати будеш? Ти війни хочеш?» - кричав один з міліціонерів, б'ючи затриманого. Що мене вразило, вбило і розтоптала, так це те, що всі ці побиття відбувалися на очах двох жінок - співробітниць РУВС, які оформляли затриманих і описували їх майно. На їхніх очах б'ють підлітків 15-16 років, дітей ще. Бити таких, все одно що бити дівчат! А вони навіть не реагують...Заради справедливості треба сказати, що відвертим мордобоєм і садизмом займалися не всі співробітники РУВС. Був там один капітан, так ось він приходив до нас, питав, кому води, кому в туалет. Але на те, що роблять в коридорі з затриманими його молоді колеги, він не реагував.Співробітники кожної нової зміни в РУВС запитували у кожного з нас, хто ми, звідки і коли були затримані. Причому після того, як бачили мій російський паспорт, удари ставали не такими сильними в порівнянні з тими, які я отримував, коли думали, що я білорус.Нікому з нас не дали зробити жодного дзвінка, впевнений, що родичі багатьох тих, хто сидів зі мною в ту ніч поруч, до цих пір не знають, де їхні близькі.Близько семи-восьми годин ранку приїхало начальство, видно було, що приїхали вони не з дому, а з мінських вулиць, де йшла війна.Вони почали проводити перепис затриманих, виявилося, що двоє пропали. Почалася метушня по кабінетах, намагалися зрозуміти, куди поділися ці двоє. З'ясувати так і не змогли. Коли я лежав на підлозі, я краєм ока бачив, як якогось людини, не знаю, чи був це чоловік або жінка, виносили на ношах. Людина не ворушився, я не знаю, чи був він живий.Після цього нас всіх перевели на перший поверх і розіпхали по камерах для затриманих. Вони були розраховані на двох осіб, а нас туди набили чоловік 30. супроводжувався процес добірної російської матірщиною і побиттям, нам кричали: «Щільніше! Щільніше! » Серед моїх сусідів по камері були і пенсіонери, і молоді. Там я знову зустрів Миколи Аркадійовича. Але він простояв з нами півгодини, потім його вивели і посадили в сусідню порожню камеру.За першу годину стіни і стелю камери вкрилися конденсатом. Хтось, статут стояти, сідав на підлогу, але повітря там не було зовсім, і вони непритомніли, ті, хто стояв, вмирали від спеки. Так ми провели дві-три години, там ми чекали етапування. Етапування куди, ми не знали...Відкрилися двері. «Обличчям до стіни», - проорал нам, потім залетіли силовики, почали заламувати нам руки за спину і волоком потягли по підлозі через все РУВС. В автозаку нас знову стали укладати штабелями, живим килимом. Нам кричали: «Ваш дім - тюрма». Ті, хто лежав на підлозі, задихалися від тяжкості тел: зверху було ще три шари людей.Дорога болю і кровіВ автозаку людей продовжили бити: за татуювання, за довге волосся «Ти пидорас, зараз тебе в тюрмі, щоб співали будуть по черзі», - кричали їм.Люди, які лежали на сходах, просили, щоб їм дозволили поміняти положення, але за це отримували удари по голові гумовим кийком.Ми провели в такому стані в автозаку годину. Настільки тривалий час я пояснив собі тим, що нас, мабуть, не знали куди дівати, оскільки було багато затриманих і все ІТТ і СІЗО були переповнені.Але ось знову пролунав ор омонівців з наказом: «розповзся і встаньте навпочіпки». Руки змусили зчепити в замок на потилиці. Спиратися на сидіння було не можна, розпрямлятися теж. Тих, хто порушував цю вимогу, нещадно били. Міняти упор на ноги дозволяли лише зрідка: для цього треба було підняти руки, назвати своє ПІБ, розповісти, звідки ти і де був затриманий.Якщо охоронцеві (тоді я ще думав, що нас конвоював ОМОН, тільки в кінці шляху я дізнався, що це був білоруський СОБР) не подобалася прізвище, татуювання або зовнішній вигляд, міняти ноги забороняли, за повторне прохання били. Причому потім вже говорили, що спроба змінити позу буде прирівняна до спроби до втечі - а значить, розстріл на місці.Прохання про зупинки, щоб сходити в туалет, ігнорувалися. Нам просто запропонували ходити під себе. Деякі не витримували, ходили навіть по-великому. І так ми і їхали в хлюпають випорожненнях. Коли нашим конвоїрів ставало нудно, вони змушували співати пісні, в основному гімн Білорусі, і знімали це все на телефон. Коли їм не подобалося виконання, знову били. Коли один заспівав погано, змушували співати заново, ставили оцінку, хто як заспівав. «Якщо ви вважаєте, що вам боляче, так вам ще не боляче, боляче зараз буде в тюрмі, ваші близькі вас більше не побачать», - говорили нам охоронці.- Ви... (нецензурне слово, що позначає повний дурень - прим. Znak.com) тут зараз сидите, а ваша Тіхановском (Світлана Тіхановском - конкурент чинного президента республіки Олександра Лукашенка на виборах, вчора під тиском влади Білорусії виїхала з країни - прим. Znak. com) ... (нецензурне слово, що позначає «втекла» - прим. Znak.com) з країни, а у вас більше життя не буде, - говорив один з конвоїрів.Дорога зайняла два з половиною години. Це було два години болю і крові.Поки ми їхали, я все-таки зміг розговорити одного з наших охоронців (тоді-то я дізнався, що вони собровци). Звичайно, я за це отримав гарненько, але я не шкодую, врешті-решт, він мені потім дозволив зайняти більш зручну для мене позу. Я питав у нього, за що мене затримали, за що я отримав щитом по шиї, за що мене били по нирках. «Ми тільки і чекаємо, коли ви почнете щось палити на вулицях, - говорив він мені. - І тоді ми почнемо по вам стріляти, у нас є наказ. Була велика країна - Радянський Союз, і через таких пидорасів, як ви, вона загинула. Тому що ніхто вас вчасно на місце не поставив. Якщо ви (мав на увазі РФ - прим. Znak.com) думаєте, що ви сюди свою Тіхановском впровадили, вона вам мізки запудрити, то знайте, що другий України у вас не вийде, ми не дамо, щоб Білорусія стала частиною Росії ».- Ти ось... (нецензурне слово, що позначає чоловічий статевий орган - прим. Znak.com) сюди приперся, - запитав він у мене.- Я журналіст, я приїхав написати про те, що відбувається у вас...- Ну і шо, сука, написав? Тобі цей матеріал надовго запам'ятається.- Досить нас мучити, просто виведіть і розстріляйте, - закричав у цей час молодий хлопець, у якого від побоїв і болю вже почали здавати нерви.- ...(нецензурне слово, що позначає чоловічий статевий орган - прим. Znak.com), так просто не відбудетеся, - відповів один з конвоїрів.За цю довгу пекельну дорогу я зрозумів, що серед собровци, які нас конвоювали, були як відверті садисти, так і ідейні, які вважають, що дійсно рятують свою Батьківщину від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Так ось з останніми діалог можливий.В'язницяВсю дорогу ми не знали, куди нас везуть: в ІТТ, СІЗО, в'язниці, а може бути, просто в найближчий ліс, де нас або поб'ють до напівсмерті, або ж просто вб'ють. Щодо останнього варіанту я анітрохи не перебільшую, відчуття було таке, що можливо все.Коли доїхали до кінцевої точки (буду її так називати, бо я до кінця так і не зрозумів, де ми були), ми стояли там години півтори або два, тому що разом з нами приїхали ще сім автозаків і була черга. Коли надійшов наказ виходити з автозаків, нас вивели в позі раку, на колінах, завели в якийсь підвал, там стояли люди, були службові собаки.Від цього страх за майбутнє став сильніше, але в підсумку виявилося все не так страшно, як було в Московському РУВС.Нас довго вели з якихось коридорах, потім завели в тюремний дворик - в кіно показують, що в таких гуляють ув'язнені. І для нас це було вже майже раєм.Ми змогли вперше за добу опустити руки, розігнутися, лягти, і, найголовніше, нас поки ніхто не бив. У одного хлопця був пошкоджений хребет, в Московському РУВС на ньому стрибали омонівці, і вибита коліно, вона прямо бовталася і стирчала в строну. Так ось він просто вийшов в цей двір і впав.До нас вперше поставилися, як до людей: принесли відро, щоб сходити в туалет, деякі з нас не робили цього майже добу, принесли півторалітрову пляшку води. Звичайно, на 25 осіб цього було мало, але все ж...- Нас сьогодні більше не битимуть? - запитав один із затриманих у того, хто приніс відро і воду.- Ні, - з подивом відповів співробітник «тюрми». - Зараз вас просто відправлять по камерах, і все.Вперше за добу ми змогли між собою поговорити. Зі мною опинилися підприємці, айтішники, слюсарі, два інженери, один будівельник, були колишні ув'язнені. До речі, один з них сказав, що це не ІТТ і не СІЗО, а колонія в Жодіно, він це знає, тому що сидів тут. Незабаром у дворик завели і мого знайомого Миколи Аркадійовича.На місток над тюремним двориком вийшов чоловік у формі. «Теліженко ?! Тут є Микита Теліженко? » - прокричав він. Я відгукнувся. Людина у військовій формі переговорив зі стояли поруч з ним, а потім прокричав: «Микита, підходь до дверей, зараз за тобою прийдуть».Мої сусіди по камері дуже за мене зраділи. «Ну ось, нарешті тебе забирають», - сказав мені на прощання Микола Аркадійович.Дорога додомуЛюдина у формі виявився полковником ДІН МВС Білорусії Ілюшкевічем (департамент виконання покарань в складі МВС - аналог російської ФСВП, підпорядкованої Мін'юсту). Він сказав, що зараз мене і ще одного росіянина (це виявився кореспондент РІА «Новини») заберуть. Хто забере - я не знав. «КДБ або посольські», - подумав я. Мені віддали всі мої речі, і ми вийшли за ворота в'язниці.Там стояло дуже багато народу: родичі тих, хто шукає своїх зниклих після затримання близьких, правозахисники. Нас зустріла жінка, яка представилася співробітницею міграційної служби Білорусії, вона відвезла нас в саме місто Жодіно, в міграційний відділ, там нам «відкатали» пальці і дали постанову про депортацію, згідно з яким я і кореспондент РІА «Новости» повинні були до 24:00 поточного дня покинути територію республіки. У цей момент було вже 22:30.За її словами, у мене завтра повинен був бути суд, за яким звинуваченням (ніяких документів про притягнення мене до адміністративної або кримінальної відповідальності я не бачив, ніяких звинувачень мені не пред'являли) - вона пояснити не змогла, але сказала, що мене могли посадити на термін від 15 діб до півроку.Потім приїхав співробітник посольства РФ в Білорусії. Він розповів, що для того, щоб нас знайти, російський посол особисто дзвонив главі МЗС республіки. Дипломат посадив нас в машину і повіз до Смоленська.За півтора залишилися години ми встигли перетнути кордон з РФ, в Смоленськ приїхали о 2:30. Консул купив нам по бургер, тому що російських грошей ні у мене, ні у мого колеги не було, довіз до готелю і поїхав.Зараз я їду в Москву, щоб вже звідти полетіти додому, в Єкатеринбург.Редакція Znak.com висловлює подяку за допомогу у звільненні Микити Теліженко МЗС РФ, Посольству Росії в Білорусії, Представництву МЗС РФ в Єкатеринбурзі і міністерству міжнародних і зовнішньоекономічних зв'язків Свердловської області.Джерело Знак
