Нікополь сьогодні, новини міста
Home тег самотність

Всі публікації з тегом самотність

Чоловіки кінчають частіше (Життя самогубством)
Чоловіки кінчають частіше (Життя самогубством)
Нікополь 2020-01-18 18:52:47
Тераз у розділі "Власна думка" від NikopolToday - новий і дуже важливий блог від вже відомої Марини Воробйової. Психолог з Нікополя розповідає наскільки важливо приділяти увагу близьким, якщо Ви помітили ознаки того, що людина думає про суїцид.Нікополь потребує психічної допомоги. Звертайте увагу на психічний сан ваших друзів, знайомих та коханих більш уважніше. Текст мовою оригіналу і без змін з блогу "Воробйова чірікає" в Телеграм.Чому депресивна людина оцінює своє життя, як тягар для іншихМужчины кончают чаще (жизнь самоубийством)У людей с аффективными расстройствами риск самоубийства составляет 4%800 000 суицидов в год вызваны депрессиейЖенщины страдают депрессией чаще мужчин и чаще совершают попытки суицида, но % реализованных самоубийств у мужчин выше Россия в мире занимает 3 место по уровню суицидов Суицидальность — часто встречающийся при депрессии феномен. Но желание лишить себя жизни стоит рассматривать, как симптом:point_up:. Если учесть, что депрессивный человек оценивает свою жизнь, как обузу для других, как источник непреодолимой вины, тогда суицидальность кажется логичным следствием и честным выражением переживания.Суицидальность сама по себе — не болезнь, а решение человека, принятое в связи с болезнью:point_up:. Решение осуществить то, что он чувствует, последовать за своей психической реальностью и своим убеждением. Следует избегать осуждения, а постараться понять и принять переживания человека, а если это ваше состояние - обратиться за помощью.Не стоит считать, что люди, размышляющие о самоубийстве, планирующие или совершающие его - слабые, безвольные, неспособные бороться с кризисными обстоятельствами. ЭТО НЕ ТАК.Мысли о самоубийстве - неотъемлемая часть взросления, размышления о смерти и том, какой ее вариант предпочтительнее - это нормальный жизненный вопрос, не стоит пугаться его со стороны детей или подростков. Но депрессия - это то состояние, которое способно мысли превратить в действия, когда существование человека становится для него невыносимым и больной не видит выхода.При появлении суицидальных мыслей важно разговаривать об этом с близкими людьми, не стесняться просить помощи, обращаться к психиатру или психотерапевту любого направления - постепенно вы можете сменить вид терапии. Не думайте, что ваши мысли и чувства - "ерунда", "а как раньше люди жили?".Раньше плохо жили. И депрессии были не редкостью. Просто об этом не говорили. А я - говорю, говорила и буду говорить. Я прошла через это и буду проходить дальше всю жизнь. И точно знаю, - я такая не одна, мне есть с кем шагать рядом и в одном направлении. Фото з відкритих джерелРаніше ми розповідали про новий сезон "Сексуальної освіти" від Netflix.Також ми повідомляли, що роботи, яких створили діти, вже захоплюють Нікополь.
-I- (вірш українською латинкою)
-I- (вірш українською латинкою)
Нікополь 2020-02-10 11:35:40
Розділ "Власна думка" від NikopolToday - це також і можливість мешканцям Нікополя поділитсь своєю творчістю із іншими.Надсилайте свої твори на нашу пошту nikopoltoday@gmail.com і ми обов'язково все опублікуємо. .ya xapavsya za lyudej,yak za ostannyu nadiyu~-samotnist`-ci tortury bolily meni,-ale-lyudy jshly, - gorily…opalyvshy dushu moyu.dyxayu kysnem - alkogolemcya samonist` ryatuye,zberigaye mene vid bolyu.-morok-:nadiyi, lyubov, spodivannya!lysh popil v dushi,na rukax moyix rany…ya lechu u bezodnyu,ne xochu nikogo tyagty-iz soboyu-yak xapatys` za nyx,tak dovgo,.. beztyamno- tyamysh -ne tvoyi, chuzhi!i roky - u bezodnyu...iz nymy pishly-I-o9121∞~Rayan Riener
~Самукоморі~
~Самукоморі~
Нікополь 2020-02-19 14:19:13
-Синопсис-Cамукоморі - це історія про одинака, важко травмованого життям, суспільством. Хлопець, якому вже 26 років, живе у старому будинку і нікуди не виходить. Іноді, він визирає на зовні через шпарину над старими дверима. Комунальні послуги він сплачує за рахунок державної допомоги для безробітних. Оскільки має Інтернет, може оплачувати усі послуги онлайн, в тому числі і за самий інтернет. Його життя замкнене будинком. Чому? Він живе у маленькому містечку на Січеславщині. З нього усі знущалися, починаючи зі школи, а коли він пішов навчатися до ліцею - усе стало просто нестерпно. Він не мав грошей, щоб поїхати у велике місто, і не мав виходу і вибору де навчатися. У стінах ліцею усі з нього знущалися, вчителі не допомагали. Одного разу, коли він йшов містом, на нього напади хлопці з ліцею. Били його головою об балкон, він отримав струс мозку і купу травм і переломів. З того дня, він намагався не виходити на вулиці. Потім, померла його мати, коли йому було 22 роки, і з того дня він не виходив на вулицю...Нове повідомлення____________________________________________________________________________Говоріт і показиваєт Нікополь____________________________________________________________________________Самоізоляція - як спосіб самореалізації____________________________________________________________________________   Самоізоляція - як спосіб самореалізації і самовдосконалення за рахунок власних речей, що поруч. Я не проти автаркії, але вже чого боятися, коли ми, перепрошую, - повноцінно вийшли із справжнісінької Радянської Антиутопії?   Якого біса нам боятися чогось, окрім власних дурощів? Я ж не закликаю до копіювання Північної Кореї - ні. В нас усе набагато краще.   Це факти. Найкраща земля у Європі. Креативний та винахідливий народ, який ще і за стільки сторіч, не те що не здався перед іншими, ні - вийшов сухим із води!  Із посмішкою на вустах та рідною мовою на язику, із запалом творчим у очах, та візерунком етнічним на чолі.   Єдина наша отрута, це отой миш'як, що підсипають нам наші "друзі славянє". Які, чомусь упевнені, що наша мова пішла від їх угро-фінського діалекту, та і все таке далі. Тут особливо у подробиці вдаватися нічого - найновітніші дослідження, зокрема і генетичні - говорять самі про себе.   Самій українській мові, не менше 1000 років! Я не можу зрозуміти тих рлзумово відсталих, що цураються власного культурного дому.  Бо хата культури - це завше мудрість та надбання тисячоліть!. А ми - саме на порозі переосмислення речей.   Так "радіоактивних здобутків" та "моральних падінь", що ми здобули по волі своєї ж деградації суспільства, увесь час видкидаючи наджбання, а у замін - заміняючи - нічим, - багато. Лиш пустка у серцях...   Прийшов час самолюстрації і самозаглиблення у себе, як українця так і тих, хто просто тут народився. Ми усі одна сім'я - нас народила ця земля, напоїла своєю водою, нагодувала своїм хлібом та пестила дотиком повітря,..   І не настільки страшна та "Американщина", якщо із користю вибирати лише найліпше, а більше нудить від сучасного "рускага гламуру-сельскага", що окупував увесь наш інформаційний простір. А тепер - самі подивіться, на кого під таким впливом, - перетворюються ваші дітки: на розмальованих косметикою тринадцятерічних трясогусок, які зрання приборкують свою цноту із першим ліпшим бидлом; та тих самих парубків, які - курять з 9 років, "втикаючи" не у книги, а порно - що із усіх кустів ллється.   Є простий і дієвий механізм, для знищення нації:1 - Знищити культуру.2 - Згноїти алкоголем і скурити молодь.3 - Деморалізувати суспільство.   І попіл... в кого залишиться бажання, щось міняти, коли в голові одні думки про секс, алкоголь та наркотики?   Я не кажу, що слід здаватися. Я кажу - що вам слід рятувати себе і своїх дітей, починаючи вимикати зомбоBOX, і вмикати невеличку коробочку, під назвою - мозок!   Бо кожен із нас, може впливати на долю свого народу, - у когось це виходить гарно і суспільний візерунок виходить креативно-чарівним, в хтось - плутає і рве всю нитку…    25 вересня 2020 року ____________________________________________________________________________[Надіслати]   Стаття стосовно скорого надсилання заявки на вступ по ЄС. Хоча яка різниця, - нічого не змінилося з часів ЄвроМайдану…Анічогісінько. Кожен раз, коли я визираю у вікно, я бачу таку саму стару розбиту дорогу, старі будинки та сміття. Кожен раз, коли я читаю новини - бачу одне і те саме лайно, що продовжується вже 30 років підряд. Люди не хочуть цього бачити, не хочуть зазирнути у себе, - у причину усього цього трешу.- Усе, +100 гривень на мій рахунок, - ледь посміхнувся я. - Буде за що оплатити І-нет чи купити щось поїсти.    За вікном була осінь, я знав це, хоча світло майже не проникало у середину. У будинку жалюзі були цілі лише одні у залі та ті, що на кухні. Колись, їх зламав мій кіт, який помер рік тому. Він задирав жалюзі, щоб залазити за них і дивитися на вулицю. Це єдина згадка, що лишилася про нього. Я поховав його у городі, зараз могила заросла бур’яном. Я ніколи не випускав його на вулицю, хоча він дуже прагнув волі, - я боявся, що він під і не повернеться і я лишуся зовсім один. Зараз, вікна з поламаними жалюзі, я заклеїв своїми старими малюнками, на деяких з яких і був мій рудий смугастий кіт із рудими очами.    Я його дуже сильно любив, бо поруч більше нікого не було. Мати померла, коли мені було 22 роки. Це добило мене. Перед тим, коли мені було 20 - померла остання бабуся. Коли мені було 14 - помер тато. У 2005 році померла інша бабуся. Коли було 7 - дідусь.    Подивився скільки часу, щоб якось змінити напрямок думок.    20:00.    Ніч прийде швидко, навіть не помічу. Але холод… Мерзнуть ноги.    Встав, пішов, затягнув у кімнату обігрівач, увімкнув у розетку шнур та та сам обігрівач. Пішло тепло. Згодом у моїй маленькій кімнаті стало тепло. Добре, що зараз лише початок осені, взимку - доведеться закриватися у кімнаті, немов коморі разом з обігрівачем, оскільки в будинку давно немає опалення… Але він спалює кисень, а вікно відкривати я не можу. Тепло надто дорогоцінне. Тому, через кілька годин доводить його вимкнути. Потім, вмикаю знов і через деякий час вимикаю знов. Взимку, на дверях, я вішаю простирадла, бо немає дверей, а тепло якось потрібно зберегти. З внутрішньої та зовнішньої рами стирчать малі гвіздочки, на які я і кріплю тканину.    Щоб подихати свіжим повітрям, виходжу у інші кімнати або на веранду.    Але, разом із вечором непомітно пробігло кілька днів.    Я знову сидів за старим “станком” у мережі.    Вирішив зайти у нашу спільноту “Самукоморі” у мережі Facebook. Оскільки набридло писати статті в Українській Вікіпедії. Я і так там зробив більше тисячі статей, і відповідно подарував нашій Вікі від 10 тисяч то 100 тисяч переглядів на місяць. До речі, не зважаючи на прогнози росіян, що наша Вікі досягне мільйона статей лише після 2020 року, вона вже мала мільйон статей у 2018 році. Ліл. Але, повернемося до спільноти “Самукоморі”.    Її створив хтось дуже давно. Там обмежена кількість користувачів, але усі учасники наврядчє прагнуть до розголосу своїх проблем і маленького світу різноманітних самукоморі. Як і очікував, не побачив нових записів. Лише кілька коментарів до попередніх. Врешті-решт, я повинен зважитися і написати про себе щось, як і всі. Хіба ця спільнота створена не для цього шість років тому?..    Моя історія, певно буде дуже довгою і нудною. На відміну від інших, я сам винен у своїх проблемах… На відміну від інших самукоморі. Я… все ж не повноцінний для цього суспільства.    Але спершу, перед цим, я переглянув Skype - нікого. Певно усі ще сплять чи зайняті своїми справами. Прикро. Я спілкувався там із такими ж як і я. Замкненим колом людей. В нас були різні проблеми, але поєднані одним діагнозом - самоізоляцією. Онлайн, через веб-камери, ми могли дозволити собі спілкування, у колі тих, хто не буде знущатися одне над одним. Марта, Галан, Ван (Іван), Сама (Самара), Сашко “Сліпий”, Сер (Сергій) та Наді (Надія) - були моїм основним колом спілкування. Усі вони, так чи інакше - є самукоморі.    У кожного - своя біль.    В кожного - своя історія.    Але і в кожного із них, разом із мною - одна доля. У деяких - самогубство.    Нас єднає Мережа.    Як би не було, ми намагаємося триматися одне за одного. Правда, раніше у мене були друзі і в реалі, але усі мене по черзі зрадили та кинули. Я лишився на самоті...    Я поставив грітися чайник, щоб налити гарячої води до миски та попарити ноги й заварити чай, поки старий радіатор відпочиває і охолоджується. Хоча б якось зігріюся. Приніс рушник, брудний. - Треба влаштувати прання…    Але що мені написати про себе? Простіше просто написати: “я нікчема”.    Моя подруга Марта, не виходить зі свого будинку ще з 2010 року. Вона так би мовити “рекордсмен” серед нас. 10 років вона реально не виходила зі свого будинку, навіть у двір чи балкон. Живе вона у центрі Львову із вікном, з виглядом на метушливі древні вулички… Де “усі бігають як комахи” - за її словами. “Нікчеми”, - називає вона їх, особливо туристів, що не відривають камер від свого носа. Але, то вона так… Марта - лесбійка, і не приховує цього, як і десять років тому. Раніше вона грала у музичному панк-гурті і мала багато грошей, але тепер… її утримують батьки. Хоча вона досі записує власні треки.    Марта не має ніг, ампутували. У 2010 році її переїхав водій легкової автівки, прямо у центрі Львова. Водій втік, а Марта лежала закривавлена на бруківці і кричала, конала з болю. Люди боялися підійти до неї, і навіть не викликали одразу швидку, яка прибула лише через пів години. Туристи фотографували її, ніби одну із туристичних принад міста. Ніхто не підійшов, щоб допомогти “фріку”, ніхто. Більшість - просто проходила повз.    Тоді Марта носила на голові панківський ірокез, а на шиї нашийник із гострими металевими шипами. Губи фарбувала чорним, як і нігті, і очі густо підмальовувала косметикою, використовуючи багато білої пудри. Мала пірсинг у носі та бровах. Зараз Марта має ще більше пірсингу на обличчі та тілі. Ірокез вона поміняла на довге волосся пофарбоване у чорне. Вона впевнена, що у 2010 році водій спеціально переїхав її.    Ще одна подруга - прізвище Галан, своє ім’я вона не любить, тому просто Галан - має також вкрай тяжке життя. Познайомився із нею через мережу, як і з Мартою (пізніше), десь у 2011 році. Дівчина з Тернополя. Емо. Я промовчу про “стандартні” знущання. Але… Роки тому, вона поверталася вночі додому і бидло, яке її знало, напало на неї зграєю і забивало. За що? Коротка зічаска і те, що виглядає не так, як повинна виглядати “чьотка дівчина”.  Вона досі відходить і намагається ні з ким не спілкуватися і сидіти вдома, хоча і батьки її шалено травлять, що вона “не така як усі”. Зокрема, через зачіску і довжину волосся. Забув додати, як наслідок - вона стала глухонімою через травми, спричинених побиттям!    Хлопець, під призвиськом Ван тобто Іван - ще навчається у школі, але частіше сидить вдома. Іноді лише приходить на уроки. 3 рази на тиждень за партою - і то добре. Коли його починають чіпати, він просто збирає речі і йде геть. Живе у сусідньому від мене місті, ще меншому і ще небезпечнішому за моє. Там так багато бидла, як він стверджує, що на нього нападають з регулярністю по кілька разів на місяць. Ван - емо і йому тяжко, дуже…Він намагався співати у школі, і пори те, що в нього це виходило дуже класно, його однолітки його за це почали нещадно травити і ненавидіти, забивати гуртом за школою.    Увесь свій час він проводить наодинці, в дома, у мережі. Лише іноді виходить на вулицю, коли настає осінь і біля берега річки немає людей. Він може сам прогулятися, не боячись, що його будуть чіпати. Він обожнює фотографувати і певно єдиний із нас, хто хоча б раз на місяць тай виходить прогулятися. На його фото, впродовж кількох років я також не бачу жодних змін, - усе лише занепадає. Він соціофоб та ескапіст, він терпіти не може це суспільство, і обожнює природу.    Ван не знає що/куди і навіщо… куди їхати? Та чи є сенс взагалі… хотіти чогось у цій країні? Він обожнює читати, як і я. І сам пише гарні вірші. Іноді ділиться ними із нами, разом із новими фото “відкритого середовища”. Ван не гей, як я, хоча на нього нападають типу через те, що він гей, тобто за те, що виглядає не так, як за шаблоном повинен виглядати хлопець… У нього довга коса чолка, пірсинг-симетрія у губах, також він фарбує нігті у чорне. І у нього є дівчина із сусіднього міста, також емо. Вона іноді приїздить до нього, хоча це дуже небезпечно у злочинному місті гопників-грабіжників та наркоманів-придурків.    Також, одна моя приятелька, із якою я іноді спілкуюся по скайпу, живе у Дніпрі, точніше у Січеславі, як тепер називається це місто. Її звуть Самара, а називає себе вона просто - Сама або Сама-тян. Народилася вона поблизу Січеслава, у селі на річці Самарі. Тому її батьки так і назвали. Вона має гарні сірі очі та довге русе волосся, прикрашене різнокольоровими цятками. Але…має вроджену хворобу - риб’ячу шкіру, тобто іхтіоз…Навіть на обличчі. Вдень її лякалися усі, починаючи із 3-х років. Її життя ставало лише нестерпнішим. Батьки були змушені продати свій будинок у селі разом із ділянкою і перебратися у місто, купивши менший будинок із маленьким двориком. З неї знущалися однолітки. Вона не змогла піти до школи, чи університету. І з дитинства мріяла жити на острові, із такими ж як і вона - іхтіандрами.    Сама себе вона іноді називає “іхтіозавр”... (Одне одного вони називають своїми тематичними прізвищами, що стосуються їх особливостей генетики: Дарье або Х-сцеплен, тощо...) Спілкується вона переважно із такими ж як і вона, і взагалі з усіма, хто має вроджені вади чи мутації. Її хлопець також іхтіозавр. Сидять переважно вдома. Навчаються також вдома. Іноді, вона із іншими іхтіозами, як вона каже, “виходить на полювання” ввечері але дуже рідко. Один із іхтіозів приїздить на авто коли сутеніє, і збирає усіх з будинків. У авто їхтіози перевдягаються або роблять ще більш жахливий макіяж, потім паркують авто десь у парку і лякають людей. Знімають відео і викладають до мережі. Майже все літо і зиму і взагалі усі вітряні і спекотні дні - іхтіо сидять по домівках. Їх шкіра не витримує сухості, і її і так треба постійно зволожувати…    Хоча, було діло у Самари, що вона мала навіть власну фотосесію (і в останній час, після фотосесії Самари, іхтіози часто називають себе іхтіопанками), на тій же самій річці Самарі без тонального крему…Тоді вона вирішила “не ховатися від світу” і почала виходити на зовні, сильно намащуючі шкіру кремами та іншими засобами і вдягаючи за власним неформальним стилем. Це було поза-тої осені, - вона хотіла показати приклад іншим іхтіозаврам, ставши іхтіопанком, після піднесення від успіху фотосесії. Але…усе скінчилося дуже жахливо. На неї напало якесь бидло, увечері, коли вона йшла зі своєї першої і останньої роботи. Потім у пресі було написано, що це були “занепокоєні” родичі наляканих дітей “іхтіовирдком”, що вільно розгулює по місту і лякає собою людей. Вони роздягли її, побили, обплювали та прив’язали голу до паркану в парку.    Після цього, вона не виходить зі свого дому окрім як поїхати за місто на природу із іншими іхтіозаврами чи не полякати “людей” вечорами…Хоча досі робить фотосесії і селфі, які стали популярними для великої частини іхтіозів та їх фанів по усьому світі. На Заході навіть почали з’являтися іхтіопанки які не були хворими на іхтіоз, саме через стиль Самари. А остання новина від Самари була така, що її запрошують до Нью-Йорку задля фотосесії із членами субкультури іхтіопанків та інтервью…Після цього, вона почала називати “заляканих” іхтіозів “іхтіозаврами”, а свою компанію - остаточно нарікла іхтіопанками. Вона досі стверджує, що на неї був скоєний замах в Січі не тільки через зовнішність але і через інтервью під назвою “Ми такі ж люди, просто інакший вид”, де вона закликала інших іхтіозів не боятися себе і народжувати більше подібних собі для збереження їх виду, і заперечила, що вона та підібні - “хворі”, назвавши себе цілком рівними до інших людей: “Люди не можуть довго тримати руку над вогнем, то чому якщо ми не можемо довго витримувати вітер, - ми хворі? Може хворими є ви, а не ми?”    У іншому інтервью, вона привела приклад: “якщо рибу дістати з води, вологи - вона загине. Так і ми - ми не хворі. Ми вид людей, що повинен жити при воді. Ми початкова і кінцева стадія розвитку людства. Оскільки наші предки вийшли з води, ми маємо шанс туди повернутися”. Особисто мені, вона сказала, що іхтіо-сапіенс має право бути, а клеймо “хвороби” на них - це геноцид. Що вони і є тими міфічними істотатами - русалками. Усі прихильники її теорії, як і самі іхтіопанки, носять футболки та брелоки з іхтіозаврами, браслети на руці чи кріплять їх до своїх сумок. Цей рух лише набирає обертів. Одного разу, Самара навіть приїхала до мене у гості разом із іншими іхтіопанками, на кілька днів. Один із них навіть виявився бісексуалом. Ми цілувались…бо трохи випили разом вина.    Сашко “Сліпий” - з ним давно не було зв’язку, хоча він доволі дружній. Він сліпий. На вулицю не може виходити вимушено, бо це реально небезпечно для нього, а людихрін допоможуть,хіба що поржуть та закидають камінням. В нього також були прикрі випадки. тому він сидить вдома, де немає проблем. Навчається також вдома. Що далі робити і як жити - не знає…Звісно, він дещо вміє - малює шалено красиво та незвичайно. Іноді ми йому допомагаємо так би мовити, малювати, направляючи голосом куди вести рукою, хоча він зазвичай якось малює сам. Він не стидається того, що сліпий, навпаки, досить впевнений у собі але думає логічно - тому для нього вулиця - це прірва логіки…    Живе десь на Західній Україні, точно не каже де. Іноді, свої завершені картини, він продає і має з того гроші, може так і буде заробляти собі на життя. Він дійсно унікальна людина. Не ми, а він підбадьорює нас… Хоча, звісно, ми не знаємо, що відбувається із ними коли він поза онлайном. Більш щирої і проникливої душі як Сашко, - не знаю.    “Сер” - або Сергій, ще один член нашої закритої спільноти. Він із Донецька… Здається, цим би усе можна було сказати, ще додавши, що він за Україну. Виходити на вулицю там взагалі не безпечніше ніж будь де в Україні. Взагалі, йому зараз більше тридцяти років, але коли уся та каша з “Новоросією” почала варитися…Він стільки усього пережив і побачив таке, що нам і не снилося. Він не гей, але “ополчєнцам” він видався таким через зовнішній вигляд. Тобто він виявився для них сексуально привабливим. Його схопили та відвезли кудись “чєчєнци”. Били його і гвавтували кілька тижнів підряд у якомусь підвалі разом із іншими дівчатами та хлопцями. Йому вдалося вижити, на відміну від багатьох інших. Коли він потрапив до своєї квартири, він більше із неї не виходив. 5 років.    Їжу та інші необхідні речі він отримує поштою. Він хакер. Вміє зламувати сайти та інші круті штуки, якими заробляє гроші на прожиток. Батьки його виїхали до Росії, на Далекий Схід за великою “любовью” до “родіни”, кинувши сина через його позицію. Насправді ж, він інтелектуал. Уся його квартира завалена книжками, які він замовляє поштою. Але після того, що із ним зробили ДНРівці він не може навіть і думати про якісь стосунки з дівчатами чи тим більш хлопцями… Він був дуже фізично і психічно травмований, і це лишиться з ним на все життя, звісно, якщо він зможе вижити у тому пеклі…Він тішиться можливості поспілкуватися з нами українською, хоча про нього писали усі видання країні, він спілкується з нами. Каже, що ми єдині, хто може його зрозуміти.    І, нарешті, Надія… - дівчина із Києва. Інфікована ВІЛ/СНІДом… Для друзів, коротко - Наді. Сім років тому, коли вона навчалася у школі, її згвавтували однокласники разом зі своїми друзями, на одній вечірці. Вона цього не хотіла. Пручалася до останнього, але в неї не було сил боротися із усіма хлопцями, тим більш, що її почали бити і душити. Інші дівчата не зважали, і самі були учасницями цієї вакханалії. І після цього, коли вона прокинулася ледь жива з ранку серед сплячих тіл, усе ще пьяних хлопців і дівчат, вона швидко зібралася та втекла. Звернулася у лікарню, потім у міліцію.    У лікарні вона лежала дуже довго, а після реабілітації, в неї виявили СНІД. Вона була шокована, тим більш тим, що міліція певно отримала хабар та не хотіла карати винних, заявивши, що “усе ніби-то було добровільно”... Надя втратила розум і кілька років лежала із психозом у психлікарні. Потім її випустили. Усі близькі та друзі - покинули її, цураючись, боячись “заразитися” від нею СНІДом. Батьки виїхали жити за місто, заливши для неї стару двохкімнатну квартиру на Троєщині. З того часу, вона не виходить на вулицю, бо це небезпечно для її імунної системи, життя. І вона досі боїться, що її можуть згвалтувати, тим більш, що гвавтівники обіцяли її вбити, а міліція її не захистить.    Тому, вона живе самотньо у своїй квартирі, на ліках, підпрацьовуючи через інтернет редактором та отримуючі гроші від міжнародних фондів й батьків, що зараз мають власну ферму. Вона б і ладна була знайти якусь для себе людину з ВІЛ чи СНІД, щоб не було так самотньо, але також панічно боїться будь=яких проявів сексуальної поведінки через глубоку психологічну травму. Хоча, усі знають що вони досить близько спілкуються з Сером. Бо мають багато схожого…    Є і інші. Дуже багато по всій країні. Я спілкувався із сотнями подібних самукоморі і з десятками продовжую спілкування зараз. Більшість у цьому суспільстві навіть уявити не може скільки в Україні калік, сліпих та смертельно хворих, або мутантів, інакших, “ненормальних”. Наша реальна сукупна кількість величезна…Але, Україна не бачить нас, бо ми не дає можливості жити на зовні, під променями Сонця, яке світить для всіх. Суспільство вважає нас виродками, але ми вважаємо, що виродками є лише ви.  ____________________________________________________________________________https://www.facebook.com/groups/648552808575831/____________________Самукоморі_____________________________________________________________________________Допис | Світлини/Відео | Опитування | ФайлНапишіть що-небуть...|    Мені вже 26 років. Останній раз виходив на вулицю 3 роки тому. Хоча із дитинства був самітником і домосядцем. Живу, а точніше виживаю, я один, у старому будинку і нікуди не виходжу. Іноді, я визирає на зовні через шпарину над старими дверима чи просвіті в жалюзі. Комунальні послуги я сплачую за рахунок державної допомоги для безробітних. Оскільки маю інтернет, можу оплачувати усі послуги онлайн, в тому числі і за самий інтернет. Моє життя, мій життєвий простір, замкнений будинком. Чому? Я живу у маленькому напівмертвому кримінальному містечку на Січеславщині. З мене усі знущалися через зовнішню андрогінність і жіночну поведінку, починаючи зі школи, а коли я пішов навчатися до ліцею - усе стало просто нестерпно. У мене плювали, штовхали, материли, погрожували, усіляко цькували та принижували. Вчителям було пофіг, вони самі приймали участь у цьому. Вони навіть вкрали мої малюнки для конкурсу. Я не мав грошей, щоб поїхати у велике місто, і не мав виходу і вибору де навчатися.    Одного разу, коли я йшов містом з давно забутою мене подругою-емо, на мене напади хлопці з ліцею, які бухали під під’їздов із своїми тьолками. Один із них на мене накинувся і почав бити головою об балкон, потім напали і усі інші. Я пав на землю і вони почали забивати мене ногами. Подружка, не знала що робити і була шокована. Я отримав струс мозку і купу травм і переломів. Лишився довгий шрам на весь череп. З того дня, я намагався не виходити на вулицю, бо це було небезпечно і нестерпно. Потім, померла моя мати, коли мені було 22 роки, і з того дня я не виходив на вулицю зовсім. Іноді, сусідка приносить мені харчі і кладе на підвіконня, раз на місяць. Це: хліб, масло, молоко, яйця, овочі чи фрукти. Деякі овочі я вирощую у веранді разом із квітами. Трохи грошей я отримую від публікації своїх книг і віршів, статей у місцевих газетах, з них я можу інколи купити собі поїсти чи щось необхідне. Усе замовляю через мережу. Це моє “життя”. Точніше те, що від нього лишилося. Фактично, я не можу і не хочу виходити на вулицю через дискримінацію та ксенофобію та власну агорафобію. Я типовий самукоморі - пробачте, що забрав ваш час...                                                                                                                                   [Опублікувати]    Піду спати, перед цим трохи почитаю якусь книжку. Завтра, може, хтось буде онлайн.    Прокинувся. Зранку не було у крані води, дивно. Сподіваюся, скоро відновлять… Цілий день, туди-сюди знов їздять по вулиці великі машини, щось возять, а щось вивозять. Певно знов якесь будівництво палацу для мільйонера-крадія. А день зовсім ніякий, навіть попри те, що я присвятив ранок прибиранню.    Піду подивлюся у шпарину над вхідними дверима. Що ще робити?    По дорозі зазирнув у дзеркало. Я зараз жахливо виглядаю, хоча раніше слідкував за своїм зовнішнім виглядом. А ще, хоча я завжди був худим, зараз я як скелет з довгим волоссям. Іїсус… хоч на розіп’яття. Звісно, я жартую.    І ось, я пішов по чистій підлозі на кухню, з кухні, відкрив двері і вийшов у тамбур. Світло вдарило у очі яскравими променями. Останній раз я був у тамбурі-веранді днів 4-5 тому, тому у напів-темряві очі відвикли від яскравого сонячного проміння.    Квіти - їх тут не менше третини. Хоча і у дворі є квіти, через те, що я давно там порозкидав насіння. Але і не тільки квітів, там також самі по собі ростуть такі овочі як: гарбуз, томати, огірки, цибуля та інші… Усе інше у закритій веранді - зелень та усілякі трави, із яких я роблю салати. Вдихнув запах - рослини і трохи смороду вулиці, і звуків.    Я ненавиджу пил, тому усе завжди протираю, а грунт у рослинах покриваю дренажем. От і прийнявся доглядати за рослинами, які вже засумували без піклування і поливу. Тут трошки було спекотно, але не пройшло і години, як усе зайве листя було у кошику для перегною, а навкруги - чисто. Я такожмаю і інші квіти всередині будинку.- О, знов… - сказав я ледь тихо, - їдуть, - це дійсно шумно їхало велике авто чимось навантажене.    Я визирнув у велику шпарину над дверима.    Фура лише під’їздила.    І коли авто проїздило повз мій двір, я побачив, точніше мене, точніше ми побачили одне-одного. Це певно був водій із будівництва, хлопець десь 30 років.  Він був у блакитній футболці, з коротким волосся. Мені можливо здалося, але він впився очами, побачивши мої очі. Я перелякався і відскочив від двері, а потім пішов в дім.    І дійсно, він побачив карі очі, і подумав, що то дівчина, оскільки помітив довге волосся…    Хлопець, якого звали Саша (просто Саша), був зворушений, і через кілька днів спостережень при роботі водієм на будівництві будинку нижчє вулицею, зрозумів, що власник очей не виходить на подвір’я, оскільки навіть доріжка заросла бур’янами…    Він бачив, що вікна з середини заклеєні малюнками, бо жовті від часу жалюзі, певно були зламані. “Це дівчина?” - усе думав він, прокручюючи образ гарних карих очей у пам’яті. “Чи ні?” Залишок дня, після роботи, він думав лише про те, що він бачив і що це може значити? Занедбаний будинок і людина всередині. Незважаючи на втому від роботи.    Саша зовсім нещодавно приїхав до міста, зі Степоградщини (минулої Кіровоградщини) і влаштувався водієм, оскільки іншої роботи не знайшов. Поїхати зі Степограда він вирішив назавжди - його кинула дружина, відсудивши при розлученні майже все, що в нього було. Тож, із невеликим рахунком і банку та легковою автівкою він поїхав на Схід, і зупинився у сусудній області, у містечку, яке йому сподобалося. Недалеко від центру він знімав однокімнатну квартиру і намагався прийти у себе після розлучення і зради “дружини”.     Увечері, я нарешті зайшов до скайпу і побачив, що декілька з наших є онлайн. Сама-тян якраз теревеніла зі своїми. домовляючись про черговий вечірній похід до парку, щоб полякати людей. Я розповів їй про те, що сталося. Бо вираз обличчя того водіям в’ївся у свідомість. Він був збентежений та здивований. Сама сказала, що не бачить у цьому нічого взагалі. Просить лише бути обережним і сидіти наступні дні тихо, “а то знає що може статися”. Я і послухався. Вирішив кілька днів не виходити до тамбура взагалі.    Але я не виходив десь тиждень. Дивився нові серії серіалів. Поливав квіти у середині будинку, прибирався, робив вправи, читав. Якщо так подумати, то не так і погано жити самому, не турбуючи нікого. Є кіно, серіали, аудіо та електронні книги, музика - інтернет...    Але якось сумно, самотньо, іноді до жахливого стану.    Тому, я все ж, пам’ятав, тримав образ очей того хлопця, світлих, сірих - відкритих.    Авто усе їздили туди-сюди, і я вирішив знову вийти і подивитися у шпарину, може і побачу того хлопця знов. Я навіть сам не знав навіщо. І дійсно? Мені певно просто…    І я вийшов на світлу веранду, полив квіти та інші рослини, прибрався.    І непомітно, підійшов до шпарини над старими дверима.    Це був сонячний день, хоча вже був початок жовтня… І ось, знову шум - їхало авто, тепер вже зверху вулиці, а не з низу, як того разу. Я ніби приготувався, починаючи нервувати, будь-якої миті готовий втекти у нутро будинку. Я знаю, я жалюгідний.    Шум.    Погляд!    Він спеціально, проїзджаючі повз, знов подивився сюди! Я перелякано відійшов від дверей. Вантажівка проїхала з шумом і пилом на дорозі. Він не тільки бачив мене, він знайшов поглядом мої очі! Він… шукав/чекав… Ні, хоча… Хіба таке може бути? Навіщо я здався якомусь хлопцю з коротким світлим волоссям, сірими очима і тілом спортсмена. Хоча я бачив лише його сильні руки… Це не важливо. Я не можу більше показуватись.    Ще раз! Я можу поклястися, що бачив ті очі ще раз! Цього разу вони майже одразу зникли, але то були ті самі очі тієї самої людини! Що ж робити? - думав Сашко…- Я повинен діяти, - сказав він сам собі, в черговий раз проїзджаючи повз закинутий будинок, і дивлячись на двері. - Після роботи.    Після роботи він був втомлений, але сказав співробітникам, що піде пішки. Ніби хоче подихати свіжим повітрям, перед настанням холодів і транспорт його вже дістав. Дочекавшись, поки підуть вони, щоб не виглядати ідіотом. Був вечір, коли усі розійшлися. Зібравшись із силами, міцно стиснувши кулаки, він пішов до занедбаного двору, з метою врятувати дівчину, певно, у якої “не всі в дома” чи хто зна, що насправді…     Сутеніло. Навкруги не було нікого, коли Саша переліз через старий паркан і пішов по закинутій доріжчі до дверей. Ще раз подивився, щоб його не побачили сусіди. Навкругиу се було настільки занедбано, що “нормальна” людина ніколи б не повірила, що тут хтось може жити. Навкруги були лише чагарники, тільки вони були свідками того, як Саша обережно постукав у двері. І ще раз, і ще один, прислуховуючись.      І самукоморі почув.      Жахливо перелякався, оскільки вже були випадки, що крадії залазили до двору і намагалися щось поцупити,думаючи, що тут ніхто не живе. Тоді одинак збирав усі сили і виходив на кухню, вмикаючи усюди світло і переходячи на веранду, вмикаючи світло на вулиці. І починав кричати, що зараз викличе поліцію. Зазвичай, це допомагало і грабіжники втікали. Але він блефував, телефону працюючого в нього вже давно не було.     У цей раз, він здивувався і перелякався водночас.Тихо вийшов на кухню і почав прислухатися. Хто це міг бути? І як незнайомець, маючи добрі наміри, щоб стукати, переліз через паркан?! Жах! - подумав він, - тут точно щось не так і небезпека.- Що ж робити? - прошепотів він.    Водночас, Саша ніби щось почув, хоча на стуки не відповідали. Він не хотів виламувати двері, хоча розумів, - йому треба потрапити в середину. Тут він побачив, що двері недостатньо щільно примикають до рами і їх закриває лише гачок, який легко можна підняти стороннім предметом, наприклад палицею. Він пошукав навколо і знайшов паличку, піддів - гачок впав! Саша нерішуче тримав двер: “що я роблю?”     У соціальних мережах мені не допоможуть, я так давно туди не заходив, та і хто б зміг мені допомогти? Я ж спілкуюся з такими ж як і сам - самукоморі. Там хтось один. Треба щось вигадати, хоча я загнаний в кут, ні… В мене починається паніка! Де ключі від дверей, що ведуть на кухню?! Кляті ключі! Тут деь повинні бути на полицях, де ж… - і тут він почув, як хтось піддів гачок. В той же момент - побіг у свою кімнату.- Допоможіть! - вмикав він веб-камеру.    Будівельнек проник у будинок, почувши крик і побачив що усе тут чисто і гарно. Не так як на зовні. У тамбурі було повно квітів і усіляких рослин. Вікна із середини були заклеєні скотчем, в кутку стояло відро з перегноєм. Над дверима убла фіранка - певно вона закривала усі дірки, щоб не потрапили комахи. Тихо зайшо у тамбур, почувши ще більший заклик допомогти із середини. Двері за собою він закрив на гачок. Увійшов на кухню. Також чисто і затишно, попри доволі бідне убранство. Напівтемрява була тут володаркою.    Як не було б дивно, Саша зняв взуття і поставив на кухні.    Він не хотів нічим шкодити але повинен був хоч запитати, чи хоча б побачити ту особу, якій належали такі гарні очі, наповнені такою тугою та самотністю, які ніби кричали до нього, в той момент, коли він їх побачив перше. Пішов далі. Потім побачив що хтось тут точно є, у одній х кімнат, де усюди лежали стопки із малюнками та холсти, і розчулився. Це був худесенький хлопець із довгим коричневим волоссям і ніжним обличчям… Такий гарний, гарніше за велику кількість дівчат. Але з тими очима, у які він закохався з першого разу. Той перелякано стояв у смугастій футболці і сірихштанях, перелякано дивлячись на непроханого гостя. І він був дійсно непроханим гостем. За усім законом - він порушив приватну територію і може сісти до в’язниці. Хоча він розумів, що він робить щось потрібне.- Я Саша, - просто вимови він.    Незнайомець, мешканець цього дивного помешкання, лише дивився за нього налякано.- Тільки не кричи, - продовжив він. - Я лише побачив що ти дивився на зовні. Ти не виходиш на вулицю?    Хлопець мовчав, затамувавши подих. - Я не зроблю тобі нічого поганого, - майже лагідно звертався до нього Саша. Я просто вирішив, що чимось зможу допомогти.    Саша прикинув, що йому може років за 20. Можливо він був ненормальним? Може розучився говорити до людей? Скільки він тут сидить і як виживає і чому? - дивувася Саша, дивлячись на хлопця із довгим волоссям і ніжним лицем. Саша ніколи не відчував потягу до хлопців. але у цей момент, міг поклястися що щось у ньому йокнуло, у тому числі і в штанях. Чи то від того лише, що давно не мав дівчини? Він не знав. - Слухай, давай ми сядемо і поговоримо, добре?- Добре, - відповів мешканець. І додав: Навіщо ви прийшли?- Я бачив тебе. Я вирішив, що тобі слід допомогти, - звісно Саша говорив лише те, що міг сказати, щоб не налякати незнайомця, хоча був сам вкрай збентежений тим, що це не дівчина.     Худий-худий хлопець сів на ліжко. Подивився у очі Саші і по його очах потекли сльози, він закрив обличчя руками. Саша, шокований, сів поруч, але не близько. - Я хочу тобі допомогти, - нарешті сказав він.- Як? - витер сльози з обличчя хлопець і подивився прямо в очі Саші.    “Дійсно, Саша зловив себе на думці, як він може йому допомогти?”- Я ненормальний! Я не виходив на вулицю вже роки! Роки! Розумієш?! - викрикнув мешканець.- І що? Усяке буває. Я нічого про тебе не знаю.    Хлопець, видихнув і ніби заспокоївся, почувши слова незнайомця із сірими очима. - Ти можеш розсказати мені сам те, що вважаєш за правильне. Передусім, якщо можна, я можу дізнатися як тебе звати? - Усі називають мене Квіткою, - через зуби сказав хлопець, видавлюючи і соромлячись.- Добре, Квітко.- І ти нічого мені не зробиш? - трохи відсів Квітко. - А що я повинен зробити? - здивувався Саша.    Квітка почав ледь тихо щось говорити. Мить за миттю слова починали ставати усе зрозумілими. Саша вслуховувався. Першим ділом, він дізнався що Квітці вже 26 років, хоча той виглядав значно молодше, певно через ет що не виходив на зовні. Самукоморі з соромом розповів про своє життя те, що міг, те, на що вистачило сил. Йому було дуже важко, здавалося він зараз посне задихатися. Кожне слово давалося йому з безмежними зусиллями. Спілкувався самукоморі тільки з такими ж як і він. Це привело Сашу в шок. В них була власна закрита спільнота, де вони обговорювали своє виживання. Під кінець, Квітка ніби почав задихатися, певно сам входячи у шок віду сього того, що розповів незнайомцю. Але він вів себе так, ніби йому вже втрачати було нічого. Будівельник був м’яко кажучи, вражений і тотально знівечений…     Квітка, здавалося, дивився в нікуди із вологими очами, схопившись за груди однією рукою, він учепився за футболку, а іншою - за штанину, починаючи задихатися від шоку.  Хлопець був схожий на зламаний вітром очерет, готовий от-от обірватися і впасти. Можливо, Саша про це після і пошкодував, але зараз він робив те, що вважав зробити на добро. Він кинувся обійняти хлопця. Хоча той почав пручатися, той почав усе сильніше його стискати.  То усе пручався, але Саша знерухомив його руки, притиснувши до себе, притулив голову із довгим волоссям до себе. Поцілував у щоку, не розуміючи що робить.     “Дійсно, - Квітка”, - подумав він.     Стискаючи Квітку, зрозумів, що ця самотня нещасна людина голодує насправді. І те, що він був самукоморі його не хвилювало анітрохи. Це певно той випадок у житті, коли зустрічаєш людину, яка не здатна на зраду. І він обіймав його, сильно але ніжно, даючи змогу виплакатися. Не знав, що буде далі і що робити як жити після цього ія ким бути після цього. Саші було всеодно. Коли він останнього разу обіймав свою дружину, він розумів, що їй всеодно до його шкіри, до його. Вона перестала відчувати щось до свого чоловіка. А тут, те що він відчував, він не відчував ніколи у своєму житті, навіть тоді, коли вперше обіймався із дівчиною. Цей все ще хлопчик, “віддав себе на поруки” незнайомцю. Який жах, якщо б це був саме не Саша, а якась зла гнила людина, - думав чоловік із сірими очима. Він ще раз поцілував хлопця у лоба, відчуваючи вже потяг до нього, як до…    Саша розімкнув обійми, здивувашись.- Ти такий худий і певно голодний. Я якраз отримав платню за день. В мене достатньо грошей щоб нагодувати тебе. Давай я швидко сходжу до магазину і вернусь? - Саші зараз дуже хотілося закурити і вийти на свіже повітря, звісно він не хотів тікати але повинен був якось розвіяти усе те, що почув і відчув, щоб самому не впасти у шок.- Добре. - Я не йду, чуєш? Я вернусь дуже скоро. - Дякую, - знов просльозився Квітка.    Саша посміхнувся, з сумом і пішов. Швидко покурив на вулиці й пішов за продуктами.     Але коли повернувся, двері були зачинені. Саша збентежився, хоча не став знов відкривати дверний гачок. Він навіть відчув якусь образу, хоча не розумів, що сталося.  Він постукав: раз, два, три, чотире, - тиша. Постояв із пакетом у руках. “Ну що не так?!” Тому він лишив їжу біля вікна, де його самуко міг її забрати. Додому Саша прийшов розлючений. - І що я собі думаю?! Ким я хочу стати?! Якого біса  взагалі поліз туди?! - кричав він у стіну.    Але кожного дня, після роботи, він ходив до тутешнього магазину. Купував їжу, солодощі, необхідні речі і клав свіжу їжу на підвіконня за свої гроші. Він не знав, навіщо це робив, але купував і клав. Це увійшло у звичку, хоча це усе був повний цирк для нього. “Може, так і краще” - одного разу подумав він, - “невже я хочу стосунків із хлопцем? Та й…”- Принаймні, коли я бачу, що він забирає їжу - пусте підвіконня. я знаю, - він живий.     Саша почав дивитися інформацію про гомосексуальність і самукоморі у мережі. Йому навіть вдалося віднайти їх закриту спільноту у Facebook. Він створив фейкову емо-сторінку і проник туди, і почав слідкувати за спілкуванням цих диваків.Там були і повідомлення від Квітки. Він прочитав усе. Кожен день, коли повертався додому, увечері читав те, що було колись написане Квіткою за місяці та роки. У цьому мареві пройшла осінь. А Сашко не міг забути цього хлопця-дівчину, квітку у його долонях, яка грілася від його грудей…     Як би то не було. Усе йшло по режиму.Ранок. Робота. Вечір, - магазин. Старий будинок.     Але…Одного разу, взимку, він побачив на підвіконнику, всіяному снігом, певно пальцем написане, “Дякую”. Це був день, коли пішов перший сніг, що пролежить не довго в розтане. Сашко був щасливий. Хоча “дякую”, - ви тільки подивіться, “дякую”,  - сміявся він. “Мале дурне самукоморі” - тепер я знаю про тебе усе, хоча ти про мене - нічого.    І дійсно, виявилося, що цей самукоморі неабиякий письменник. Його публікували у Канаді, США, ЄС, - невеликими накладами, але публікували. Сашко купив усі його твори у електронних та паперових версіях, знаючи, що якась частина грошей піде на його рахунок. І не по одному примірнику, по 10 на кожну книгу та збірку. Зайві книги він розклав на автобусних зупинках міста. Книги та розповіді, вірші Квітки були провокаційні, але цікаві.    Саша прочитав усе. Проникся гомоеротичними сюжетами…    Одного дня, він не побачив, щоб їжу хтось забрав і занепокоївся. І дуже сильно, особливо, коли пройшло вже кілька діб. Це було взимку. На кінці. Вже три дні їжу ніхто не брав. Він знову, після роботи, був змушений “зламати” двері, зхвильовано увійшов у середину і побачив, що тут надзвичайно холодно, злякавшись, побіг у кімнату самукоморі, яка була закрита простирадлами.  Де “той самий” лежав у ліжку без дихання. Поруч - обігрівач, що зламався. Хоча звісно від’ївся за осінь та зиму. Саша кинувся до нього, навіть не знявши куртку та взуття. По очах сльози, дорослого чоловіка, але той виявився ледь живим і… дуже хворим. Живий!    Будівельник скинув куртку і шапку на підлогу. - Тепер ти в мене не будеш сам у коморі, зрозумів?- Так, - хрипло відповів хлопець, кутаючись у простирадла.    Саша побіг на кухню і увімкнув пічку, зварив гарячого чаю.        Прибіг, стурбований.    Поцілував його у щоки і…губи своїми гарячими губами. Той ледь відкрив очі. Посміхнувся. Поруч нього лежали малюнки, на яких був цей будівельник…Різний, навіть без одягу. Саша посміхнувся, бо малюнки виглядали досить реалістично, хоча відвертість його лише потішила. Він знав, чого насправді хоче Квітка. Будівельнику було 32 роки, і він ніколи не спав з хлопцями і наврядчє відчував до них фізичний потяг раніше, але сів на ліжко і ніжно обійняв самукоморі,  притуливши до себе, немов дівчину…Вдруге.     Поцілував у лоб і хотів піти за ліками. Бо Квітка відмовився бачитися із лікарями і не хотів щоб його бачили таким, навіть Саша. Він якраз ремонтував радіатор, там була зовсім невелика поломка. Саша образився, але сказав, що треба піти за ліками до аптеки.- Не йди… - прошепотів у відповідь Квітка.- Ні, я повинен… Тобі потрібні ліки!     Саша пішов до аптеки, перед тим накривши самотинники ще одним простирадлом.     Швидко побіг і швидко побіг назад. Весь у снігу, бо на вулиці була хуртовина. Коли повернувся до будинку, самукоморі був мертвим. Охололи його вуста, а на очах - сльози. Він міцно стискав у долонях, притискаючи до серця, малюнки, на яких був зображений 32-х річний будівельник, із сірих очами та світлим волоссям.     Пакет із ліками впав на підлогу.     Саша кинувся до ліжка, обійняв нерухоме тіло і заридав. - Тобі були потрібні не ці ліки! [30 вересня 2014]P.S. Додаткову інформацію про явище Самукоморі, Ви можете прочитати тут.Rayan Riener 
Як написати прощальний лист перед самогубством?
Як написати прощальний лист перед самогубством?
Світ 2020-02-21 12:48:43
До справи потрібной підійти із усією серйозністю. Якщо Ви вирішили піти з життя, наголошує NikopolToday, то варто правильно написати прощальний лист, де в усіх деталях але кратко пояснити свій вчинок. Оскільки Україна тримає першість у Європі за кількістю самогубств. Це гарний спосіб піти із життя красиво і відповісти на питання, які будуть турбувати навколишніх людей. Оскільки, якщо Ви робите цей вчинок на емоціях - навряд це справжнє бажання звести рахунки із життям. Будьте оригінальці, щоб не стати лише цифрою зпоміж сотень тисячь людей у статистиці. Передсмертна записка - важливий атрибут добровільного відходу з життя для самовбивці і спосіб проникнути в останні думки того, хто добровільно пішов з життя для інших. Люди пишуть послання перед смертю протягом століть, навіть тисячоліть.Щойно одна людина вчинила самогубство. Менше ніж через хвилину це зробить ще одна.Чому це важливо?Згідно зі статистикою ВООЗ, у третьому тисячолітті від суїцидів йде з життя більше людей, ніж через всі війни та насильницькі вбивства разом взяті – близько 800 тисяч самогубств у рік, тобто кожні 40 секунд у світі позбавляє себе життя одна людина – це 3000 осіб щодня.В Україні один із найвищих рівнів самогубств у Європі — понад 20 добровільних смертей на сто тисяч життів.Україна в числі 25-ти країн світу з найбільшою кількістю суїцидів.Тому, щоб пояснити свою особисту кризою, людині може допомогти відверта розмова із самим собою у формі прощальної записки.Якою може бути форма та зміст передсмертної записки?Варті уваги передсмертні записки відомих людей, наприклад передсмертна записка Курта Кобейна, Володимира Маяковського, Сергія Єсеніна, Ван Гога, Марини Цвєтаєвої, а також передсмертні записки інших відомих людей, які також варті уваги.Приклади допоможуть обрати свій рівень передсмертного послання, обсяг, а якщо Ви творча людина - можете обрати навіть альтернативні види - наприклад живопис або музичний твір. Не йдіть із життя безславно, а якщо хочете поскорішите піти, накалякавши кілька нерозбірливих речень на шматку туалетного паперу - значить це тільки емоції і насправді Ви не хочете помирати.І про це краще подумати заздалегіть. Факт: Щороку в Україні скоюють самогубство багато сотень дітей. Оригінальні способи1. Живопис. Передсмертна записка Ван Гога виглядала так.Відомий зараз художник обрав оригінальний спосіб сповістити про свій суїцид за допомогою фарб. Сучасники художника та він сам не знали, що згодом його роботи стануть безцінними та змінять світовий живопис. Але він цього не знав - тому пішов, не чекаючи на визнання аж до природньої смерті. У злиднях та стражданнях. Передсмертні записки залишають лише від 15 до 40% людей, які вирішили звести рахунки з життям, зважаючи на країну.2. Поезія.Поезія - доволі часто може передати Вашим емоціям зміст у формі, що може зберегтись для людей на віки. Вірш - один із найкращих способів гарно оформити свій відхід до іншого світу. Лише один вірш може помістити в собі те, що Вас насправді хвилює.До прикладу, "передсмертна записка" російської поетеси Юлії Друніної.Ухожу. Нету сил.Лишь издали(Все ж крещеная!)ПомолюсьЗа таких вот, как вы,—за избранных,Удержать над обрывом Русь.Но боюсь, что и выбессильны -Потому выбираю смерть.Как летит под откосРоссияНе могу, не xoчy смотреть.А це, можливо, перша офіційно знайдена передсмертна записка у світі, яка була написана на папірусі також у формі вірша.»... З ким я говорю зараз?Брати злі,І праведна людина вважається ворогом.З ким я говорю зараз?Не залишилося праведників,Віддана земля творцям беззаконня....Смерть переді мною зараз,Як запах мирри,Як прогулянка під вітрилом під подувом вітру.Смерть переді мною зараз,Як запах квітів лотоса,Як солодке п'яне божевілля.Смерть переді мною зараз,Як спрага повернутися в рідний дімПісля багатьох років в полоні»Таким чином, Ваш передсмертний вірш може пережити навіть тисячі років. Ці віршовані рядки, душевний крик майже четирёхтисячелетней давності, зараз знаходяться в Берлінському музеї. Вони були написані невідомим єгиптянином на папірусі, імовірно в епоху Середнього царства (2040-1783 роки до нашої ери) в Стародавньому Єгипті. Велика частина папірусу була загублена, але збереглися чотири поеми, кожна з яких починалася своєю анафорою і представляла розмову людини з його душею. У тексті багато релігійних і філософських відсилань, які відображають світогляд єгиптян того часу, але ось що цікаво: стан депресивних роздумів, в які занурений автор, в точності відповідає сучасному опису душевного стану тих, які страждають важкою депресією. Це той же конфлікт з совістю через бажання накласти на себе руки, пригніченість, невпевненість в майбутньому, похмура картина світу, параноя. І навіть деталь: єгиптянин вважає, що інші ставляться до нього як до поганого запаху або невірної дружини - також і сучасні люди з важкими депресивними розладами схильні вважати, що вони випромінюють погані запахи. Достовірно складно сказати, чи вбив себе в підсумку цей нещасний, але, схоже, що симптоми депресивного психічного стану за тисячоліття не змінилися.А ось, на жаль, передсмертна записка відомої поетеси Марини Цвєтаєвої були дійсно запискою у повному сенсі. Їй було важко написати навіть кілька речень, через тяжкий стан здоров'я. Мова про вимушену ефтаназію, яка заборонена в Україні для смертельно та важко-хворих, для яких це життя приносить нестерпний біль у буквальному сенсі, а легкі та важкі наркотики, які б могли поліпшити їх останні дні - заборонені. Поетеса не залишила по собі прощального вірша, а марно:Мурлыга! Прости меня, но дальше было бы хуже. Я тяжело больна, это уже не я. Люблю тебя безумно. Пойми, что я больше не могла жить. Передай папе и Але — если увидишь — что любила их до последней минуты, и объясни, что попала в тупикФакт: Зазвичай діти, підлітки та дорослі натякають про свої наміри й виявляють ознаки суїцидальної поведінки. Ще цікавіша поетична історія між двома письменниками, Єсеніним та Маяковським. Заборонена суспільством любов стала вбивчою для двох відомих поетів. В этом мире умереть не ново,Сделать жизнь значительно трудней/З вірша Маяковського на смерть Єсеніна/Через п'ять років поет написав зовсім інші рядки. Маяковський два дні носив у кишені цей листок, перш ніж зважитися на задумане. Він застрелився.Досі не відомо, у яких саме стосунках перебували два поети. За припущенням - це було заборонене тоді та й зараз гомосексуальне кохання. Або ж чому інший чоловік може піти з життя за іншим? Як бачимо у передсмертному листі Маяковського, тісно пов'язаного зі смерттю Єсеніна:"ВсемВ том, что умираю, не вините никого и, пожалуйста,не сплетничайте. Покойник этого ужасно не любил.Мама, сестры и товарищи, простите - это не способ(другим не советую), но у меня выходов нет.Лиля - люби меня.Товарищ правительство, моя семья - это Лиля Брик,мама, сестры и Вероника Витольдовна Полонская.Если ты устроишь им сносную жизнь - спасибо.Начатые стихи отдайте Брикам, они разберутся.Как говорят-"инцидент исперчен",любовная лодкаразбилась о быт.Я с жизнью в расчетеи не к чему переченьвзаимных болей,беди обид.Счастливо оставаться.Владимир М а я к о в с к и й.12/ IV -30 г.Товарищи Вапповцы, не считайте меня малодушным.Сериозно - ничего не поделаешь.Привет.Ермилову скажите, что жаль - снял лозунг, надобы доругаться.В. М.В столе у меня 2000 руб. - внесите в налог.Остальное получите с Гиза.В. М."Варто відзначити, що самогубства серед представників ЛГБТ-людей - не рідкість, а за статистикою, вони зводять рахунки із життям навіть частіше ніж інші через додаткову дискримінацію з боку суспільства, відчай від бесправності та самотності від неприйняття соціумом.Факт: Більшість близьких, членів родин, батьків тих людей, що пішли з життя по власній волі - не помічають або не хочуть помічати, що все йде саме до цього. 3. Пісня.Пісня не сильно відрізняється від поезії, оскільки також має віршовані рядки але варто звернути увагу, що деякі передсмертні тексти музикантів стають відомим піснями, які співають інші. Наприклад, своє велике людяне послання відомий музикант Курт Кобейн завершує такими рядками:* * *Світ, Любов, СпівчуттяКурт КобейнФренсіс і Кертні, я буду у вашого вівтаря.Будь ласка, продовжуй, Кертні, заради Френсіс.Заради її життя, яке буде набагато щасливішим без мене.Я ЛЮБЛЮ ВАС, Я ЛЮБЛЮ ВАС!4. Текст.Якщо треба висказатись - гарний текст, від якого у читаючого відмовить дихання - найкращий варіант. Щоб зрозуміти, наскільки важливо оформити передсмертний лист не у двох словах, а бодай у есе, що пояснить Ваші мотиви та передасть емоції, думки на папері, додаємо першу частину передсмертного листа Курта Кобейна, який є гарним прикладом якісної записки.Сказано для БоддіКажу мовою досвідченого простака, який швидше за все волів би бути позбавленим мужності, інфантильним скаржником. Цю записку, напевно, буде досить легко зрозуміти.Усі попередження взяті з курсу Punk Rock 101 за всі ці роки, з тих пір як моє перше введення в свого роду етику, яка передбачає незалежність і прийняття спільності з вами, підтвердило свою правоту. Вже багато років я не відчував хвилювання ні від прослуховування, ні від створення музики, так само як від читання і писання віршів. Важко передати словами, як мені соромно за все це.Так, наприклад, коли ми стоїмо за лаштунками, і запалюються вогні, і чути шалений гул натовпу, це не чіпає мене так, як це зворушувало Фредді Меркурі, якому, мабуть, подобалося насолоджуватися любов'ю і обожнюванням натовпу, ніж я захоплююся і чому заздрю. Справа в тому, що я не можу вас обманювати. Нікого з вас. Це було б просто несправедливо по відношенню до вас або до мене. Найстрашнішим злочином мені здається дурити людей, прикидаючись, що мені весело на всі 100%.Іноді мені здається, що я хотів би розбити годинник перед виходом на сцену. Я докладав усіх зусиль, щоб цінувати наші відносини, і я роблю це, бачить бог, я роблю це, але цього недостатньо. Я ціную те, що я і ми торкнулися почуття багатьох людей. Напевно, я - один з тих нарциссів, які цінують що-небудь тільки тоді, коли воно йде... Я занадто чутливий. Мені необхідно бути злегка бездушним, щоб знову знайти ентузіазм, яким я володів, будучи Дитиною.Під час трьох наших останніх турів я став набагато більше цінувати всіх тих, кого я знаю особисто, а також шанувальників нашої музики, але я все ще не можу позбутися розчарування, провини і співчуття, які я до всіх відчуваю. У всіх нас є щось хороше, і, мені здається, я просто дуже люблю людей. Люблю настільки сильно, що це викликає в мені чортовий смуток, перетворюючи мене в сумного, чутливого, що не цінує хорошого чоловічка, Рибку, Ісусик! Почім ти не радієш цьому? Я не знаю.У мене дружина-богиня, дихаюча честолюбством і співчуттям, і дочка, яка нагадує мені мене, яким я колись був. Виконана любові і радості, вона цілує всіх, хто їй зустрічається, тому що всі хороші, і ніхто не заподіє їй зла. І це лякає мене в такій мірі, що я практично нічого не можу робити. Я не можу змиритися з думкою, що Френсіс стане таким же нещасним, саморуйнівним смертником-рокером, як я.Мене оточує багато хорошого, дуже гарного, і я вдячний за це, але з семи років я став ненавидіти всіх людей в цілому. Тільки тому, що їм здається настільки простим бути разом і співчувати один одному. Співчувати! Тільки тому, що я дуже люблю людей і співчуваю їм, так мені здається.Дякую вам всім від щирого свого палаючого, вивертаючого навиворіт шлунка за ваші листи і вашу турботу, яку я відчував всі останні роки. У мені занадто багато від навіженого, примхливої дитини! У мені більше немає пристрасті, тому пам'ятайте: краще швидко згоріти, ніж повільно згасати.* * *Аудиторія для листаПерш за все потрібно обрати адресата і потурбуватись про те, що звіска до нього прийде. А також про те, для кого цей лист - група людей, всі хто завгодно або окремо узяті люди чи людина. Причини осмисленого суїциду можуть бути зовсім різними і це не завжди люди, основною проблемою яких є самотність або відсутність успіху. Часто це навіть навпаки. Щоб обрати свою аудиторію та місце для передсмертного листа - задайте собі запитання і дайте собі відповіді:1. Чи хочу я досягнути якоїсь суспільної мети, справедливості, останнього крику до соціуму? Відкрити якусь приховану правду? Якщо так - Вам варто потурбуватись, щоб Ваш лист прочитало якомога більше людей навколо і можливо зробити навіть кілька копій на різних носіях, щоб поліція та інші спеціальні служби не змогли приховати те, що Ви хочете донести в це життя. У якій формі - не так важливо, якщо мова про справедливісь й правду. 2. Чи відчуваю я, що це особиста драма? Чи пов'язано це із особистими стосунками із близькими людьми? Якщо Ваше серце каже, що це тільки особисте, те, що повинно залишитись тільки для обраних - так і зробіть. Тому що люди, яких ви любите тільки постраждають ще більше від резголосу або резонансу, якщо Ваша брудна білизна стане надбанням ЗМІ. Але також варто зробити цей лист до близької людини або людей із додатком. Наприклад подарунками або заповітом, які покажуть їм, що Ви потурбувались про них, навіть якщо більше не можете жити. Запевніть тих, кого Ви любите, що вони дійсно кохані.~Мовою сухих фактів про більш ретельну конструкцію передсмертного листаПро що по-факту писати в записці, листі або альтернативному прощальному творі?1. Вкажіть кривдників: якщо вони є і мусять понести покарання перед законом.2. Подякуйте тим, хто був помічником у житті.3. Порадуйте спадкоємців: якщо Ви не покидаєте цей світ не із порожніми руками й варто чітко зазначити, що і кому з вашого майна та грошей буде належати після смерті.4. Вкажіть, що робити з тілом: близькі мусять знати як Вас поховати, наприклад треба зазначити хочете кремацію або звичайний похорон в землі, тощо. 5. Залиште побажання живим: якщо Ваші справи потребують завершення. 6. Заспокойте ридаючих: Вас вже немає, плакати було потрібно раніше, коли щось можна було змінити або якщо не можна було.7. Покайтеся в своїх гріхах: це допоможе заспокоїти тих, хто буде страждати - запевніть близьких, що Ви не така свята людина, якщо це так. 8. Дайте урок ворогам: пообіцяйте з'являтись кривдникам у снах або у іншій формі, щоб злі люди не завдавали болю іншим і не доводили до суїциду.Що робити після складання записки або листа?Склавши текст листа, купуйте квиток, діставайте з шафи закордонний паспорт й візу та котіться в іншу країну. Уявіть їх всі обличчя, коли Ви років через п'ять дійсно повернетеся! Вони назавжди засвоять цей урок!.. що наздоганяти і добивати треба.До свидания , друг мой, до свидания.Милый мой, ты у меня в грудиПредназначенное расставаниеОбещает встречу впередиДо свидания, друг мой, без руки, без слова,Не грусти и не печаль бровей, -В этой жизни умирать не ново,Но и жить, конечно, не новей.Передсмертна записка поета С. Єсеніина (1925 р.)Якщо Вам немає де розмістити свого листа, навіть після всіх цих порад - зателефонуйте на гарячу лінію і зачитайте його за цим спеціальним номером: «Lifeline Ukraine» – 7333Або по іншій гарячій лінії:«ЛаСтрада» 0 800 500 225. Чи пишіть через Інстаграм @childhotline_uaПрочитайте їм свій прощальний лист. Там Вам розкажуть, що робити далі. Фото PinterestАвтор Rayan RienerНагадуємо, молодий нікополець потребує медичної допомоги - врятуйте життя.Ми занурювались також до історії активізму в Нікополі під час Революції Гідності в Україні.
- [Самукоморі] - Люди Тіней~ [パントリーに身]~
- [Самукоморі] - Люди Тіней~ [パントリーに身]~
Нікополь 2020-03-02 13:24:12
Самукоморі - український аналог японському поняттю хікікоморі. Термін походить від української мови. Це складена фраза "сам/у/коморі" із широким змістом. Самукоморі - це ті, хто звів свої контакти з людьми та соціумом нанівець і- або не виходять на вулицю взагалі чи уникають контактів з людьми у просторі. Також, самукоморі можуть бути соціофобами або агорафобами, вимушеними самітниками чи самосамітниками, ескапізтами, смертельно хворими, каліками, чи людьми, що мають фізичні вади. Головним чином, не через свою асоціальність, а через незприйняття своєї особи українським суспільством, будь то фізичні чи психологічні відмінності.    Вперше український термін був використаний у назві новели «Самукоморі» (2014), автор Rayan Riener. Автор мав на меті показати не тільки наявність українських самукоморі (не просто як аналогу хікікоморі), але і причини, масштаби та наслідки такого явища.    Самукоморі - ладні жити у замкненому просторі, аби не турбувати своєю присутністю людей і самому бути в безпеці, плекати свою малу свободу і право бути такими, які вони є, хочаб у своїй кімнаті чи в будинку. Іноді самукоморі ізолюють себе у власній кімнаті навіть від рідних та близьких.    Самукоморі можна розділити на 2 основні категорії:Українці майже не бачать на вулицях сліпих, глухонімих, прикутих до ліжка калік, смертельно хворих та подібних співгромадян, більшість з яких вимушені сидіти вдома тижнями, місяцями, роками. Вони є типовими "вимушеними-замкненими" самукоморі. Ця категорія найбільш "вимушена", фізично. До цієї категорії також можна додати: соціофобів, агорафобів та інших психічнохворих.Українці не славляться толерантним ставленням до співгромадян, більшість українців консерватори, ксенофоби та гомофоби, не спроможні прийняти щось інакше чи щось нове: ЛГБТ/Неформали/Гендерно-неідентичні/Індивідуалісти/Нонкомформісти/ВІЛ-СНІД-інфіковані/Дауни[1] та інші. Ця категорія є "вимушеними-незахищеними" самукоморі. В основі проблеми лежить дискримінація та бездіяльність владних та правоохоронних органів України, які могли б не тільки пом'якшити але і вирішити питання соціалізації цих українців. На даному етапі існування України - життя для них нестерпне.                                 Головні причини існування самукоморі в УкраїніСуспільне відторгнення українцями, моральне несприйняття чи навіть фізичне насилля над самукоморі,Неспроможність, недієвість та бездіяльність медичних та інших органів та державної політики задля подолання проблеми.  Причина явища в Україні    Хоча термін "хікікоморі" і описує явище, що існує в Японії, люди зі схожими симптомами зустрічаються і в Україні, маючи свої специфічні риси через відмінність української культури, права, економіки та суспільства. Українські самукоморі, на відміну від японських хікікоморі, можуть бути і вкрай бідними, зводячи кінці з кінцями. І переходять до соціальної ізоляції вимушено чи через амбівалентність тих медичних установ, які могли б їм допомогти. В Україні, сповненій багатьох фобій (найбільшим чином ксенофобії та гомофобії через недосвідченість суспільства, дуже легко стати самукоморі, особливо якщо це дитина чи підліток, що перебуває у категоріях меньшостей, наприклад: сліпий, каліка, мутанти, тяжко хворий, ЛГБТ чи гендерно-невідповідний або є неформалом, тощо. Самукоморі може стати навіть звичайна людина, яка вимушена ховатися вдома для самозбереження через бездіяльність органів поліції, у криминальних районах чи містах.    Відбувається замкнене коло - держава не оберігає таких людей від зазіхань радикально-налаштованих консерваторів-дискримінаторів і не розвінчує міфи, а бездіяльність ще більше провокує агресорів до знущання через впевненість у некарності за злочини на грунті ненависті.   Масштаб явища в Україні    Самукоморі в наш час є майже у всій Україні. Хоча дослідження з кількості самукоморі в нас ніколи не проводилася. У всіх більш-менш великих містах Україні є самукоморі. Не є виключенням присутність самукоморі і в малих містах чи навіть селах. Однак на увазі очевидних проблем з підрахунком, встановити точне число самукоморі надзвичайно важко.    В Україні мешкає близько 100 тисяч сліпих осіб[2]. Приблозно стільки ж калік. Їх соціалізація на даному етапі існування України неможлива і наврядче можлива у наступних десятеліттях, зокрема, через ставлення українських громадян до таких людей, які зі своїми вадами можуть ще більше постраждати через байдужість українців, цинічного знущання та бездіяльності влади, яка не створює комфортних умов для таких людей. Схожа ситуація і в українських ЛГБТ. Їх в Україні від 500 000 до більш ніж мільйона осіб[3]. 90% з ни є внутріщніми самукоморі, змушеними приховувати свою інакшість та коханих від оточуючих та близьких, страждаючи від такого стану речей, як мінімум пожинаючи самотність. ЛГБТ-сімей від 100 до 300 тисяч. Попри це, маючи в Україні зростання кількості неодружених людей, влада в Україні не хоче узаконити одностатеві шлюби [4]. Від 1% до 10% вимушені ізолювати себе від суспільства, ховаючись від фізичного та морального знущання для самозбереження.    Україна є найбільш ураженою ВІЛ/СНІДом країною в Європі. З ВІЛ/СНІДом живуть, за оцінками експертів до 300 тисяч людей в Україні і ця цифра постійно збільшується[5]. Більшість людей, що мають ВІЛ/СНІД статус в Україні автоматично відштовхуюються неінфікованими українцями, починаючи від освітніх закладів, місць відпочинку і закінчуюючи місцями працевлаштування. Коло тих, хто спілкується з ними замикається на таких же як і вони, родичах та близьких, що не відвернулися від них, що є рідкістю. Доля ВІЛ/СНІД-статусних самукоморі в Україні реалістично описана у книзі Світлани Талан «Коли ти поруч». Зараз 165 тисяч українців на рік захворює раком. Очікується, що до 2020 року ця цифра збільшиться до 200 тисяч на рік[6].Обкладинка новели NHK ni Youkoso! (2005)    Велика частина цих людей усамітнюється, як і більшість смертельно- та тяжкохворих, зокрема через складне лікування та важкий і тривалий реабілітаційний період, що не дозволяє цим людях виходити на зовні і нормально спілкуватися. Усі ці травми та хвороби психологічно змінюють українців, а суспільство не сприяє їх реабілітації та ресоціалізації, як і сама держава. У висновку маємо біля або більше мільйона самукоморі в Україні, вимушених бути ізольованими або за власним бажанням. Кількість самукоморі буде тільки рости, оскільки ані суспільство, ані держава не сприяють вирішенню проблем цієї категорії українців, не кажучі вже про загальні. Підсумовуючи, загальна цифра самукоморі в Україні 1-2 мільйони, зпоміж 4-5 мільйонів самотників України[7].Фінанси самукоморі        Самукоморі живуть в основному за рахунок батьків або отримують допомогу з безробіття від уряду України або те і те водночас. Вони рідко де працюють, так як це зазвичай вимагає хоча б мінімальної соціалізації. Однак, іноді, хоча і надзвичайно рідко, деяким самукоморі вдається досягти успіху, якщо вони мають доступ до мережі Інтернет. Таким чином, самукоморі, щоб вижити, вимушені паразитувати на членах своєї родини.Дивіться такожХікікоморіЕскапізмПаразит-одинакАгорафобіяЛітератураОдноіменна Збірка розповідей і новела «Самукоморі» Рік 2014-2015. Автор Rayan RienerRayan RienerОригінальна стаття знаходиться в Українській Вікіпедії за [цим] посиланням. -><><-Нагадуємо, раніше в NikopolToday ми публікували розповідь "Самукоморі". В той же час, актуально знати, що у Польщі дивляться на пандемію коронавірусу крізь пальці. 
Я - Сміття - вірш
Я - Сміття - вірш
Нікополь 2020-03-13 17:16:25
Я-МусорТы всё забудешь..Всё, что было с нами.Укутает туманным прошлым,Уйдут воспоминания..Под снежным одеялом,Сложно мне согреться..Я знаю ты забудешь..То, что я живая..Мусором и грязьюнад твоим забором,Это я валяюсь,Ты не замечаешь..Вера и надеждаВсё во мне прогнило,Больше не мечтаю,Быть одним единым.Мятым от обиды,Скомканным от злости,Выкинут листочек,С нашим общим прошлым.Осенью останусь,Холодом внутри..Всё еще живая..Мимо проходи.Напряженность в теле,Отупелый взгляд..МЫ ЖЕ ТАК ХОТЕЛИ!?В ОБЛАКАХ ЛЕТАТЬ..!У тебя сгорели,Чувства все внутри,Мир мой чёрно-белый,Только не смотри..Не хочу заставить,Дать тебе понять,Какого родного,Любимого терять..Растоптавши душу,Пнув её ногой,Мусор разложился,Ты идёшь домой..- Дарина Каспер -
Право на смуток: чи існують
Право на смуток: чи існують "погані" емоції?
Нікополь 2020-03-13 22:25:03
Чи існують насправді погані та хороші емоції? Чи мають люди право казати вам настанови, як вам почуватись й чому варто відчувати стигматичні "погані" емоції? NikopolToday, як завжди, на стороні прав людини і пояснить про все. Іноді кожен із нас бажає побути наодинці із сами собою. Людина дійсно має право побути на самоті, на сльози, смуток та негативні емоції. Неповага до побажань людини у такому стані становить більшу загрозу, аж до суїциду. Важливо знати, що депресія - це не міф, а хвороба, що без лікування призводить до самогубства. Дайте собі право прожити всі емоціїЯкщо в дитинстві Вам говорили: «Не реви», «Чи варто так засмучуватися через таку дрібницю», «Злитися некрасиво», «Заздрять тільки погані люди», то... Ви не ж насправді переставали відчувати образу, злість або заздрість. Але, цілком можливо, щоб залишатися гарною дівчинкою чи хлопчиком і зберігати прихильність оточуючих, Ви навчилися заганяти «погані» почуття кудись глибоко всередину. Так глибоко, що навіть самі їх не усвідомлюєте. Якщо раптом усвідомили, відчуваєте провину за ці почуття через муштру суспільства.Коли ми не даємо собі прожити якісь негативні почуття, це загрожує серйозними наслідками. Чому? Наприклад, варто розповісти про психологічний спосіб, який регулярно використовують фахівці.Раз в тиждень я влаштовую побачення з собою в приємному місці. І роблю те, що називаю «вивантаженням свідомості»: пишу в спеціальній зошиті, що у мене на душі, що мене засмучує/обтяжує/сердить. І що радує. В ході цього вивантажити народжуються хороші ідеї і настає мир в душі, - ділиться порадою Яна Катаєва.Згадайте, що Вам допомагає залишатися в контакті зі своїми почуттями? Якщо Ви з якогось моменту ввели певну практику для цього - наприклад, «ранкові сторінки» або медитацію, - розкажіть у коментарях, що це дало Вам і як змінилося Ваше життя і Ваше самовідчуття.Чим за це платите Ви і чим платять Ваші діти, а також як бути в контакті зі своїми почуттями - про це в новому випуску психологині Яни Катаєвої:Повертаємось до "поганих" емоцій. В одній з недавніх статей, Яни Катаєвої, вона писала про виховання емоційного інтелекту, про емоційне вихованні дітей по Джону Готтманому. І коли дитина у владі негативних емоцій, коли його несе, - це перший крок, який потрібно зробити, це усвідомити його емоції, зрозуміти, що він відчуває.Але, як показують дослідження, ми не можемо зрозуміти, що відчувають діти, якщо ми не знаємо свої власні почуття. Можливо, це звучить дивно, як ми можемо не розуміти свої власні почуття. Однак, в своїх тренінгах психологи постійно стикаюся з жінками та чоловіками, у яких поганий контакт зі своїми власними емоціями.Можливо тому, що в їх батьківських сім'ях емоції знецінювалися. «Годі плакати!», «Перестань скиглити!», «Не можна злитися!» і так далі. Можливо, заборонені були якісь конкретні емоції, наприклад, дівчаткам не можна злитися, дівчатка не зляться, а хлопцям, як відомо, "плакати не можна".Можливо, жінка або чоловік заганяє свої емоції всередину, роздратування на чоловіка чи дружину або невдоволення власним життям, тому що, якщо їх визнати, відчути, то тоді з цим щось потрібно робити далі. Потрібно якось змінювати своє життя, а це страшно і незрозуміло.І все ж, коли ви не даєте собі повно прожити якісь емоції, то на придушення, по-перше, йде дуже багато внутрішніх сил. І тоді ви відчуваєте себе знесиленою і млявою. По-друге, ви не можете придушити одну-єдину емоцію прицільно. Ви пригнічуєте взагалі свою здатність відчувати. І тоді ви вже не можете радіти на повні груди, не можете веселитися від душі, а ваші дні стають безбарвними.І тому вам весняний виклик. Давайте дамо собі відчувати всі наші почуття! Давайте відновимо контакт зі своїми емоціями. І тоді, по-перше, у вас вивільниться сила-силенна енергії. По-друге, Ви зможете яскравіше відчувати всі барви життя.По-третє, ви зможете дати своїй дитині, коханій людині, друзям, досвід повного прийняття, якого, можливо, не було у вас самого. По-четверте, ви будете почувати себе більш цілісною і більш живою людиною. І по-п'яте, ви знаєте, що багато соматичних хвороб, в тому числі невиліковні, пов'язані з емоціями, які ми придушуємо і витісняємо. Так стверджують безліч фахівців. Ви будете більш здоровою людиною. Це хороша профілактика хронічних хвороб.Психологи не пропонують вам зануритися в пучину своєї туги і захлинутися своїм гнівом. Навпаки, закликаю вас визнати, що ви відчуваєте те, що ви відчуваєте. Дати собі право на це. «Я зараз сильно сумую, і я маю на це право». І дозволити собі побути з цим почуттям і навчитися володіти ним, висловлювати його конструктивно і звертати його на благо.Злість, наприклад, потужна енергія. Я б не хотіла не відчувати ніколи цього почуття, - каже психологиня Яна Катаєва. - Це позбавило б мене енергії. В печалі багато відкриттів для нас, в ній є важливі послання про наше життя. У кожної негативної емоції є щось важливе й цінне.Як можна почати? Зазвичай психологи пропонуюь наступне.Протягом дня запитуйте себе доброзичливо, ласкаво: «Як ти себе зараз почуваєш? Що ти зараз відчуваєш? Що ти хочеш?". Обов'язково вранці, як прокинетеся, обов'язково ввечері, коли лягаєте спати, і ще кілька разів протягом дня. Зосередьтеся протягом декількох тижнів на своїх почуттях, і дозвольте вжити всіх почуття, які є, дайте собі на них право. І ви відчуєте цю повноту життя і звільнення, тому, що ви приймаєте себе цілком, даєте себе відчути все, що ви відчуваєте. Ви помітите, що вам легше стане переносити негативні емоції навіть ваших дітей, любимих та друзів.Давайте будемо в контакті зі своїми почуттями. І пам'ятаєте, забороняючи своїм дітям плакати, ви можете спровокувати їх самогубство у майбутньому, блокуючи шлях до вивільнення негативної енергії. Недарма кажуть, що чоловіки кінчають частіше, життя самогубством. Джерела: Яна Катаєва (психологиня) / psychologiesНагадуємо, всесвітній карантин через коронавірус - це чудова нагода, щоб зайнятись саморозвитком та самоосвітою. До речі, якщо ми переживемо пандемію у Нікополі, то влітку буде чудова нагода розвиватись у новому культурно-спортивному центрі. 
- щоб впоратись із цим життям -
- щоб впоратись із цим життям -
Нікополь 2020-03-16 00:12:22
~- щоб впоратись із цим життям -якби я міг, змінити щось на краще - то феніксом би був, згорів би у вогні, най марноале не зрадив би собінема за що, немає й за кого й забутичи марю я у тіні, мглі, що забива мене щодняя просто хочу вірити у світлощо в житті, що є - життяне те, що міг би я забутиале насправді, хто вана - любовя не хотів, але мав нею бутизаради трьох: надії, віри, тай любові...навіщо жити? як вода - отрутаза що мені тортури ці? скажіть!я не могу. й не волію забути...що все це справжнє - хай би все забуть!!!і так хотів, в куточку своїй душі, бодай надію, крапельку добраа все - нема. навколи лише туга!як болячє - хай заберуть вже небеса!навіщо жити? що зрада - то лисиця хитрунаі кожне слово моє - бите...то все є досвід - скаженого, життя.любов не та - про що всі мріють люди.і все одна - лише самісінька однаНавіщо, дихати у тузі?як помиратиму, - одна...це все, моє життя- pain - inside - rayan riener~
Чому мене ніхто не любить?
Чому мене ніхто не любить?
Україна 2020-04-25 17:26:06
Вони впевнені, що нікому не цікаві. Їх постійна спрага любові й визнання стомлива для тих, хто поруч, і прирікає їх самих на самотність. Але вони все ж не можуть відмовитися від ролі жертви. Чому? Про це NikopolToday пише з посиланням на Psychologies.Колега не привітався, один забув привітати з днем народження, штовхнули в метро... Такі різні ситуації - і завжди одне пояснення: «Ніхто мене не любить!» З цим нелегко змиритися, але таке твердження відповідає дійсності: відсутність безумовної любові з боку оточуючих - реальність, з якою стикається кожна доросла людина.«Наша жага любові - це сильна, часто несвідома потреба знову пережити ту ідеальну любов, яку тільки мати може подарувати своїй дитині, - пояснює юнгіанскій аналітик Костянтин Слєпак. - Але досконала і абсолютна любов матері - це почуття, на яке може претендувати може тільки дитина». У дорослому житті ми вчимося долати цю фрустрацію. Наші любов, прихильність, дружба - завжди результат двосторонніх відносин, в яких кожен одночасно і дарувальник, й одержувач. Але деякі з нас продовжують (як в дитинстві) гостру потребу в любові, схвалення, підтримки.Завищена планка«Я нікому не потрібен» - часто так говорять ті, хто в дитинстві недоотримав батьківської любові або принаймні живе з цим відчуттям», - вважає Костянтин Слєпак. Однак і занадто сильна любов батьків може привести до аналогічних наслідків. Дорослішаючи, дитина буде чекати від оточуючих тої ж кількості уваги, яке отримував в дитинстві, але ніхто не зможе відповідати його завищеним очікуванням. Невситима потреба в нових проявах любові й визнання в кінцевому підсумку змушує навколишніх віддалятися.«Важко залишатися поруч з тим, кому ніколи не буде достатньо почуттів, які йому готові запропонувати, - продовжує Костянтин Слєпак. - І звичайно ж, така реакція підживлює образу «незрозумілого», зміцнюючи його віру в те, що весь світ налаштований проти нього».Потреба бути самим собоюПостійний «брак» любові часто відчувають ті, у кого домінують нарциссические риси характеру.«Бути коханим» для них означає «бути найулюбленішим», тобто тим, кого вважали за краще іншим, - каже Костянтин Слєпак. - Однак складно визнати, що, можливо, ви і не заслуговуєте тієї любові, на яку претендуєте, легше звинуватити інших в тому, що вони не дають собі праці вами зацікавитися».Нестача упевненостіФраза «Ніхто мене не любить!» звучить як невситима жага компліментів.Той, кому бракує впевненості в собі, постійно потребує позитивних оцінок ззовні, і чим їх більше, тим спокійніше людина себе відчуває. Одночасно він стає дуже вразливим для критики: найменший натяк на те, що він недосконалий, змушує шукати визнання з новою силою.Що робити?1. Повернутися в дитинство. Спробуйте згадати своє дитинство. Запитайте себе: відчував(ла) чи я, що оточений(а) увагою? Проявляли батьки свою любов до мене? Мета цих роздумів в тому, щоб усвідомити: ваші переживання і страхи відносяться до вашої особистої історії, тому марно перекладати відповідальність за них на інших людей.2. Згадати всіх, хто вас любить. Ви напевно перебільшуєте. Напишіть імена п'яти близьких людей і згадайте один з останніх знаків уваги: ​​слова подяки, комплімент. Ці жести навряд чи можна назвати ознаками величезної любові, але вони, безумовно, доводять, що вас цінують, вами дорожать.3. Усвідомити свою роль. Близькі стосунки - це завжди взаємний обмін. Згадайте і запишіть те хороше, що ви зробили останнім часом для близьких вам людей. Ймовірно, ви виявите, що задоволення від можливості дарувати любов нітрохи не менше, ніж радість від можливості її приймати.4. Звернути це в гідність. За допомогою процесу, який психоаналітики називають сублімацією, що руйнує потребу в любові може стати силою, здатною заповнити внутрішню порожнечу й вгамувати душевний голод. Художня творчість, наукові дослідження, благодійність. Кожен в силах знайти те, що дозволить йому перетворити фрустрацію в джерело позитивних емоцій.Фото Psychologies / Pexels
Ще один «Прожитий» | вірш
Ще один «Прожитий» | вірш
Нікополь 2020-06-03 16:10:13
Ще один «Прожитий»Квіти Юакури опада…як нестримні  cльози~В Сіре забуття…як так можна~Жити?Коли серце (в)битеНавіть, сльози моїВсохли!В попелі пустеліРани~мов намистоІ від крові…Так барвисто!І Самотність!..Все цілує, промовляючи:~Існую. Доля я твоя.Знов торкаюсь Рози;Тільки Іншої породи…Я~мале дитяСвіт~лише руйнуєЯ про Все, шкодуюЗнаючи життя.Очі~так закритіІ думки~политіЗгаснуть, в забуття.Ще один, «Прожитий»  21.04.13. (23:30)Цветы Юакуры падают...как безудержные cлёзы ~В Серое забвение...как так можно ~Жить?Когда сердце (у) битоеДаже слезы моиЗасохли!В пепле пустынеРаны ~ как ожерельеИ от крови...Так цветисто!И Одиночество!..Все целует, говорит:~ Существую. Судьба я твоя.Вновь касаюсь Розы;Только Другой породы...Я ~ малое дитяМир ~ только разрушаетЯ обо Всем, жалеюЗная жизнь.Глаза ~ так закрытыИ мысли ~ политыПогаснут, в забытье.
-СтогнаннЯ- | вірш
-СтогнаннЯ- | вірш
Нікополь 2020-06-04 21:39:30
-СтенаниЯ-Я весь измучен -тут мне тюрьма,и будто губы нитью сшитыи руки позади, -закованные в кованные цепи.И даже взор закрыттуманной пеленою.Хочу дышать, но что-то душитХочу писать, но будто...пальцев нет.Всё это сон!!!Но некуда бежать…05|09|14
Самукоморі: вірш
Самукоморі: вірш
Нікополь 2020-06-15 14:33:13
СамукоморіЯк боляче…Крихкими краплямиЛьоду, зникає серцеМоє… У полоні воліСам, у цій безодні...у темряві…Нема надії більше,Для мене, і без силОстання крапля кровіУтекла, сльозою…На моїх безкровних...безнадії…Очах, сліпих від болюМіж зламаних кістокДопоки попіл віє-виє,Зникаючи в безодні....мати мрії.- 3 січня 2019 -
Епікриз болю: вірш про самотність
Епікриз болю: вірш про самотність
Нікополь 2020-06-21 23:06:06
Епікриз болюДні і Ночі протікаютьУ самотньому холодіЯ – віддзеркалення у калюжі.Мене легко образити;І ще легше – зробити болячеЯ Самота, - забута у спогадахЯ Німота, - хоча безліч думокЩо сплелись у душі, забагатоМене й легко образити;Ще легше – зробити болячеУ повутинні-самотинні…Я помираю морально, і болісноМені нестерпно від вашого холодуТак, мене легко образити;І так легко зробити боляче……P.S. Ви ж бо, - дієва мораль:Водночас, ви ті, хто і робить боляче.19.05.13.Epicrisis of PainDays and Nights flowIn the lonely coldI - reflection in puddles.It is easy to offend me;And even easier - to hurtI Solitude - forgotten in the memoriesI'm Dumb, though I have a lot of thoughtsToo much intertwined in the soulIt is easy to offend me;Even easier - hurtIn the cobweb-lone…I am dying morally and painfullyI have intolerable from your coldYes, it is easy to offend me;And it's so easy to hurt……P.S. You are, after all, an effective morality:However, you are who makes painful.19.05.13.
Пандорум: вірш про нерозділене кохання
Пандорум: вірш про нерозділене кохання
Нікополь 2020-06-23 23:59:25
ПандорумВони ходили завжди майже поруч…Хоча від серця один-одного мали нібиНі-чо-го. Тож, хто наважиться відкритиКохання скрині механізм Пандори?..І вже не тільки доторкнутись до зеркалюА розірвати межі відображення у склі?В надії віднайти, все те, що в прихисткуДуші ховається, - надії. Та все б те і нічогоАле ж ряхтять за спинами їх сірі тіні,Ті чудиська  Пандоруму, у кожного в душіТа ті, хто торкає тінню до рук їх, цілункомДе ж Всесвіт подій? Він в уламках душі…2013
Завантажуйте більше