Новини Нікополя - nikopoltoday.com

Всі публікації з тегом несправедливість

Позаминулі думки, втрачені дні, подяки та правда із життя
Позаминулі думки, втрачені дні, подяки та правда із життя
Нікополь 2020-07-22 17:03:59
Позаминулі думки, втрачені дні, подяки Майже 4 роки тому, я кинув усе, роздарував майже всі свої речі "друзям" та приятелям й поїхав з України, сподіваючись ніколи не повертатись до цього пекла. Але довелось повернутись, вже не маючи нічого посеред пустої кімнати, туди, де усі здавалося друзі, що тішилися прощавальними скарбами від мене, поставили мене до чорних списків без пояснень. В мене не залишилося нічого, навіть моєї швейної машинки та повного комплекту для шиття. Які я перед виїздом подарував “друзям”. Довелося жити "з нуля"... У марних пошуках роботи у закинутому богом місті. Розпродаючи останнє, що мав.Потім, після невдалих робіт у "рідному" містечку сталася можливість поїхати до Дніпра. При тому, що в мене вкрали паспорт по дорозі "додому", тому я розумів, що навіть у Дніпрі буде складно. Поки його відновлював, брався за будь-яку роботу, працюючи майже без вихідних: фарбував двері/вікна/паркани бабусям, потім біг розклеювати оголошення, опісля стояв з листівками десь або волонтером й так далі... (о, "неймовірний" 2015-й!!) Про свій заробіток було казати комусь соромно. Але такими підробітками я витягував грошей навіть більше ніж на офіційній роботі, поки не мав паспорту. Але найцікавіше почалося, коли я його отримав і почав шукати офіційне працевлаштування. Стажувався то там то там, зазвичай брали у сфері харчування та обслуговування, й усюди я стикався з ксенофобією та гомофобією, через що мене або звільняли або виживали з роботи самі працівники. Наприклад, в самому центрі, у "Банзай" я також стажувався, і в перший день, коли допомагав на кухні - кухарі увімкнули пісню "пєдарассія", певно щоб "підтримати" мене, висміюючи в очі та позаочі. Через деякий час хлопці-офіціанти підсунули мені продукти до сумки й адміністратор подумав, що я хотів вкрасти це. Це останній випадок, після якого в мене не те що руки склалися, а я вже був готовий одягти білі капці та "Піти у дику далечінь" після низки стажувань з папкою гомофобних випадків і голодними днями очікування, усе ближче йдучи до дати, коли потрібно платити за оренду квартири. Хтось скаже, що я тоді здався, але потрібно знати мою ситуацію краще. (Хоча, когось це турбує?). Ще у дитинстві я зрозумів суть цієї системи і саме тому настільки активно займався творчістю, бо не хотів бути як свої батьки - гвинтиком системи, її рабом. Вже у 14 років я вирішив, що стану письменником, попри що. І тоді, у 2015 році я склав руки й поїхав до свого мухосранська назад, бо не лишилось сил ще один рік, наступні ось так "виживати" як усі та "жевріти" як особистість, що за рік встигла написати тільки кілька віршів, яку не сприймають серйозно знайомі, якій навіть соромно тим знайомим сказати, як складно та важко працюю і через це обростати мохом пліток. Між іншим: Земля помирає, поки ми стурбовані нікчемними проблемами та витратами. Я ніколи не забуду фрази однієї відомої людини в Дніпрі, коли я просто не зміг сказати на запитання: а чєм же ти зарабативаєш? (Коли мене запросили на типову гулянку на дачі) відповідь... Відповідь, що я став "вижатою" людиною, яка встає о 5 годині ранку щоб встигнути на перший підробіток, потім їде на другий, третий й так далі й повертається до квартири біля 12-ї години; людини, яка працює більше за неї, бо елементарно, ні - не хоче їсти, а може бути голодною заради одного - свободи від того місця, де народилася. Свободи від постійного вербального та невербального насилля, буллінгу та знущань на роботі від працедавців та співробітників у “рідному” місті. Я тримав це у собі й промовчав тоді, а вона відповіла: "знаєш что я тебе скажу - ти просто лєнтяй, і ти сам нє хочеш работать". Вона так і не дізналася й не дізнається про мою ситуацію, але туді мене тупо порвало від образи, огиди та цілковитого вакууму нерозуміння оточуючих, і я заплакав та пішов. Так хочется, щоб люди бодай трохи думали, що ну нічого вони не знають про інших та не вигадували байок, які потім активно передаються плітками. Саме тому, й тоді і зараз я зрозумів, що не тим я займався. Мрія дитинства - бути дизайнером, писати, малювати - ось що повинно бути головним у моєму житті. У цій країні не в'яжеться бути: чесним "квіром" із принципами з кар'єрним ростом, майже завжди. Що я бачив увесь час? Люди продають свою честь та принципи на право та на ліво...А я вибрав свою дорогу, чесну та до деталей щиру - я хочу займатися творчістю, хочу заробляти свою копійчину саме цим на життя. Не тому, що іншого не вмію чи хочу пустих понтів та слави, а тому, що ця країна мене задушить своєю несвободою (дискримом, стигмами, пустою рабською працею заради виживання), тому що це суспільство мені в черговий раз підставить та плюне в обличчя, а творчість - мене лікує. Завжди лікує від постійного негативу зусібіч та дає щось більше людям, збагачує їх життя. Й тепер, я дійсно бачу, що моє життя більше не позбавлене сенсу, тепер я відчуваю себе щасливим та вільним, бо я на своєму місці. Місці того, ким я хотів бути й ким я став. За це, я можу дякувати лише тим, хто у мене повірив, підтримав та зробив диво - втілив мою мрію у реальне життя. Заради цього, цих людей я готовий працювати та розвиватись, творити в цьому напрямі далі без жодних оглядів на минуле. Бо я так багато можу дати усім, працюючи на себе, творчо... І нічого, навіть собі, працюючи на когось. Дякуючи тим, хто повірив у мене і допоміг мені!- from 2016 -До слова, творчість дійсно може змінити світ, якщо її підтримувати.
Завантажуйте більше