IMG-LOGO

Всі публікації з тегом арт

Металеві жінки повстали в центрі Дніпра із труб
Металеві жінки повстали в центрі Дніпра із труб
Дніпровська область 2019-12-08 01:33:55
Як стало відомо NikopolToday, в Дніпрі встановили металеві статуї жінок із труб поряд із Головним управлінням Національної поліції міста.Всі жінки зроблені з металу. У них чітко видно ноги і голова.А самі тулуби жінок-грацій виготовлені з металевих труб. Встановлені три металеві арт-об'єкти перед входом до музею українського живопису на Троїцькій площі.До речі, раніше ми повідомляли про те, що до Дніпра слід поїхати на вихідних, щоб потрапити на відкриття оновленого кінотеатру.А у Нікополі слід залишитись, щоб відвідати благодійний бал-аукціон.
Як тобі таке Ілон Маск? У центрі Нікополя встановили високотехнологічний термометр (фото)
Як тобі таке Ілон Маск? У центрі Нікополя встановили високотехнологічний термометр (фото)
Нікополь 2019-12-10 18:51:32
Нікополь не припиняє дивувати! "Ексклюзивне" нововведення встановлено по Проспекту Трубників біля Палацу урочистих подій.Про це NikopolToday дізнався від NikopolNews, а вони від журналіста Василя Архипова, який опублікував на своїй сторінці Facebook новий пост з фотографією термометра.Хто замовник і хто виконав роботи по даному об'єкту не відомо. Є припущення, що до цього причетний людина, яка здає в оренду яхту в Нікополі. Адже вже давно все місто обклеєно оголошеннями оренди яхти.Ми цитумєо журналіста Василія Архіпова:«Нікополь не припиняє дивувати! На проспекті Трубників біля Палацу урочистих подій встановлений прилад для вимірювання температури повітря. Технологія аналогова. Ніяких тобі електронних датчиків і сенсорних панелей. Все суворо. Скло і спирт.»Фото від NikopolNews.А ось у Покрові вже встановили головну ялинку міста, що прикрашає центр і тішить містян.Раніше ми писали про те, коли наша планета змінить сексуальну орієнтацію. Також, ми повідомляли, де знову у Нікополі та районі незабаром не буде світла.
Фото вже реалізованих у Нікополі проектів від «Бюджету участі». Що нового у місті?
Фото вже реалізованих у Нікополі проектів від «Бюджету участі». Що нового у місті?
Нікополь 2019-12-10 21:46:47
Як стало відомо NikopolToday, в Нікополі відзвітували про ще частини реалізованих проектів «Бюджету участі». Відповідну інформацію з фото виклали на сайті Нікопольської міської ради.Згідно з інформацією, отриманою NikopoToday, в рамках програми партисипаторная бюджетування були реалізовані такі проекти:«Молодіжний простір« ART-SPACE »». У бібліотеці №2, розташованої по проспекту Трубників, з'явилися 5 настільних ігор, вісім крісел-мішків, ноутбук, системна фото-відео камера, графічний планшет, проектор з екраном, фліпчатр, а також фон для відео типу «хромакей». Кожен бажаючий, незалежно від статі і віку, абсолютно безкоштовно може прийти в бібліотеку, щоб попрацювати або повчитися в спокійній атмосфері, зустрітися з друзями, поспілкуватися або відвідати якийсь навчальний захід, які тут будуть проводити.На кварталі №45 встановлено 16 камер відеоспостереження. Вони роблять безпечніше шлях дітей до школи. Автор проекту взяв участь в його фінансуванні. Нагадаємо, нещодавно ми повідомляли, що завдяки камерам вдалося зафіксувати зовнішність людини, який обікрав дитячу поліклініку на Станіславського.Біля будинку №24 по вулиці Першотравневій з'явиться зона відпочинку. Тут розрівняли ґрунт і виклали по периметру майданчика тротуарну плитку. Навесні посадять квіти і встановлять лавочки.Також майданчик для відпочинку дорослих і малят з'явилася по вулиці Серафимовича, що на кварталі №31. На ділянці розміром 18х12, крім гойдалок, які тут вже були, встановили тенісний стіл, гімнастичний комплекс «Юніор» та одну паркову лавку.Заради безпеки школярів у загальноосвітній школі №18 встановили металеву огорожу.Біля будинку №10-А по вулиці Дружби облаштували футбольне поле з воротами, а також встановили вежу з кільцем для баскетболу і волейбольні стійки з сіткою.Вже цього літа в клубі «Ровесник» по вулиці Герцена (селище Північний) можна було дивитися фільми під відкритим небом. Для цього, завдяки перемозі в конкурсі «Бюджет участі-2019» придбали ноутбук і великий екран. Взимку обладнання теж використовують: показують мультфільми в залі клубу.У парку, розташованому навпроти клубу «Ровесник», з'явилася спортивний майданчик. Тут встановили чотири тренажери: степпер-розгинач стегна, орбитрек, горизонтальний жим ногами і велотренажер.У клубі «Оберіг», розташований по вулиці Нікітіна, з'явився кінозал під відкритим небом. Для цього придбали проектор, стійки під колонки, екран і 60 карематів.У сквері на вулиці Лапінський, розташованому на кварталі №112, встановлено обладнання для занять спортом. Діти із задоволенням проводять тут дозвілля.На дитячому майданчику по вулиці Козака Гонти встановлено 4 тренажера: орбітрек, жим сидячи від грудей, повітряний ходок і велотренажер.Арт-об'єкт «Амфітеатр під відкритим небом» з'явився в Нікопольській школі мистецтв №1, що на проспекті Трубників. Тут встановлені лавочки для глядачів, між рядами прокладені доріжки з тротуарною плиткою, яка світиться вночі. Також в якості декору з'явився парасольку.Арт-об'єкт «Квітуча мрія» відтепер прикрашатиме молодіжну алею. Це металева конструкція у формі великої, яскравої і різнобарвною метелики, на якій можна розмістити 15 вазонів з квітами. Квіти будуть висаджені співробітниками КП «Паркове господарство» навесні.Ще два проекти-переможця очікують реалізації. Це дитячий ігровий комплекс, який планується встановити біля будинку №50 на вулиці Добролюбова.А також великий цікавий проект «Вело Портал» для занять активним спортом велосипедистами, роллерами і скейтерами. Майданчик вирішили встановити за Нікопольським краєзнавчим музеєм. Тут заасфальтують прилеглу територію і встановлять трюкові фігури.- На 50 тисяч гривень, виділених на цей проект в рамках «Бюджету участі», закупимо частина обладнання, - розповів начальник управління благоустрою, інфраструктури і комунального господарства Всеволод Зінченко. - Ще частина додатково купимо за рахунок міського бюджету. Цього року придбаємо трюкові фігури майже за 200 тисяч. У наступному році, якщо буде фінансування, докупаємо обладнання і почнемо установку великого комплексу, щоб там могли тренуватися всі бажаючі.Раніше ми показували, як зараз виглядає оновлена набережна у Нікополі.Також ми повідомляли, що нікопольські активісти пропонують містянам актуалізувати переробку сміття.Ще раніше ми брали інтерв'ю у нікопольчанки, яка повернулась із Польщі із власними світлинами і враженнями з польських міст.
Веселкові дерева ростуть у Дніпрі: чи варто повторити і у Нікополі?
Веселкові дерева ростуть у Дніпрі: чи варто повторити і у Нікополі?
Дніпровська область 2019-12-12 19:24:24
Як стало відомо NikopolToday, згідно інформації отриманої від сайту "Відкритий", у Дніпрі незвично розфарбували стволи дерев. У мережі з'явилося фото стрункого ряду дерев з оздобленими стволами. Райдужний "стріт-арт" з'явився біля дитсадка №88 на вулиці Робочій у столиці регіону. Пост Євгена Удовиченко почали активно коментувати дніпряни. Сам автор поста задався питанням, мовляв, кому це було потрібно, та й навіщо? Дніпряни парирують автору: красиво ж! І дійсно рожеві, лілові і м'ятного кольору стовбури дерев радують око. Інші користувачі запропонували пройтися уздовж дерев з ультрафіолетовою лампою вночі. Стовбури пофарбували "для душі" - вирішили треті. А кому-то і зовсім здалося, що це вимушена захист дерев від нашестя гризунів - причому зайців. Що думаєте ви? Фото від Євгена Удовиченко Обкладинка Pexels Раніше ми повідомляли, що у Дніпрі повстання сталевих жінок із труб. Також повідомлялось, що не слід вбивати тварин, особливо курок, бо можна потрапити за грати на 5 років.
У Нікополі відкрилась виставка
У Нікополі відкрилась виставка "Про життя - через магію пензлика"
Нікополь 2019-12-19 16:17:37
Культурний відпочинок у Нікополі став справді різноманітним. Ми знову пропонумо вам піти на захід, який вартий вашої уваги.Як стало відомо NikopolToday, у нікопольській бібліотеці № 3 відкрилась виставка картин під назвою "Про життя - через магію пензлика" від художниці Надії Іванової. Про це стало відомо завдяки посту на офіційній сторінці бібліотеки у Facebook.Заначається, що ГО "Союз Чорнобиль Нікополь" брав активну участь у заході і надав за дружню підтримку. На відкритті також відбувся виступ гурту "Берегиня" НКДЦ , які своїми вокальними та душевними піснями створювали святковий настрій для гостей. Органіатори висловили вдячність усім нікопольцям, які прийшли сьогодні на це свято. І такж вони додали, що чекають в гості до них усіх охочіх! Виставка зараз триває. Вхід вільний.Фото Інна ГромницькаТакож ми писали, що НАСА знайшло місце на Марсі де вони побудують першу людську колонію.А ось у Нікополі досі будують але ніяк не добудують демократію - голодні медики вийшли на протест. Зарплатні не вистачає ні на що!
Кращі смартфони 2019 року за версією The Guardian
Кращі смартфони 2019 року за версією The Guardian
Світ 2019-12-27 15:40:31
Рік минає, час підбити підсумки! Це кращий топ гідних уваги флагманів на будь-який смак і гаманець від NikopolToday.The Guardian опублікував топ кращих смартфонів 2019 року в декількох категоріях. Це своєрідний гід по вибору телефону для тих покупців, хто розглядає тільки флагманські моделі.Кращий смартфон: OnePlus 7T ProПокращена версія OnePlus 7 Pro зберегла його кращі особливості, додавши супер-макро режим зйомки і швидший сканер відбитків пальців. Він працює від однієї зарядки близько 32 годин - відмінний результат для флагмана. Фірмова швидка зарядка WarpCharge дозволяє зарядити акумулятор до 70% всього за 34 хвилини.За: приголомшливо красивий дисплей, висока продуктивність і багатозадачність, швидкий сканер відбитків пальців в екрані.Проти: 6,67-дюймовий дисплей не підійде людям з маленькими руками.Кращий iOS-смартфон: iPhone 11 ProМенша версія флагмана від Apple поєднує в собі компактний дизайн, яскравий чіткий екран, високу продуктивність, значно поліпшену потрійну камеру і близько 5 років оновлення ПЗ - це приблизно на 2 роки більше, ніж пропонують інші компанії. Смартфон міг би поборотися з OnePlus за звання кращого, але через відсутність 5G, нестандартного роз'єму і високого цінника редакція зробила вибір не на користь цієї моделі.За: найпотужніший і при цьому компактний iPhone і один з кращих смартфонів року.Проти: цінник і iOS (якщо ви не фанат системи).Кращий компактний Android-смартфон: Samsung Galaxy S10Переможець у цій категорії демонструє, наскільки в 2019 році змінилося уявлення про невеликі смартфонах. Galaxy S10 отримав 6,1-дюймовий (!) AMOLED-дисплей, але за рахунок мінімальних рамок він не виглядає величезним (правда, хороша розтяжка пальців все одно буде потрібно). Він досить потужний і вже отримав Android 10, підкачало лише час автономної роботи: не розраховуйте, що він протримається більше доби.За: відмінне співвідношення розміру екрана до передньої панелі, ніяких вилучень в екрані, адекватний цінник.Проти: не дуже велика батарея.Смартфон з кращою камерою: Huawei P30 ProХоча DxOMark назвав кращим камерофоном Huawei Mate 30 Pro, The Guardian вибрали в цій категорії P30 Pro з оптикою Leica. 20-мегапіксельний ультра-ширококутний модуль підходить для зйомки архітектури, основний на 40 Мп вражає здатністю і доповнений тельовіком, який забезпечує 5-кратний оптичний зум - що вже звучить вражаюче для смартфона. Крім того, є гібридний 10-кратний зум і цифровий 50-кратний - на випадок, якщо вам доведеться знімати з дійсно великої відстані.За: чудова камера від відомого виробника оптики в топовом смартфоні.Проти: досить великий.Кращий за співвідношенням ціни і характеристик: OnePlus 7TЦей смартфон пропонує практично все те ж саме, що і Pro-версія, але в більш мініатюрному і бюджетному вигляді. 6,4-дюймовий OLED-екран, процесор Snapdragon 855+, швидкий сканер відбитків пальців в дисплеї, хороші камери і швидка зарядка.За: ідеальна модель для тих, хто хоче флагман, але не готовий розщедритися на 50+ тисяч рублів.Проти: навряд чи підійде тому, для кого камера - головне в смартфоні.Гідні увагиНа цьому основні «номінації» закінчуються, але The Guardian також відзначили наступні моделі:iPhone 11;iPhone 11 Pro Max;Samsung Galaxy S10e;Samsung Galaxy S10 +;Samsung Galaxy Note10 +;Samsung Galaxy S10 5G;Huawei Mate 30 Pro;Google Pixel 4 XL.А який смартфон саме Ви вважаєте найкращим? Голосуйте в постах нижче у коментарях!Фото ЛайфхакерДо речі, раніше ми писали про те, як подарувати найкращі емоції для своєї дівчини на свята.Також ми розповідали, як творчі нікопольці проводять свій передріздв'яний час!
Ціни на житло в Україні продовжують зростати все швидше
Ціни на житло в Україні продовжують зростати все швидше
Дніпровська область 2020-01-08 23:24:22
Встигни придбати власне житло! Навіть економ-варіанти житла у Дніпрі та області почали рости у ціні вже другий рік поспіль. Схоже, як припускає NikopolToday, що попри неоголошену війну з Росією - ціни на житло повертаються на докризові.Поки хтось пакує валізи, інші українці підіймають мільйони на квадратних метрах в Україні. Про це NikopolToday дізнався з інформаційного сайту Дніпроград.Будинки економ-класу в Дніпрі подорожчали аж на 14,13%. Такими є висновки аналітичного центру DOM.RIA за результатами спостережень за ціноутворенням первинного фонду в Дніпрі. Ціни на житло продовжують рости по всій Україні вже другий рік поспіль.У відповідь на ситуацію, що склалася, забудовники не поспішають запускати бюджетні проєкти. На даний момент сегмент представлений лише одним економ ЖК в місті Дніпро. Сталий попит та незначна пропозиція не сприяють здешевленню квадратних метрів у мільйоннику.Якщо на початок 2019 року мінімальна та максимальна ціни в цьому сегменті становили 11 та 12 тис грн, то вже в кінці року ці показники становили 11 538 та 12 035 тис грн. відповідно.А ось середня ціна зросла на 14,13%, мінімальна – на 4,89%. Максимальна вартість продемонструвала значне зростання – на 35,29%. Варто зазначити, що попри кризу, до якої призвела війна, Україна забудовується шаленими темпами. В той же час - з 2018 року ціни на житло стабільно ростуть вгору. особливо на вторинному ринку. Також ми нагадували, що Ваша власна думка важлива і слід доносити людям те. що Ви думаєте. Раніше ми повідомляли. що континент Австралія накрило полум'ям: пожежі вбивають все живе на своєму шляху.
Відомий митець міста Нікополь запрошує на виставку своїх робіт
Відомий митець міста Нікополь запрошує на виставку своїх робіт
Нікополь 2020-01-21 17:05:12
Підтримувати культурне середовище і нагадувати про давню історію рідного краю для NikopolToday - завжди важливо. Вже відомий всім нам нікополець, Сергій Тороп, запрошує на свою виставку.Про це NikopolToday передає від Нікополь Арт, який дізнався з анонсу роботи Центральної бібліотечної системи на наступний тиждень.20 січня в 4-й бібліотеці Нікополя відбудеться відкриття персональної виставки біолога і художника Сергія Торопа. Початок о 12-й годині!На цей раз, нова виставка митця Сергія називається «Твій знак зодіаку».Вхід вільний для всіх!Фото Нікополь АртВарто додати, що якщо Вам не вистачає натхнення в останній час - ця стаття про Ілона Маска саме для Вас!А якщо Вас цікавить прогноз погоди - то ан цьому тиждні є можливість, що випаде перший сніг.
Не сиди вдома, якщо не хворієш - ходь до музею в Нікополі
Не сиди вдома, якщо не хворієш - ходь до музею в Нікополі
Нікополь 2020-01-30 11:46:53
Творчість і культурний відпочинок - продовжує життя, як стверджують світові вчені. У краєзнавчому музеї Нікополя відкрилася персональна виставка картин Олександра Макаренка. Це гарний шанс додати собі кілька додаткових днів або місяців життя, радить NikopolToday.Про це раніше писав "Прихист".29 січня в нікопольському краєзнавчому музеї відкрилася персональна виставка картин художника Олександра Макаренка. Привітати митця із знаменною подією прийшли його родичі, друзі та колеги по творчому цеху. На виставці представлено понад 50 написаних картин в жанрах пейзажу, натюрморту тематична картина. Велика частина експонованих робіт була створена зовсім недавно, в 2019 році. Серед них можна знайти і пейзажі нашого улюбленого міста.Важливо: Виставка триватиме до кінця лютого.Художник Олександр МакаренкоВарто додати, що Олександр Макаренко корінний нікопольчанин. Закінчив Енакіевское художнє училище, після закінчення якого повернувся в рідне місто. Працював в бюро естетики Нікопольського феросплавного заводу. Пізніше займався монументальною скульптурою. Наш земляк є одним з виконавців меморіальних комплексів, присвячених Другій світовій війні в селах Чаплине і Васильківка Донецької області.Фото ПрихистРаніше ми писали де можна пережити глобальну пандемію, якщо вона станеться.Також нагадували, що масові протести дали результат - ПриватБанк здався.
Підтримай Нікополь - допоможи книзі «Симфонія золотої Пекторалі» розкрити історію міста
Підтримай Нікополь - допоможи книзі «Симфонія золотої Пекторалі» розкрити історію міста
Нікополь 2020-01-31 11:27:41
Нікополь має славетну історію. На його землях мешкали скіфи й козаки. Поблизу міста похований славетний кошовий отаман Іван Сірко. Як стало відомо NikopolToday, в Нікополі збирають кошти на видання нової книги «Симфонія золотої Пекторалі».Багато відомих поетів, скульпторів, художників, побувавши у наших краях, в своїх творах розповідали про Нікопольщину. Кожен із нас може долучитись до висвітлення історії міста. Про це NikopolToday передає від Прихисту.Одним із таких є львівський письменник Сергій Кустов. Після подорожі у наш край він написав декілька книжок, ілюстрації до яких створювали учні художнього відділення Нікопольської школи мистецтв №1.Наразі львів'янин, член спілки письменників України Сергій Кустов готує до друку ще одну книжку під назвою «Симфонія золотої Пекторалі». Її друк буде присвячений 50 річниці від дня знаходження золотої Пекторалі. У книзі автор розкриває ідею ролі прикраси як символу вічного миру, до читача доноситься дух та атмосфера скіфської доби, розповідається про культуру, побут, традиції, мораль, міжособистісні стосунки скіфів.У народженні нової книги львів'янину допомагає нікопольська громадська діячка, доцентка, філософиня Антоніна Косих. Вона звертається до земляків із проханням допомогти Сергію Кустову надрукувати книгу, яку потім передадуть у школи, бібліотеки й музеї Нікополя.Реквізити для підтримки письменника:4149499133795151 (отримувач Антоніна Іванівна Косих)За матеріалом журналістки Марини ЩученкоФото Pinterest / ПрихистРаніше ми повідомляли, що відома онлайн-платформа для геймерів перестала працювати.І нагадували, як саме раніше знущались з дітей і порушували їх права та психіку в школах Нікополя.
Хто такий Rayan Riener?
Хто такий Rayan Riener?
Нікополь 2020-02-01 20:31:34
Ви будете здивовані! Трохи інформації про одного із співзасновників сайту NikopolToday.Жодних таємниць - поки ми формуємо сторінку "Про нас", зокрема і основну комнаду NikopolToday, дещо цікаве для Вас. І такі люди народжуються в Нікополі. Дізнайтесь більше у відео-інтерв'ю.Громадська організація Прихист: "Письменник, поет, художник: Rayan Reiner про досвід, плани на майбутнє та погляди на життя.Попереднє інтерв'ю з цим талановитим молодим нікопольцем викликало суспільний резонанс у нашій групі, та можливо, підштовхнуло когось до роздумів над життям та правами людини взагалі.Насправді, у минулому інтерв'ю багато хто зачепився за абревіатуру "ЛГБТ" та не помітив, що це лише одна з часточок складової людини. Сьогодні до вашої уваги - особистість, яка не боїться виходити за рамки та жити власним життям, що (несподівано!) може виявитися досить подібним до вашого повсякдення.Тож коли наш земляк повернувся до України, #ГО_Прихист просто не могли не зустрітися з Райаном. Ми поспілкувалися на теми, що торкалися творчості та поглядів на життя цього незвичайного молодого чоловіка."Відео-інтерв'ю на сайті YouTube:Оригінальний лінк на статтю на сайті організації "Прихист".Коментар від Rayan Riener: Інтерв'ю на яке ви так довго чекали! !Дякую організації "Прихист" за цікавість до моєї творчості і відкритість до різноманітних представників суспільства. А Марина Воробйова (Marie Sparrow) за цікаві питання і професійність етики журналіста.Можливо незабаром версія із англомовними субтитрами буде доступна для перегляду на моєму каналі YouTube.Автор Rayan Riener / фото ПрихистРаніше ми розповідали як відома дитяча забавка змінила орієнтацію і тепер вчить людей бути терпипими. Також писали про одного із головних меценатів міста Нікополь - Крістоф Райва розповідає ексклюзивну інформацію про життя в Нікополі.
Як виглядає Нікополь вночі без зими (фото)
Як виглядає Нікополь вночі без зими (фото)
Нікополь 2020-02-05 20:24:03
Нікопольчанин, Євген Поночовний, не чекаючи снігу, вирішив прогулятися ввечері по вулицях рідного міста. Під час прогулянки він зробила кілька фото і поділився з ними з друзями в мережі Facebook. Також представимо і фото двох інших фотографів з Нікополя. Вечір йде, приходить ніч, а разом із нею тільки мафія але і творчі люди, що отримуют натхнення від порожніх вулиць міста. Про це NikopolToday передає від Нікополь Арт. Кругом зажгутся фонари,И свет в домах душе так дорог.Гулял бы ночь я до зари.Люблю вечерние прогулки,Хожу я часто дотемна.Родные с детства переулкиВлекут приветливо меня.Вечерний город весь как сказка,Огни на небе, на земле,И суток близится развязка,И всё смолкает в тихом сне.Тарас ТимошенкоФото з групи "Гарний Нікополь".Фотографи Євген Поночовний / Костянтин Аверков / Павло ГусєвТакож ми нагадували, що за дискримінацію в Україні можна потрапити за грати. ЛГБТ також люди!До речі, Вам буде цікаво побачити, як виглядає передмістя Нікополя - підсніжники пробиваються.
ЛГБТ на захисті України від російських окупантів
ЛГБТ на захисті України від російських окупантів
Україна 2020-02-07 22:57:07
30 серпня у київській галереї IZONE відкрилася фотовиставка "Ми були тут" – проект українського фотографа Антона Шебетка, присвячений представникам ЛГБТ-спiльноти, які брали участь в операції об'єднаних сил [раніше – АТО] на Донбасі.  ЛГБТ на варті країни від сепаратизму. Як багато геїв серед українських військових? Про це NikopolToday передає від "Новий Час". Хто стоїть на захисті Ваших традиційних цінностей і свободи?Фотограф Антон Шебетко (праворуч) та один із героїв його фотопроекту, колишній боєць батальйону Донбас Віктор Пилипенко / фото НЧНапередодні відкриття виставки журналіст НВ Олександра Горчинська зустрілася із самим Антоном Шебетком та одним із героїв його проекту – Віктором Пилипенком, колишнім бійцем батальйону Донбас, аби поговорити про геїв на війні, сексуальну просвіту в Україні та стереотипи стосовно ЛГБТ-спільноти.НВ: Як до вас прийшла ідея зробити проект саме про представників ЛГБТ-спільноти на війні?Шебетко: Коли я переїхав із України до Амстердама, якось по-новому поглянув на те, що відбувається в Україні. Мене все це зворушило, і я збагнув, що було б круто попрацювати із людьми, які, по суті, з одного боку – національні герої, а з іншого – вони не є приємними для певних сегментів суспільства. Тут є певне протиріччя і подвійність і для самої людини: ти і патріот, і захищав країну, але ця ж сама країна не хоче тебе сприймати.Фотограф Антон Шебетко зараз мешкає в АмстердаміМені було цікаво, як ці ідентичності уживаються в людях. І як ці люди взагалі з цим можуть впоратися. Тому з усіма героями я проводив ще й інтерв'ю, аби це була не лише візуальна складова.Спочатку в мене було п’ятеро героїв, потім я дознімав ще кількох. Є такий момент: їх складно знайти, адже взагалі такі люди рідко щось заявляють про це публічно. Якщо це не їхня робота чи основна діяльність – я маю на увазі, якщо вони не правозахисники, не громадські активісти – то мало хто згодиться виступити на цю тему десь у медіа, скажімо. Бути ЛГБТ в Україні – поки що проблема. Це постійні складнощі на роботі, в родині, зневага з боку оточення.Про це мало хто каже відкрито, що призводить до того, що консервативно налаштовані люди формують свої переконання на підставі певних карикатурних стереотипів, і ці стереотипи не є правдивими.Мені не подобаються проекти, де є тільки текст і нічого більше – історія людей, не підкріплена світлинами, якимись візуальними елементами. Я за те, аби були реальні персонажі у матеріалах, адже простому тексту віриться менше.НВ: Але ж вам удалося врешті знайти героїв. Яким чином?Шебетко: Насправді Віктор, здається, чи не єдина людина, яку я знайшов через КиївПрайд. Всі інші – це знайомі знайомих, яких почасти відшукав абсолютно випадково.Пилипенко: Цей проект став таким собі тригером для країни.Про нього я дізнався від свого друга і його дівчини. Вони знали, що я гей, я ще до цього зробив їм камінг-аут. Наприклад, Дмитро Резніченко, доволі відомий блогер і також боєць АТО, перебував у моєму батальйоні. За певний час він кардинально змінив свою риторику – він був праворадикалом, а потім щось змінилося у його свідомості, трансформував свої погляди на життя, за що на нього нападали його колишні поплічники.Хочу подякувати Антонові за можливість бути частиною проекту, бо під час бесіди з ним тоді, відповідаючи на його дуже влучні та гострі запитання, я навіть сам для себе замислився багато над чим. Розклав власні думки по полицях.Коли я зробив камінг-аут, це допомогло мені побачити, хто мої справжні друзі. Деякі люди відсіялись з мого оточення самі по собі.Зараз праворадикали чомусь вважають, що ЛГБТ на війні нема, це найпоширеніша думка і вона хибна. А серед самих цих праворадикалів більшість – лише тиловики, які й самі не були на тій війні, або були як селфі-солдати, аби пофоткатись. А потім ти повертаєшся з фронту, і вони тобі в спину плюють. І чинять напади на мирних людей і мирні демонстрації.Факт: Учасник АТО зробив заяву, що він гей! Читайте за посиланням.НВ: Як і коли ви потрапили на Донбас?Пилипенко: У вересні 2014-го долучився до батальйону "Донбас" як резервіст, потім потрапив у військову частину № 3027, відтак нас призвали. Рік і сім місяців пробув на Донбасі, безпосередньо у гарячих точках – десь півроку. Служив також у Широкіно.Коли мобілізувався, намагався знайти себе у цивільному житті. За фахом я перекладач, тому шукав роботу за цим напрямом. Також я маю досвід роботи копірайтером. Були ще різні проекти, звісно, не всі вдалі. Зараз працюю редактором на телебаченні, робота цікава і мені до вподоби.Колишній боєць батальйону "Донбас" Віктор ПилипенкоНВ: Що говорять про ЛГБТ у самому військовому середовищі? І чи говорять взагалі?Пилипенко: Це на війні не обговорюють. Не та тема, про яку будуть постійно говорити, реально обговорювати, це точно.Звичайно, ти терпиш жарти, інколи підсміюєшся сам, бо розумієш, що ці люди дійсно сміються з того – ну, скажімо, розповіли якийсь прикольний анекдот.Я навіть не думав робити камінг-аут там та говорити військовим про таке. Так, це страх, що до мене потім зміниться ставлення, що всі будуть дивитись інакше, страх, бо не знав їхньої реакції.НВ: Ваш фотопроект вийшов на сайті Bird in Flight. Що ви тоді прочитали у коментарях під світлинами?Шебетко: Найбільше мене здивували коментарі про те, що цей проект – російська провокація. У цій тезі я ніяк не можу вловити суть, логічний зв'язок. Яким чином сексуальна орієнтація чи гендерна самоідентифікація стосується пропаганди?..Також казали, що це все замовні матеріали.НВ: Зазвичай поширений “аргумент” на цю тему серед супротивників ЛГБТ – “нехай краще підуть в АТО, ніж на ці свої паради”. А тут ви своїм проектом одразу це перекреслили.Шебетко: Ну, так, але знайшлися ж інші аргументи проти.НВ: Чому, на вашу думку, чимало людей в Україні ставляться до представників ЛГБТ з пересторогою та негативом?Шебетко: Проблема в тому, що у нас в Україні немає публічних камінг-аутів. Якби якийсь топ-політик вийшов і сказав: “Так, я гей”, це могло б щось змінити.НВ: Тим часом у світі, в деяких парламентах чи інших державних структурах уже давно є чиновники-трансгендери, наприклад.Пилипенко: Через це і пересічні люди, не публічні, бояться говорити про це іншим. Маю знайомого, який рано усвідомив, що він гей – років з 16, але боявся цього, адже жив у маленькому населеному пункті. В результаті він одружився – зробив такий прагматичний розрахунок, що це ніби має якось його врятувати в очах суспільства. З дружиною живе й досі, проте таємно зустрічається із хлопцем. Звісно, він про це жалкує, бо живе не так, як йому того хотілося би, змушений переховуватися. Але це – через страх, що суспільство його не прийме.Шебетко: Також я колись читав дослідження по Україні про те, чи є у людей в близькому оточенні представники ЛГБТ. Там, здається, лише десь 10% відповіли, що особисто знають бодай одного відкритого представника ЛГБТ.Певна річ, більшість уявляють собі геїв як якихось монстрів, як загрозу національній безпеці.Пилипенко: Це такий собі “Борис Пєнкін” – збірний образ з усього, що можна, який не відповідає дійсності. І [російський співак] Боріс Моісєєв, і [російський артист пародії] Сергій Пєнкін в одному флаконі. Є така відома дефініція – латентний гей. Часто ці люди, які не готові прийняти це у собі, потім нападають на інших ЛГБТ. Але з цим уже має працювати психолог.Шебетко: Для мене взагалі не важливо, як людина вдягнена, що вона робить – доти, доки це не переростає в агресію стосовно інших та нав'язування власних інтересів.Люди взагалі побоюються виставляти напоказ свою сексуальність в принципі, й це стосується не лише ЛГБТ.В Україні було вельми складно знайти героїв для свого фотопроекту, які погодилися б відкритисяНВ: Проте цього року (2019, ред.) на КиївПрайді ситуація все ж виглядала кращою: були відомі люди, які прийшли туди підтримати ЛГБТ-спільноту. Серед українських політиків, наприклад, був нардеп Сергій Лещенко, також були європейські, канадські політики.Шебетко: Якби цих іноземних дипломатів там не було, все скінчилося би, як завжди, раніше. Прийшли б, побили, наскочили і розбіглися.А так – спробували б вони випадково напасти так на європейських політиків, вийшло б дуже негарно. Тому змушені були все охороняти, посилено захищати КиївПрайд.НВ: Взагалі дуже цікава тема – те, що люди остерігаються показово демонструвати свою сексуальність.Шебетко: Так, тут є момент: певна поведінка зазвичай продиктована тим, що ми живемо у гетеросексуальному суспільстві. Тобто для гетеросексуальних пар є нормально, коли чоловік і жінка проявляють свої почуття публічно: йдуть, тримаючись за руки, цілуються чи обіймаються на вулиці. Або обговорюють інтимні подробиці свого життя десь на роботі в курилці. Вони виставляють своє спіднє напоказ, і вся культура на цьому побудована. Ніхто не бачить у цьому проблем.Проте коли йдеться про одностатеві пари, то ненавистники волають, мовляв, нема чого при дітях це демонструвати, не показуйте це на публіці тощо. Але ж ніхто з ЛГБТ не вимагає жоних додаткових чи особливих прав для себе. Вони просто хочуть бути нарівно з гетеросексуалами в цьому аспекті.НВ: Ще одна проблема зараз – це сексуальна просвіта. Останнім часом ентузіасти все ж намагаються впровадити в Україні якісь лекції, тренінги чи запустити освітні проекти про секс, сексуальне здоров’я, культуру стосунків між партнерами, про гендер тощо. Але й це зустрічається критикою та негативом. Або такі заходи зривають, як це було минулого літа під час лекції про трансгендерів у столиці, або називають пропагандою, як та жінка у відомому відео, що казала про “58 видов геев” у Європі.Шебетко: Звідки була ця жінка, до речі?НВ: Мітинг десь у Росії.Шебетко: Ну ось такий підхід дуже характерний для РФ, і ми до цього поступово теж у чомусь скочуємось.Тут багато значить те, як на мене, релігія – коли люди пояснюють свою гомофобію тим, що це “гріх”, “содомія” тощо.Взагалі ж у нас люди і до релігії ставляться по-особливому. Не усвідомлюючи, що до чого. Виконують якісь язичницькі ритуали, при цьому вважаючи себе християнами, наприклад. І не можуть пояснити, навіщо вчиняють так.Фотопроект Шебетка можна переглянути в галереї "Ізоляція" в КиєвіНВ: Тому що мама так робила. І бабуся, і прабабуся, а значить, “і я так маю робити”.Пилипенко: Найцікавіше те, коли людям якась тема незрозуміла – а тема ЛГБТ їм незрозуміла, їм легше втекти назад до власного світу, де все відповідно до усталених звичних норм життя.НВ: Антоне, ви переїхали жити до Амстердама. Це місто, як і Берлін, часто вважають взірцем толерантного ставлення суспільства до ЛГБТ. В основному завдяки прайду. Як там насправді ситуація?Шебетко: Вважати, що в Нідерландах нема гомофобії, як і ксенофобів чи расистів, – це помилка. Їх там чимало. Наприклад, нещодавно один модний бренд – виробник костюмів – запустив свою рекламу на сітілайтах. Там зображені чоловіки, що цілуються. Ці реклами розбили – вночі, звичайно, бо вдень би ніхто такого не вчинив.З іншого боку, є прайд, на який збирається вся країна. Там є гомофоби, так, але різниця в тому, що в цій країні соромно бути гомофобом, адже тоді інші люди тебе матимуть за невігласа, вважатимуть людиною недалекоглядною, неосвіченою.Для голландців важливіші права людини. Для нас, на жаль, – не дуже.Фото Новий ЧасАвтор Rayan RienerНагадуємо, трагедія Голокосту існує до нашого часу - деякі продовжують справу фашистів-нацистів, дискримінуючи ЛГБТ та ромів. Також ми розповідали як кохана дівчина Ілона Маска стала представником трансгуманізму.
-I- (вірш українською латинкою)
-I- (вірш українською латинкою)
Нікополь 2020-02-10 11:35:40
Розділ "Власна думка" від NikopolToday - це також і можливість мешканцям Нікополя поділитсь своєю творчістю із іншими.Надсилайте свої твори на нашу пошту nikopoltoday@gmail.com і ми обов'язково все опублікуємо. .ya xapavsya za lyudej,yak za ostannyu nadiyu~-samotnist`-ci tortury bolily meni,-ale-lyudy jshly, - gorily…opalyvshy dushu moyu.dyxayu kysnem - alkogolemcya samonist` ryatuye,zberigaye mene vid bolyu.-morok-:nadiyi, lyubov, spodivannya!lysh popil v dushi,na rukax moyix rany…ya lechu u bezodnyu,ne xochu nikogo tyagty-iz soboyu-yak xapatys` za nyx,tak dovgo,.. beztyamno- tyamysh -ne tvoyi, chuzhi!i roky - u bezodnyu...iz nymy pishly-I-o9121∞~Rayan Riener
Земний Прибулець: старт нової рубрики на сайті
Земний Прибулець: старт нової рубрики на сайті
Нікополь 2020-02-16 09:27:34
Нова рубрика у NikopolToday - під назвою "Нікополь Арт", де будуть публікуватись авторські твори: проза, поезія і не тільки. Надсилайте свої твори на адресу nikopoltoday@gmail.comДля початку рубрики публікуємо перший прозовий твір автора Райан Ріенер, з міста Нікополь. Твір мовою оригіналу, без змін в тексті.Земной пришелецМой первый рассказRayan Riener2009 год    «Земной пришелец» - мой первый рассказ, написанный в 14 лет. События, изложенные в рассказе, происходят в будущем, на Марсе. Рассказ – типичная научная фантастика, приправленная небольшой каплей юмора. Не думаю, что этот рассказ можно судить строго, или вообще судить, даже в обработанном виде, - это всего лишь – первый рассказ. Как и первый вдох ребенка при рождении, - всего лишь крик, а никак не связная красноречивая членораздельная речь. Тем более, о Марсе…      Первая глава    С утра не хочется вставать с постели. На улице холод пробирает  до костей. А нужно. Нужно идти работать. Нашу станцию итак еле-еле поддерживают спонсоры. И все из-за надежды на железо. Пару лет назад здесь нашли остатки чистейшего железа. Пока на большой залежь железной руды есть надежда,  -  будет хоть какая-то  работа.   Несмотря на то,  что на улице холод, я встаю и иду умываться, чистить зубы, одеваться.   Дверь из комнаты открывается, и я плыву по потоку из геологов, заведующих работой, ученых крыс. С утра сплошная суета, - все спешат на свои рабочие места, подготовить геооборудование, и поесть, в конце концов. На еду можно жаловаться и жаловаться. Одна лишь синтетика и не капли натурального: синто-кофе,  синто-фрукты, синто-овощи, - все синтетическое и подобно кашице. Спонсоры активно снабжают всем этим синто, синто и еще раз синто. Я уверен на 100 процентов, что они даже и капли в рот не брали из того, чем мы тут травимся. Им. пойди, и подай доставку заказа с Земли  -  «в лучшем виде».   Взяв порцию химии, я уселся за один из свободных столиков и принялся завтракать,   трапезничать.- К вам можно? - Спросил нежный женский голос.- Я не против, Жанна.   Аккуратно сев за стул, она принялась рассказывать об успехах в своих исследованиях. Понять, что она любит растения можно даже по тому, что у нее есть на подносе: коржики из брокколи, салаты,  горошек, фруктово-овощное пюре и, стакан тыквенного сока. Все это – приятное исключение из списка синтетической пищи. Жанна была доброй и привлекательной девушкой. Она была влюблена в свои работы в области приспособления и устойчивости растений к среде Марса. Ни один год  работает она под началом Компании и спонсоров. Таких исследователей как Жанна финансируют почти во всех георазведовательных станциях на Марсе. Цель работ, которыми занимается  Жанна - увеличение приспосабливаемости растений  к среде на Марсе. Причины, по которым это нужно делать, - широки и Жанна мне уже их разтолковала: во первых -  эстетика, а во вторых – практика - увеличение кислорода и пищи. Последнее мне более по нраву.                - Сегодня повара потрудились добавить поменьше воды, в горло просто не лезет ни кусочек из «блюд».                                                                                                                                                       - Если хочешь, - сказала Жанна, пытаясь меня ободрить, - зайди после георазведки ко мне в лабораторию, приготовлю настоящей еды. Столько, сколько у меня растительной пищи, не найти в ближайших нескольких сотнях километров.- Обязательно приду,  - сказал я не без удовольствия.   Жанна доела свой завтрак, попрощалась и неловко улыбнувшись, пошла к выходу со столовой.   Мы с ней уже давно были симпатичны друг другу. За стенами шептались о нас, но мне наплевать. Пусть хоть кричат во все горло, я не обижусь! У нас чувства – взаимны.   Многие относились к Жанне скептически. Она так любила свои растения и проводить эксперименты на них, что довольно часто можно было обнаружить её заснувшей на рабочем столе. То у нее в теплице папоротник может погибнуть из-за недостатка внимания, то эксперимент по устойчивости кактуса нужно проследить, не выходя из лаборатории ни на секунду... Такая вот она.   А в последнее время она засиживалась у себя в лаборатории особенно долго  и с восхищением оправдывалась психологу и мне: «Мой эксперимент проходит удачно. Кактусы, с которыми я работала на протяжении четырнадцати месяцев, теперь могут выдержать морозы в несколько десятков градусов. После завтрака пойду и высажу их на  Лунную поляну. (Лунная поляна, - один небольшой кратер от метеорита, один из многих, что можно было обнаружить в близи нашей станции), Если они выдержат марсианские морозы, - ликовала она, - премия мне обеспечена из нескольких тысяч кредитов, интервью для сетевых газет и ТВ, и биография в учебниках по Биологии и Истории Марса мне обеспечены! Моя мечта о сказочном отдыхе на Земле не далеко витает!- Да. Я уверен, что с таким умом ты и не такого достигнешь, - говорил я ей на следующий день.   И я, ни на секунду не сомневаюсь, что ты обеспечишь всех марсиан пищей, фруктовыми садами, кислородом. А лет через сто Марс станет и будет не хуже Земли.   Тихо хихикнув, она поправила свои завивающиеся каштановые локоны волос. Бросила в рот последнюю горошину.- Жду в лаборатории вечером. Не опоздай, как вчера! - И тихо неспешно удалилась.                                                                  Вторая глава   Командующий бригадой разведчиков громко выругался, и это слышали по рациям все окружающие. - Связь снова барахлит! Теперь нужно искать координаты для проб по местным признакам! Использовать первобытные карты.  За что я плачу этим неряхам на станции? Приедем обратно, - я их уволю!   Связь со станцией часто прерывалась. И мы уже не первый раз слышали эти слова от командующего, думаю, и не в последний раз никто не будет уволен, в конечном итоге.  До  увольнения никогда не уходило, ведь  найти новых первоклассных специалистов на Марсе и заново их сюда привести, - дело не из простых. Тем не менее, командующий был хорошим человеком. Мужчиной сильного духа, и прирожденным руководителем. Да и ругался он больше по привычке и для того, чтоб никто не расслаблялся. Был он высоким и незаурядным, простым человеком, человеком старой марсианской закалки. Старая закалка отображалась во всем нем: и в одежде, и в привычках, и во взглядах, во всем лишь одно – непритязательность. Ведь он родился еще в дикие времена на Марсе, - брошенном одичавшем Марсе.   Проехав пару десятков километров, мы решили остановиться около большой скалы, в квандранте №24. Здесь много россыпей железняка и гео-пласты хорошо обнажены для взятия проб.  Бригадир поставил задания команде, и разослал всех в нужные направления. Меня он направил в углубление поблизости. Углубление было похоже на кратер и имело округленную поверхность с россыпями камней и песка по краям. Пройдя несколько шагов, я увидел небольшую полоску на песке. Странный след тянулся далеко, прячась за ближайшим пригорком. Быть может, след от ползущего марсианского камня? Не придал этому значения, и отправился к большим булыжникам, схожих на железо. Булыжники уходили глубоко в землю. Они были такими же обычными, как и все остальные, - искрашенными ржавчиной камнями, но после нескольких ударов молотком я обнаружил в пробах вкрапления неэрозированного железа. Встречается довольно редко из-за активной эрозии несколько миллионов лет назад, когда на Марсе было теплее; когда долины были залиты водами, а с гор текли реки. Но я такие обнадеживающие вкрапления уже видел не раз и особо не удивился. Весьма вероятно в этом районе имеется достаточно железа. Вот бы его еще и найти. Но связь со станцией в очередной раз прервана, и помощи спутника нет. Но  если наша станция найдет  железо на Плато Дедалия, то ближайшие десять городов уже на сто процентов будут независимыми от Земли, и экономически и политически. Так что мы можем решить глобальные проблемы на Марсе, по крайней мере, на сегодня, - всего лишь за счет обнаружения залежей руды.   Если задуматься нам, марсианам, в определенном смысле очень повезло, поскольку если сравнить Марс с Луной (пока единственной вновь подчиненной колонией), то на Марсе - настоящий рай. Здесь есть и атмосфера, заметно уплотнившееся за годы «покинутости» Землей, руды, и нормальная гравитация. А на Луне? А на Луне сплошной дефицит: на воду, на материалы, ну просто на все, что обычно на Земле, или даже на Марсе… И все это даже как-то абсурдно, ведь Луна ближе к Земле, а на Марс нужно лететь с грузом пол года.   Нагрузив дополна рюкзак пробами камней и минералов, я отправился на место сбора возле грузового вездехода. Там уже почти все собрались. У большинства уже были полные рюкзаки проб минералов. Все мы изрядно устали  и хотели в душ, а потом – спать. - Ну, что сосунки, готовы возвращаться на станцию или хотите остаться на ночь при семидесяти градусах мороза?! - весело заметил капитан.                                                                                              Похоже, связь наладили, и он был доволен. Хотя какой от этого прок к концу рабочего дня? Тут показались и остальные. Пару минут мы загружали находки и инструменты, и второпях разместились в герметичной кабине вездехода. Скоро будет около четырех часов дня. А уже с пяти-шести часов температура стремительно снижается до семидесяти градусов по Цельсию. Так что нужно спешить в укрытие станции, как можно скорее. А кроме того, у меня намечается романтический ужин с Жанной, и пропустить его или снова опоздать, я не намеревался.   Экстремальная у меня работа. Сложная и грязная. Не сравнить с сидением в герметичном утепленном кабинете, лязгая щупальцами по клавиатуре компьютера, попивая горячий кофе. Иногда быть ученой крысой и не так-то плохо. И уже тут, в кабине вездехода, засыпая на обратном пути, я вспомнил, как  отказал своему дяде в предлагаемой престижной работе «ловца камней» вокруг Земли. Ловишь себе метеоры щипцами-клешнями корабля Вируса 8. Уничтожаешь их, взрывая. На Землю они не падают, а ты становишься героем для землян. Дурак. Зачем я отказал ему? Большую часть времени я бы просто прохлаждался в комфортном центре Ловцов камней или играл в азартные игры на Луне, в Луна-Парк-Сити. Но нет. Хотелось приключений, экстремальных ощущений. А теперь отмораживаюсь тут. Хотя, мне не жаль. Увидел бездонные пропасти, - Долину Маринера, - самый длинный каньон Солнечной системы. На Земле он пересек бы всю бывшую Северную Америку, теперь ведь она Южная, хотя это и не так важно. Бескрайние пустыни, свободные от остатков цивилизации, все это манило меня, видел Равнину Амазонии, Киммерийскую Землю, испещренную метеоритами, заснеженную Великую Северную долину и Южное плато, тающее, грозящее превратится в Южное море и… самый большой вулкан в солнечной системе – Олимп.  Но, в конце концов, дядины кредиты закончились, а он поспешил опустить с небес меня на… Марс.- Выкручивайся самостоятельно в этот раз! – отчетливо помню его слова.Наступило время самостоятельной жизни на красной планете.                                                                 Третья главаСидя в просторной лаборатории за столом, разглядывал ее веселое и жизнерадостное лицо. Жанна…  Локоны шелковистых волос лежали непринужденно на ее плечах. Лисьи её глазки изумрудно зеленого цвета наблюдали, как я поедал приготовленное ею овощное блюдо. Губы слегка смущенно улыбались. А рука, сжатая в кулак, поддерживала её заостренный подбородок. Тихо сидели и перешоптывались. Вскоре она принесла фруктовый десерт.Вокруг нас была поистине романтическая обстановка: гибкие длинные растения, казалось, обвивали теплицу в лаборатории. А по углам стояли папоротники, кактусы, пальмы и фикусы, и великое множество неизвестных мне растений, ростков, расставленных по горшках на полках. Цветы свисали с потолка, со стен, а весь пол был заставлен ими же. Они были так-же нежны и красивы, как и сама Жанна, - ребенок природы.- Ну, что вкусно? - С улыбкой на лице, она встала со стула, удивительно проворно унесла пустую тарелку, и тут же принесла вино! Да, именно вино!                  - Наверно, очень дорогое? Ты с собой привезла?      - Быть может и дорогое, но скорее правильнее сказать – редкое. Этот подарок мне передал мой дядя из Новой Италии. А точнее говоря, из архипелага Ново-Италийских островов.  Бутылку выбросило море на песчаный берег.  Дар затопленных городов, так сказать…    - А как же его пропустили через карантин? Вдруг под пробкой засели древние микроорганизмы? – пошутил я.     - А у меня есть связи, впрочем, как почти и у всех на этой планете. Без них никак.- Классно, а у меня нет ни одного своего человека, и прожил... не умер. - Ну,  это ты, а я - другая. - Искренне ответила она. - Но ничего, скоро и здесь будут свои  собственные виноградники. Через пару лет, я думаю, выведу ген морозоустойчивости с помощью кактусов. Они в этом мои верные друзья.        - А я и не сомневался, с твоим интеллектом Марс будет зеленее, чем современная Земля.- Не льсти. До этого еще далеко. А вот если вы найдете залежи руды, то это мне тоже поможет. Будет материал для постройки новых реакторов тэрроформации, и это мне действительно поможет. Мои исследования показывают,  что, если увеличить температуру хотя-бы градусов на десять, многие Антарктические растения смогут жить и распространяться по планете самостоятельно! Но если я выведу ген морозоустойчивости - колонизируют планету и многие более теплолюбивые растения, приспособятся к суровым условиям Марса. И я мечтаю о том времени, когда мои любимые чайные розы будут расти у каждого, кто захочет. В собственном  дворе под небом. И радовали своей красотой всех, кто умеет радоваться, лицезря прекрасное.     - Приятно знать, что хоть с одним человеком, можно поговорить по душам.         - Да. Из всех этих клонов работников на станции, только с тобой я нашел общий язык. Хоть мы и такие разные.   Чуть помолчав, продолжила:- Сейчас не лучшие времена, - немного грустно сказала она. Вот сижу и пью кофе, а вокруг меня... орхидеи, розы, геоцинты, и фиалки. Вот посмотришь на них, и у меня сразу поднимается настроение. С виду они красивы, ароматны и нежны. А внутри? Внутри сложны, и непонятны. Растения вдохновляют меня, утешают, чтобы не произошло. - Сказав это, Жаннет  ласково погладила лепесток нежного цвета (как небо)  фиалки, и задумчиво посмотрела на меня. Быть может, представляя меня одним из своих цветов, возможно – гладиолусом,  который она подарила мне пару месяцев назад. Каждый раз, смотря на него, вспоминаю о ней.                                         Кажется, я начал перенимать ее мышление.                                                              Четвертая глава       В комнате было холодно. Немного осмотревшись, включил автонагрев, чтобы разморозить этот рефрижератор. Умостился на кровати. В иллюминаторе блистали звезды. Их ровный, разноцветный свет лился яркой вспышкой на темени неба, через прозрачную скатерть небосвода. Одни  яркие точки, были немного больше остальных. Это были крошечные младенцы Марса: Фобос и Дэймос, - Страх и Ужас.   Я взял свой портативный бинокль  и увеличил разрешение линзы на максимум. Спутники были видны как на ладони. Сотни кратеров  покрывали поверхность этих голых камешков. Фобос повернулся. Я увидел огни – это космопорт.  Попытался разглядеть детали. Космический лайнер компании приземлился со свежей партией туристов и колонистов. А вездеход F1, практически сразу вырынувший из грузового отсека лайнера, был наверняка полностью набит нужными вещами, например медикаментами, жизненно необходимыми таблетками для астматиков или же ингаляторами для людей болеющих пролетаритеном - боязнь людей, житолитикам, тимсоватимом, пролетотом, а также многими другими. Особенно важным препаратом (хочу заметить), - были антирадиационные капсулы защиты.   Вдруг, среди толпы людей встречающих туристов и колонистов за стеклом космопорта, я заметил  Жаннет со своими неразлучными фиалками. Она как раз вручала их кому-то. Я удивляюсь - как она успевает так быстро добраться к  Марспорту, в столичном Аресе, и отправиться на спутник уже в качестве переводчика, чем она часто подрабатывала? Мне вдруг захотелось быть рядом с ней, вдыхать запах ее волос, чувствовать запах ее нежных духов. Или, быть может, тот запах, который она перенимала от своих цветов из лаборатории? Я вдруг вспомнил, что она по мобильному гаджету говорила что-то на француском, мол: «Да, я встречу их с удовольствием!»  Быстро доела и умчалась на персональном кутеро-мобиле. Теперь ясно куда.   Я удивляюсь, это какие такие фирмы могут доставить пассажира за 2 часа через пустыню, в 1200 километров, снабдить билетом, пройти проверку и доставить на Фобос? Организовав достойную встречу в космопорте Фобос 2? Жанна правду говорила, что без связей прожить нельзя!  Без её влиятельных знакомых тут точно не обошлось. Долго я еще смотрел на то место, где она была. Но огни космопорта Фобос 2 вскоре погасли, - этим портом пользовались не часто, в большой степени для  доставки грузов и материалов, необходимых для работы автоматических заводов, расположенных в подземных пустотах спутника. Тем более подолгу  люди там не задерживались, сразу же отправляясь в главный столичный порт Ареса.   Я перевел бинокль вдаль марсианской пустыни; просто не сравнить с Землей. Голая пустыня была безжизненна и бездушна, но все - таки природно, девственно красива. Скалы, камни, дюны песков, горные гряды и обрывы. И бескрайние пропасти, на дне которых струятся тихие ручьи, питавшиеся тающими ледниками, скрывшимися под песками. Казалось бы, - жизнь исходит с Земли, но… грязные улицы Земли, только угнетают и давят на психику. Снизу - бетон - душит ее поверхность, с боков на тебя давят стены пятсотэтажных суперпостроек, а сверху тебя так и хочет обплести  и задушить паутина проводов и кабелей, труб и мостов, дорог. Мрачная картина. На загаженных, отходами всех возможных типов, улицах, даже заброшенных городов – опустошение. Ни единой травинки, лишь мусор и  металлическое разложение. И только под редкими куполами сохранилась природа…то, что от нее осталось. На Марсе и дышится спокойнее, хоть и кислорода здесь  не так уж и много. (Его заменяют необьятные неиспорченные человечеством и цивилизацией пространства). Без специальных адаптаторов - уплотнителей кислорода, не обойтись.  - Хррыбш-пссб!! – ударило что-то по окну, прервал мои размышления.- Что это? - Меня прямо передернуло от этого  леденящего звука, - будто бы кто-то скребнул своей когтистой лапой. Порыв ветра начал хлестать со всех сторон, поднимать тонны камней и пыли. – Камень, наверное, хотя ни разу такого не видел! Надо закрыть заслонками иллюминатор, (излишние штрафы за починку иллюминатора меня не устраивают).   Марсианские песчаные бури всегда настигали внезапно.   Нажал на клавишу на стене близь иллюминатора. Заслонка шлюза опустилась с тихим шипением. Через металло-пластиковою заслонку шлюза были слышны яростные удары песка и пощечины ветра. Звук ударов ветра был иной, что же ударилось об иллюминатор? - А что если ... А что если, это не камень? – начал вслух дискутировать я. - Может это... Да нет, нужно выбросить это из голов. Оно не может быть живое. Но оно как-то странно чвякнуло. А форма? Форма совсем не камня. Нужно все проверить! Идиотство какое-то, но разобраться стоит.   Снова нажал красную клавишу. Заслонка шлюза открылась. Повеяло холодом, пусть и через стекло, но он проникал внутрь. Шум и удары природы стали намного сильнее. А на стекле... на стекле ветер сошкребывал остатки зеленого странного вещества, некой слизи, его - этого существа. Шокированный, я закрыл шлюз. А потом снова открыл, проверить, не померещилось ли мне. Пятно почти соскреблось ветром и песком... Мгновение, и совсем уничтожено. Ветер…- Что это?  - шептал себе под нос. - Что за существо? И существо ли это вообще?                                                                            Пятая глава          Через два дня приехала Жанна.- Жанна ты не понимаешь! Это точно было что - то живое! - старался я ей объяснить. - Мне бы твои проблемы! Мои образцы  кактусов с генетически модефицированными клетками ДНК исчезли! Я их так долго выращивала, и все... и все закончилось так!  Я только вчера обещала одному из спонсоров, этому французу, что я на  грани открытия. Что скоро будут серьезные результаты! А, между прочим, они пригрозили, что у них и так много проблем и не одни мы нуждаемся в финансировании. И они могут прекратить финансировать станцию в любой момент. И это, касается всех!..   Поняв, что у Жанны другие проблемы, отправился к командующему станцией Даноссу, и все ему рассказал.   Вздохнув, он ответил: «Не занимайся чепухой! А лучше отдохни! Это чушь и бред!  Не о том думаешь в такой момент… Мы, люди, не одно десятилетие работаем и живем на Аресе. А исследован был каждый клаптик и шар почвы этой планеты! Никаких, ни живых, не мертвых, ни остатков жизнедеятельности форм жизни найдено не было! И он мне заявляет, мол, видел марсианина!? И все доказательства, что он увидел, это следы от камня на бронестекле!..   - Это был не камень, - отчаянно промолвил я, - это были…- Не надо! Я посылал Майка, он все проверил. Ничего на стекле нет! Ни подтеков, ни пятен.- Я же говорил, это потому, что их стер ветер...        – Не хочу ничего слышать. Ты бы лучше Жанне помог. Нашел бы образец этого... как его?..- Кактуса, командующий, - подсказал я. Командующий вообще мало видел растений, ведь родился на Марсе.-  Кактуса, вот! Или, если честно мы все можем собирать вещицы!  Железом в этой местности и не пахнет, как видим. И результаты исследований, эти растения Жанны, - пропали! А я отвечаю за эту исследовательскую базу и мне каждый раз давать отчеты, не вам, работникам! А мне! И если все провалиться, то уж поверьте, провалитесь со всем эти и вы.   Выйдя из кабинета, я понял, что все это безнадежно: либо я, сошел с ума, либо другие отупели и не хотят мне верить?!  Или я настолько легкомыслим, ведь стою на пороге потери работы. Хотя, - было бы что терять. Во всяком случае, мне. В коридорах была суматоха: одни спешили перекусить; другие - уезжали на несколько дней к родным, друзьям, любимым. Некоторые, сидели в своих комнатах или шарились в документах и отчетах. А третьи - решили помочь в поисках кактусов Жанны.  Не трудно было заметить, что из общей хаотической волны, я выпадал.  Я пребывал в потоке собственной… волны. Но вдруг я стою на грани обнаружения марсианской жизни? Даже один единый экспонат, так сказать, марсианина, стоит куда больше, нежели вся эта героазведовательная станция и все оборудование, на ней. Билла, - полная и тихая женщина, дала мне разрешение на 2 часа вольного полета близь станции. Она коротила  выходные на посту, раздавая пропуски, отпускные, при этом всем, ведя отчетность. Полностью, при этом, погружаясь в панель компьютера. Друзей у нее не было, вот и сидела на пропусках все выходные. Кажется, родственники у неё тоже отсудствовали. Эта станция, для Биллы, - и была её домом. Не трудно было заметить, что она также как и все пребывала в волнении. Стало немного стыдно, - эта станция, для многих, была единственным, что у них было. Думаю, нужно будеть помочь Жанне найти кактусы…  Нет безучастности!   Шлюз открылся. Поток воздуха из отсека вылетел моментально, и также моментально стало тихо. Словно ваккум окружил меня, но нет, редкие удары песчинок о скафандр напоминали, что звуки есть. Просто они были недостижими за таким толстым убранством герметичного костюма. Как толкьо привыкаешь к тишине, начинаешь слышать отчетливый звук и вибрацию, - гул.Гул труб жизнеобеспечения был слышен только снаружи, внутри звукоустойчивые щиты практически звукоизолировали жизнь внутри станции. Но он был слышен и через костюм, если прислушаться. Тут я вспомнил, как ревет реактор терраформации. На преобразование атмосферы уйдут столетия. Это очень сложный и долгий процесс. И только правнуки наших правнуков смогут подышать свежим марсианским воздухом. Если только такие ученые как Жанна, не придумают, как ускорить этот процесс. Интересно, а чем будет пахнуть марсианский воздух? Железом?.. Вот бы почувствовать прикосновение ветра к телу; холод и тепло лучей солнца. Побродить по скалам и пустыням без костюма. И тут мне опять вспомнилась Земля: реки, ручьи под куполами, и... уродливые грязные мегаполисы, опустошенные послевоенные равнины.  А вдруг здесь есть жизнь? Своя. Я даже никогда прежде об этом не задумывался. Я далек от этого, не вру. Но, то что я видел было точно живое. Это не мог быть камень.   Я обошел пару сотен метров вокруг стен станции, окон, труб, шлюзов. Мое окно. Пятен и подтеков уже нет. Пыли много вокруг иллюминатора: на рамах, в щелях, задвижках шлюза. Индикатор кислорода показывает 3% израсходованности ресурса. Над небом снова начали собираться бурые тучи, а ветер – усиливаться. - Много осталось! Хватит обойти станцию раз сто!  Только вот, все равно я ничего не обнаружил…   Пошел по дороге к холмам. Туда и отправилась Жанна с группой на вездеходе. Свежие следы колес отчетливо были видны на песке. - А может быть, мне все привиделось? Чепуха! –разразился я неудаче.   Круто развернулся и направился к главному шлюзовому входу.  - Почему так рано? Только ведь вышел… Обычно. подолгу бродишь у холмов.  - Искренне и с улыбкой спросила Билла.     - Идиот я просто, и все! - С удивлением она проводила меня взглядом... А что ей оставалось делать?   Вместо того, чтобы помогать всем спасать станцию, - я занимался ерундой.        Дверь в мою комнату открылась. Скучная комната представляла простую обыденность: окно, выдвижной стандартный симулятор, рация в проёме стены, компьютер и шкаф для личных вещей, отодвижная подпольная ниша для обуви, прямо под дверью, ну и конечно-же, кровать. Все пространство, - из металла. Только убранство постели синтетическое. Ковриков нет, - вместо этого – подогрев, исходящий прямо от труб жизнеобеспечения, под полом. На выдвижном столике, - старая потрепанная книга, которую мне дала почитать Жанна, на время. - Надо отдохнуть! - подметил я.  Собственно, и сам командующий советовал.                                 В окне была красная каменная пустыня. Но что-то другое меня привлекло. И не пятно, и не подтеки, которые сдер яростный хитрец ветер. Какая-то еле приметная борозда шла несколько метров от окна. Царапинная, как будто отскочила от моего окна.       - Как я это не заметил? Какая улика! Ну.  я просто придурок! К бригадиру я идти не стану, а то он меня просто уволит. Он не поверит во второй раз. Но, я-то знаю от чего эти следы. - Взял камеру и сделал пару фото борозд через стекло. - Он от этого не отвертится, точно! Завтра зайду.  Не отвертится! Я нашел, то, что приведет меня к тому, что я искал. Нашел доказательство. Какое облегчение, тяжесть  с плечей упала, а на его плечи опустилось. Надеюсь, эта тяжесть окажется полезной, в конце концов.                                                                   Шестая глава           С радостью и облегчением решил поиграть, если можно так выразиться,  в сетевую Симуляцию. Надел легкий костюм, облегающий и полностью прошитый микросеткой, воспринимающей и передающей в сеть и обратно на тело все, что можно почувствовать, и лег в подсознательный сон для игры. Такие игры были стандартные на станциях (чтобы окончательно не сойти с ума от скуки!). Может где-то здесь и Жанна скрылась под маской своего героя? Возможно, и она коротает свои редкие минуты свободного времени в виртуальности. Другая внешность и голос меня не обманет, наверное. Все-таки подсознательные импульсы не меняют характер, поведение и движения героя. Но там, где в кибергороде живет столько же людей, сколько на всем Марсе, непросто найти знакомого тебе человека. А если точнее все марсиане играют в симуляцию и не так-то просто различить любимого тебе человека, тем более, что альтернативных реальностей в Сети - тысячи. В какой альтернативе именно могла скрываться Жанна? И вообще, скрывалась ли? Для многих, это отдых от суровых будней и тяжелой реальности марсианской экстремальной жизни, а для других - единственный способ получить дозу адреналина, в зависимости от реального положения в обществе. Ведь на Марсе тоже есть богатые слои общества, но по правде говоря, все заработавшие кропотливым трудом или значимым открытием, героическим поступком.   Здесь ты можешь быть и бизнесменом, и президентом целой страны или просто одинокого сказочного княжества, и супергероем, даже животным, кем угодно! Но определить любой другой человек кто ты - не сможет. Лишь только, если ты сам ему об этом скажешь. Можешь жить в каком хочешь мегаквартале: или в футуристическом, или хочешь в средневековом, или сверхматериальном – духовном, иль в каком именно хочешь! Виртуальный Мир тем и уникален, что там такие же законы; будь то и физические или политические, лишь изредка можно встретить иное устройство пространства и общества. Сеть -  как вторая реальность жизни, поскольку там идет параллель с человеческим подсознанием и с внутренней сущностью человека. Правительство, с помощью симуляции совершенствует законы в мерках жизни в Сетевой Симуляции. Виртуальная жизнь помогает увидеть сущность миллионов, хоть  они ведь и скрыты под масками своих героев. Но Сеть всегда отображала реальное состояние общества. Короче говоря, это - некоторое подобие средневекового интернета, бытовавшего сотню лет назад. Разница состоит лишь в том, что ранее люди могли зрительно наблюдать за экраном только, клацая по клавиатуре, а теперь  - мы полностью погружаемся в информационный сон. Многие ученые, уже давно излагали теории, что реальность более не нужна, ведь в ней столько стен, ограничивающих нас: истощающиеся ресурсы, нехватка пространства, экономическое неравноправие, наши слабые немощные тела, старость, изуродованное физиологическое устройство, даже пол… Все это – приводит к несчастью многие миллионы людей, у которых нет выхода жить по иному. Но такой черный выход дает Сеть, - все границы и стены, там можно легко преодолеть. Все на равных условиях: все имеют одинаковые рычаги создания собственных вселенных с помощью основных программ создания. Каждый может создать собственную планету и жить там счастливо, сам или с тем, кем захочет. Пока это – единственный выход: сладкий сон, спасающий нас от грез реальности, - становится новой, самой реальностью.   Мы становимся частью Сети, самой Сетью.                                                              Седьмая глава   Прошло несколько трудных недель. Я уже не раз видел загадочные полосы моего марсианина. Они были и в горах поблизости станции и в пустыне, и во впадинах. Никто этого не замечал, кажется... кроме меня. Все были обеспокоены поисками кактусов Жанны. И я, тоже помогал изо всех сил... как мог. Каждый свободный выходной, бродил в окрестностях станции и близь холмов, искал. А Жанна? А вот Жанна ходила сама не своя. Все из-за образцов кактусов, которые она высадила в пустыне. Комиссия по работе с растениями, отказывается больше быть одними из спонсоров станции без обещанных результатов работ Жанны. Обещая снова начать финансирование, как только собственными глазами увидят выжившие образцы. А ведь без этих злосчастных кактусов нельзя проверить выжили они или нет. Мне так жаль Жанну…    А мы? Уже 9-й месяц сидим, протираем штаны. До сих пор мы не нашли больших залежей руды. Так, что нам тут сидеть еще недолго осталось. Не сегодня, так завтра и нас прикроют. Даносс по собственной сердечности, пока согласился не отправлять Жанну со станции, надеясь, что хоть ей повезет. Она была одним из немногих шансов для станции, - на жизнь.       В коридоре Жанна шла с серьезным, но и печальным видом. Даже внимания ни на кого не обратила. Даже на меня… Она юркнула с командой из нескольких человек в практически последних поисках образцов. Голос Биллы,  торопящий и серьезный шепот Жанны, - все что доносилось у выхода. Она, обеспокоенная, отправилась с командой во внешний мир вакуума. Нужны результаты - как никогда нужны! Выжили ли растения, а если выжили - это будет межзвездная сенсация! Кроме того, если финансирование станции этой компанией прекратиться, то станцию придется прикрыть. И всем, всему персоналу из 140-ка человек: геологам, биологам - то есть  Женне, ученым, простыи рабочим, как я, придется идти на свой заработок. А на Марсе, - необычайно тяжело найти, хоть какую-то работу. Это будет настоящий крах для многих. Никто, никто из нас этого не хочет.   Вроде бы биология-биологией и зоологией, ну или что там… А здесь, на Марсе, это страшно важно, ведь чем быстрей мы сможем приспособить растения к марсу, жестокому и ледяному, тем быстрей здесь образуется атмосфера необходимая для дыхания. Кислород из реакторов тэрроформации не выходит. Для этого нужно было бы снабжать их необычайным количеством реактивов, но о чем можно говорить, если только половина реакторов имеют доступ к воде? Реакторы только лишь создают парниковый эффект сейчас, который повышает температуру необходимую для жизни животных и растений. А кислород не будет сразу после посадки растений. Нужны десятилетия активных посадок, а чем раньше мы приспособим растения, тем быстрее наступит кислородный век. Необходимо, чтобы растения сами смогли распространяться по Марсу, без нашего участия, - ресурсы ограничены.   Я понимал Жанну и других, но и надеяться особо не стал на поиски. Но всетаки я решил помочь Жанне, и отправился к Даноссу. Он сидел за своим столом, как всегда уткнувшись в немыслимое количество бумаг, - подробных отчетов   и анализов проб марсианского грунта.                                                                                                         - Доброе утро, с нерешительностью сказал я, - (он в это время любовался голограмотой, запечатляющей знамя объединенности, повторное насаждение власти и государственности в Солнечной системе).                                                                                      - Вот подмога пришла, собирайся и иди на поиски с остальными! Надо мне эти проблемы, если бы спонсоры были другие, волноваться бы и не стал. Но эти финансисты, финансисты, понимаешь?! Так что направляйся на поиски, и без лишних слов...       Я лишь довольно улыбнулся, - как раз то, что мне и было нужно.       И юркнул в узкий коридор. Получил разрешение у Биллы. И наконец-то. – оказался снаружи. - Даже не просил его о помощи. Сам меня выпустил!..   – Даносс словно мысли прочел.     Долго я бродил среди камней по пустыне. Дошел до больших скал, что у холмистой гряды, вблизи станции, камни и скалы - размером с дом или марсоход, много россыпей ржавчины, и песка. Вышел на более-менее просторную местность. И здесь была полоса бороздящяя куда-то вдаль. Именно та самая полоса, как я думал, марсианина.                                                                                                                                           - Удивляюсь, такая прямая, но не глубокая, с точками по всему протяжению пути. Быть может, это лапки марсианского существа, с помощью которых он передвигается? Что-то вроде гусеницы или улитки? С любопытством направился по следу борозды. И совсем забыл  про Жанну. Новые детали увлекли меня за собой. Борозда шла то, прямо, то отбивалась от камней, от скал и булыжников. Наверное, это существо плохо видит. Неожиданно показались следы марсохорда - группы. Они ехали прямо за этой бороздой, только с другой стороны, стороны основной дороги. Меня это удивило, но я продолжил пеший путь.   Через час петляний и лазаний меж камней, булыжников, скал и пригорков,  я заметил Жанну и ее команду. Они сидели в кругу и наблюдали за ее работой. Здесь пустыня прерывалась отвесной стеной твердых марсианских порох, на десятки метров ввысь и на сотни вширь, исчезая в холмах. Такая природная стена, могла остановить кого угодно. А вот что Жанна и добровольцы  делали, я не знал. За остальными совсем не было видно, что там происходит. Что я сразу заметил, так это то, что таинственная полоса заканчивалась в том месте, где сидела  Жанна с другими тремя добровольцами. Уже подходил, я думал о том, что они меня опередили, нашли того неведомого марсианина который ползает пустынями марса. Разве это мог быть кто-то другой? Отвесная стена пород как раз и могла преградить ему путь, а работники во главе с Жанной его здесь и поймали или, сейчас пытаются изловить. Разочарование подступило к горлу.  Включил радио ближнего действия:- Жанна, что вы там нашли? - Все неожиданно повернулись, не ожидая увидеть меня, одиного путника пустыни. Добровольцы  разошлись и указали на Жанну с открытым пластиковым чемоданчиком для образцов. Жанна что-то аккуратно осматривала и с осторожностью вложила в пластиковый контейнер, а потом сказала мне:- Подойди и посмотри! Это он! – кто он? - Мы спасены! Это затмит все предположения ученых!  - неужели они отыскали моего марсианина и вправду? - Это настоящий подвиг для биологии! Это, нам поможет… - Она поднялась и держала в руках прозрачный контейнер. В нем был запыленный красными песками… Кактус! Это был кактус! Шелушистый, немного поврежденный, но и с иглами. Это именно их я принял за лапки марсианского существа. Это именно один из таких кактусов разбился о моё окно. Они оставляли борозды за собой, - кактусы. А я его перепутал с марсианином!!! В это же мгновение осознания истины я никому, и никогда, поклялся сам себе, не рассказывать о Земном Пришельце и только улыбнулся всей группе и Жанне в ответ. Еще долго минут мы радовались открытию.   Но было в этом место что-то неладное, рация издавала странные шумы, при передаче сигнала. Что-то здесь было точно не так!.. Над нашими головами нависала скала, слишком отвесная, грозя обвалиться на наши головы.   И как только я приближался к ней ближе, шумы в динамиках увеличивались. Что бы это могло значить? В это мгновение уже начал подъезжать неповорткий грузный вездеход, поближе, чтоб сразу всех забрать на станцию. И тут же мы почувствовали вибрацию и услышали скрежет, даже через костюмы, - это был звук движения пород. Настоящий гул, как раскат грома на Земле. Отвесная скала над нашими головами начала падать. Благо, мы успели отбежать как можно далее. Все случилось так внезапно, и пыль окутала все вокруг. Мы отходили все дальше от места обвала, ведь камни все также скатывались вниз, грозя травмировать кого-нибудь. Некоторое время  мы отходили от шока. Туман пыли начал оседать и водитель марсохода передал нам, что пора отъезжать. Но что-то блеснуло в стене груды камней... Все обратили взгляды на обвалившуюся скалу. Там, на том месте, обнажился богатый залежь железа. Так вот почему так шумели радио, - магниты реагировали на большое количество руды, скрытой в стороне и под ногами у нас. Кактус, пришелец с Земли, помог нам его найти…2009Rayan Riener
На радість туристам: Нікополь збудував свою Ейфелеву вежу та йде шляхом Дубаїв
На радість туристам: Нікополь збудував свою Ейфелеву вежу та йде шляхом Дубаїв
Нікополь 2020-02-17 18:20:56
Чи стане місто таким як Вегас? Вже зараз створюються преценденти для цього. Нікополь та його мешканці не перестають дивувати цілі область та країну. Про це NikopolToday передає з посиланням на Інформатор.У Нікополі дійсно з'явилися дві башти: Ейфелева і Бурдж-Халіфа! І дійсно, можливо легалізація азартних ігор та проституції - єдиний шанс для міста, щоб не зникнути з мапи країни.В Нікополі з'явилися цікаві арт-об'єкти. Ейфелеву вежу і вежу Бурдж-Халіфа встановили на території колишнього Південнотрубного заводу. Про це ЗМІ Нікополч стало відомо з соціальної мережі Facebook. Фото з інсталяціями з труб опублікував географ і краєзнавець з Кривого Рогу Володимир Казаков.Монументальні трубні споруди висотою понад три метри були створені і встановлені на проммайданчику колишнього ПТЗ в 2015 році, до 45-річчя ТПЦ № 7 і до Дня металурга. Вироби виконали працівники ІНТЕРПАЙП НІКО ТЬЮБ.Копія Ейфелевої вежі «Маленький Париж» виготовлена ​​з металоконструкцій і знаходиться біля Цехи №6. Крім неї працівники заводу створили «Українське село» з млином, полем соняшників, тином і бичками з возом. Цю експозицію розташували перед будівлею ТПЦ № 7.Неподалік встановили «Глобус». На інсталяції - три витка, вони символізують труби, яких за 45 років цех виробив настільки багато, що вистачило б оповити Землю кілька разів. Ще одне монументальні спорудження - копія вежі Бурдж-Халіфа з труб. З'явилася біля цеху № 6 на рік пізніше, в 2016 році.Крім масштабних арт-об'єктів з металу є й інші, трохи менше: два дерева і ялинка. Однак помилуватися цими та іншими арт-об'єктами можуть не всі. Вхід на територію підприємства тільки по пропуску.А це - металеве українське село! Родзинка міста. Раніше ЗМІ розповідали про те, що в центрі Марганця встановили Ейфелеву вежу. Детальніше про це читайте тут.Ейфелева вежа в Нікополі!Фото Інформатор
Слуга народу: не про політику
Слуга народу: не про політику
Нікополь 2020-02-18 20:26:37
Рубрика "Власна думка" від NikopolToday створена і покликана використовувати право на свободу слова, ганатовану всім нам Конституцією України.Кожен із Вас може надіслати свої тексти на нашу електронну пошту nikopoltoday@gmail.com, щоб все місто почуло Ваші думки. * * * *Через кілька годин після моменту, коли Київ залишився позаду, світло вимкнули (а це значить, що ще біля ста сторінок книги я встиг прочитати до «відбою» у цьому радянському музеї...), люди нарешті почали вмощуватись спати, завершаюся свої теревені, у яких важко віднайти сенс... ...мережі вже немає, безлюдні простори, йдуть за поїздом, який нагадує мешканцям хуторів кінця 19/початку 20-го сторіччя, що вони у цоьму вакуумі не самі і десь далі існує інше життя. Хоча в наш час, в нашій країні, вже важко визначити, чи міське дороге життя краще за ділянку і автономний будинок......молоді дівчата, із сусіднього вагону знову починають співати, повертаючись додому з якогось вокального конкурсу у Києві, з нагородами. Раптово вони починають співати опенінг з TV-ShoW «Слуга Народу» і десь на середині пісні вже співає пів вагону, а я в цей час згадую цікавого хлопця на вокзалі у модерновому-кілті, з косухою на плечах і пірсингом на обличчі; і тут мене накривають емоція, що це вже зовсім інша країна, іншими людьми, дітьми, тінейджерами, молоддю, а також думки, чи не зайвий я на цій землі?Нагадуємо: Люди самі розводять котів і собак, не роблять стерилізація й викидають потомство страждати на вулиці міст, де на них чатують догхантери та маніяки. Чи є мені місце серед цих людей, і коли вже нарешті завершиться ця травля проти мене, яка вже давно не йде від гомофобів, а на 100% від українських ЛГБТ? Майже не залишилось людей, які мене справді знають в Україні, окрім родини. Тільки щоденний буллінг, дискримінація зі сторони ЛГБТ та їх друзів-ксенофобів... І все більше читачів з Європи, Америки, від яких я не отримую нічого іншого окрім позитивних емоцій, натхнення та стимулу далі творити, але вже не для України, де будь-яку підтримку чекати марно, отримати неможливо, довіряти обіцянкам - без сенсу. Я сам на сам, зі своїм болем, проблемами, закритий, бо у відповідь тільки і бачу зловтішання людей. Пісня закінчилась, і цієї миті мої думки перервали оплески у вагоні. Все ж, зважуючи все, я б не хотів бути «слугою» для такого народу, або для окремих його частин чи анклавів, до яких я долею приписаний але не належу, без пояснень, затравлений цими представниками, яким насправді не цікаво хто ти, тільки би вкусити та отримати свою дозу крові, збираючись у зграї, як бидло і атакувати, безкарно.Автор Rayan RienerВарто знати: Як задовільнити статевого партнера в ліжку, щоб отримати найкращий секс та емоційне задоволення?
~Самукоморі~
~Самукоморі~
Нікополь 2020-02-19 14:19:13
-Синопсис-Cамукоморі - це історія про одинака, важко травмованого життям, суспільством. Хлопець, якому вже 26 років, живе у старому будинку і нікуди не виходить. Іноді, він визирає на зовні через шпарину над старими дверима. Комунальні послуги він сплачує за рахунок державної допомоги для безробітних. Оскільки має Інтернет, може оплачувати усі послуги онлайн, в тому числі і за самий інтернет. Його життя замкнене будинком. Чому? Він живе у маленькому містечку на Січеславщині. З нього усі знущалися, починаючи зі школи, а коли він пішов навчатися до ліцею - усе стало просто нестерпно. Він не мав грошей, щоб поїхати у велике місто, і не мав виходу і вибору де навчатися. У стінах ліцею усі з нього знущалися, вчителі не допомагали. Одного разу, коли він йшов містом, на нього напади хлопці з ліцею. Били його головою об балкон, він отримав струс мозку і купу травм і переломів. З того дня, він намагався не виходити на вулиці. Потім, померла його мати, коли йому було 22 роки, і з того дня він не виходив на вулицю...Нове повідомлення____________________________________________________________________________Говоріт і показиваєт Нікополь____________________________________________________________________________Самоізоляція - як спосіб самореалізації____________________________________________________________________________   Самоізоляція - як спосіб самореалізації і самовдосконалення за рахунок власних речей, що поруч. Я не проти автаркії, але вже чого боятися, коли ми, перепрошую, - повноцінно вийшли із справжнісінької Радянської Антиутопії?   Якого біса нам боятися чогось, окрім власних дурощів? Я ж не закликаю до копіювання Північної Кореї - ні. В нас усе набагато краще.   Це факти. Найкраща земля у Європі. Креативний та винахідливий народ, який ще і за стільки сторіч, не те що не здався перед іншими, ні - вийшов сухим із води!  Із посмішкою на вустах та рідною мовою на язику, із запалом творчим у очах, та візерунком етнічним на чолі.   Єдина наша отрута, це отой миш'як, що підсипають нам наші "друзі славянє". Які, чомусь упевнені, що наша мова пішла від їх угро-фінського діалекту, та і все таке далі. Тут особливо у подробиці вдаватися нічого - найновітніші дослідження, зокрема і генетичні - говорять самі про себе.   Самій українській мові, не менше 1000 років! Я не можу зрозуміти тих рлзумово відсталих, що цураються власного культурного дому.  Бо хата культури - це завше мудрість та надбання тисячоліть!. А ми - саме на порозі переосмислення речей.   Так "радіоактивних здобутків" та "моральних падінь", що ми здобули по волі своєї ж деградації суспільства, увесь час видкидаючи наджбання, а у замін - заміняючи - нічим, - багато. Лиш пустка у серцях...   Прийшов час самолюстрації і самозаглиблення у себе, як українця так і тих, хто просто тут народився. Ми усі одна сім'я - нас народила ця земля, напоїла своєю водою, нагодувала своїм хлібом та пестила дотиком повітря,..   І не настільки страшна та "Американщина", якщо із користю вибирати лише найліпше, а більше нудить від сучасного "рускага гламуру-сельскага", що окупував увесь наш інформаційний простір. А тепер - самі подивіться, на кого під таким впливом, - перетворюються ваші дітки: на розмальованих косметикою тринадцятерічних трясогусок, які зрання приборкують свою цноту із першим ліпшим бидлом; та тих самих парубків, які - курять з 9 років, "втикаючи" не у книги, а порно - що із усіх кустів ллється.   Є простий і дієвий механізм, для знищення нації:1 - Знищити культуру.2 - Згноїти алкоголем і скурити молодь.3 - Деморалізувати суспільство.   І попіл... в кого залишиться бажання, щось міняти, коли в голові одні думки про секс, алкоголь та наркотики?   Я не кажу, що слід здаватися. Я кажу - що вам слід рятувати себе і своїх дітей, починаючи вимикати зомбоBOX, і вмикати невеличку коробочку, під назвою - мозок!   Бо кожен із нас, може впливати на долю свого народу, - у когось це виходить гарно і суспільний візерунок виходить креативно-чарівним, в хтось - плутає і рве всю нитку…    25 вересня 2020 року ____________________________________________________________________________[Надіслати]   Стаття стосовно скорого надсилання заявки на вступ по ЄС. Хоча яка різниця, - нічого не змінилося з часів ЄвроМайдану…Анічогісінько. Кожен раз, коли я визираю у вікно, я бачу таку саму стару розбиту дорогу, старі будинки та сміття. Кожен раз, коли я читаю новини - бачу одне і те саме лайно, що продовжується вже 30 років підряд. Люди не хочуть цього бачити, не хочуть зазирнути у себе, - у причину усього цього трешу.- Усе, +100 гривень на мій рахунок, - ледь посміхнувся я. - Буде за що оплатити І-нет чи купити щось поїсти.    За вікном була осінь, я знав це, хоча світло майже не проникало у середину. У будинку жалюзі були цілі лише одні у залі та ті, що на кухні. Колись, їх зламав мій кіт, який помер рік тому. Він задирав жалюзі, щоб залазити за них і дивитися на вулицю. Це єдина згадка, що лишилася про нього. Я поховав його у городі, зараз могила заросла бур’яном. Я ніколи не випускав його на вулицю, хоча він дуже прагнув волі, - я боявся, що він під і не повернеться і я лишуся зовсім один. Зараз, вікна з поламаними жалюзі, я заклеїв своїми старими малюнками, на деяких з яких і був мій рудий смугастий кіт із рудими очами.    Я його дуже сильно любив, бо поруч більше нікого не було. Мати померла, коли мені було 22 роки. Це добило мене. Перед тим, коли мені було 20 - померла остання бабуся. Коли мені було 14 - помер тато. У 2005 році померла інша бабуся. Коли було 7 - дідусь.    Подивився скільки часу, щоб якось змінити напрямок думок.    20:00.    Ніч прийде швидко, навіть не помічу. Але холод… Мерзнуть ноги.    Встав, пішов, затягнув у кімнату обігрівач, увімкнув у розетку шнур та та сам обігрівач. Пішло тепло. Згодом у моїй маленькій кімнаті стало тепло. Добре, що зараз лише початок осені, взимку - доведеться закриватися у кімнаті, немов коморі разом з обігрівачем, оскільки в будинку давно немає опалення… Але він спалює кисень, а вікно відкривати я не можу. Тепло надто дорогоцінне. Тому, через кілька годин доводить його вимкнути. Потім, вмикаю знов і через деякий час вимикаю знов. Взимку, на дверях, я вішаю простирадла, бо немає дверей, а тепло якось потрібно зберегти. З внутрішньої та зовнішньої рами стирчать малі гвіздочки, на які я і кріплю тканину.    Щоб подихати свіжим повітрям, виходжу у інші кімнати або на веранду.    Але, разом із вечором непомітно пробігло кілька днів.    Я знову сидів за старим “станком” у мережі.    Вирішив зайти у нашу спільноту “Самукоморі” у мережі Facebook. Оскільки набридло писати статті в Українській Вікіпедії. Я і так там зробив більше тисячі статей, і відповідно подарував нашій Вікі від 10 тисяч то 100 тисяч переглядів на місяць. До речі, не зважаючи на прогнози росіян, що наша Вікі досягне мільйона статей лише після 2020 року, вона вже мала мільйон статей у 2018 році. Ліл. Але, повернемося до спільноти “Самукоморі”.    Її створив хтось дуже давно. Там обмежена кількість користувачів, але усі учасники наврядчє прагнуть до розголосу своїх проблем і маленького світу різноманітних самукоморі. Як і очікував, не побачив нових записів. Лише кілька коментарів до попередніх. Врешті-решт, я повинен зважитися і написати про себе щось, як і всі. Хіба ця спільнота створена не для цього шість років тому?..    Моя історія, певно буде дуже довгою і нудною. На відміну від інших, я сам винен у своїх проблемах… На відміну від інших самукоморі. Я… все ж не повноцінний для цього суспільства.    Але спершу, перед цим, я переглянув Skype - нікого. Певно усі ще сплять чи зайняті своїми справами. Прикро. Я спілкувався там із такими ж як і я. Замкненим колом людей. В нас були різні проблеми, але поєднані одним діагнозом - самоізоляцією. Онлайн, через веб-камери, ми могли дозволити собі спілкування, у колі тих, хто не буде знущатися одне над одним. Марта, Галан, Ван (Іван), Сама (Самара), Сашко “Сліпий”, Сер (Сергій) та Наді (Надія) - були моїм основним колом спілкування. Усі вони, так чи інакше - є самукоморі.    У кожного - своя біль.    В кожного - своя історія.    Але і в кожного із них, разом із мною - одна доля. У деяких - самогубство.    Нас єднає Мережа.    Як би не було, ми намагаємося триматися одне за одного. Правда, раніше у мене були друзі і в реалі, але усі мене по черзі зрадили та кинули. Я лишився на самоті...    Я поставив грітися чайник, щоб налити гарячої води до миски та попарити ноги й заварити чай, поки старий радіатор відпочиває і охолоджується. Хоча б якось зігріюся. Приніс рушник, брудний. - Треба влаштувати прання…    Але що мені написати про себе? Простіше просто написати: “я нікчема”.    Моя подруга Марта, не виходить зі свого будинку ще з 2010 року. Вона так би мовити “рекордсмен” серед нас. 10 років вона реально не виходила зі свого будинку, навіть у двір чи балкон. Живе вона у центрі Львову із вікном, з виглядом на метушливі древні вулички… Де “усі бігають як комахи” - за її словами. “Нікчеми”, - називає вона їх, особливо туристів, що не відривають камер від свого носа. Але, то вона так… Марта - лесбійка, і не приховує цього, як і десять років тому. Раніше вона грала у музичному панк-гурті і мала багато грошей, але тепер… її утримують батьки. Хоча вона досі записує власні треки.    Марта не має ніг, ампутували. У 2010 році її переїхав водій легкової автівки, прямо у центрі Львова. Водій втік, а Марта лежала закривавлена на бруківці і кричала, конала з болю. Люди боялися підійти до неї, і навіть не викликали одразу швидку, яка прибула лише через пів години. Туристи фотографували її, ніби одну із туристичних принад міста. Ніхто не підійшов, щоб допомогти “фріку”, ніхто. Більшість - просто проходила повз.    Тоді Марта носила на голові панківський ірокез, а на шиї нашийник із гострими металевими шипами. Губи фарбувала чорним, як і нігті, і очі густо підмальовувала косметикою, використовуючи багато білої пудри. Мала пірсинг у носі та бровах. Зараз Марта має ще більше пірсингу на обличчі та тілі. Ірокез вона поміняла на довге волосся пофарбоване у чорне. Вона впевнена, що у 2010 році водій спеціально переїхав її.    Ще одна подруга - прізвище Галан, своє ім’я вона не любить, тому просто Галан - має також вкрай тяжке життя. Познайомився із нею через мережу, як і з Мартою (пізніше), десь у 2011 році. Дівчина з Тернополя. Емо. Я промовчу про “стандартні” знущання. Але… Роки тому, вона поверталася вночі додому і бидло, яке її знало, напало на неї зграєю і забивало. За що? Коротка зічаска і те, що виглядає не так, як повинна виглядати “чьотка дівчина”.  Вона досі відходить і намагається ні з ким не спілкуватися і сидіти вдома, хоча і батьки її шалено травлять, що вона “не така як усі”. Зокрема, через зачіску і довжину волосся. Забув додати, як наслідок - вона стала глухонімою через травми, спричинених побиттям!    Хлопець, під призвиськом Ван тобто Іван - ще навчається у школі, але частіше сидить вдома. Іноді лише приходить на уроки. 3 рази на тиждень за партою - і то добре. Коли його починають чіпати, він просто збирає речі і йде геть. Живе у сусідньому від мене місті, ще меншому і ще небезпечнішому за моє. Там так багато бидла, як він стверджує, що на нього нападають з регулярністю по кілька разів на місяць. Ван - емо і йому тяжко, дуже…Він намагався співати у школі, і пори те, що в нього це виходило дуже класно, його однолітки його за це почали нещадно травити і ненавидіти, забивати гуртом за школою.    Увесь свій час він проводить наодинці, в дома, у мережі. Лише іноді виходить на вулицю, коли настає осінь і біля берега річки немає людей. Він може сам прогулятися, не боячись, що його будуть чіпати. Він обожнює фотографувати і певно єдиний із нас, хто хоча б раз на місяць тай виходить прогулятися. На його фото, впродовж кількох років я також не бачу жодних змін, - усе лише занепадає. Він соціофоб та ескапіст, він терпіти не може це суспільство, і обожнює природу.    Ван не знає що/куди і навіщо… куди їхати? Та чи є сенс взагалі… хотіти чогось у цій країні? Він обожнює читати, як і я. І сам пише гарні вірші. Іноді ділиться ними із нами, разом із новими фото “відкритого середовища”. Ван не гей, як я, хоча на нього нападають типу через те, що він гей, тобто за те, що виглядає не так, як за шаблоном повинен виглядати хлопець… У нього довга коса чолка, пірсинг-симетрія у губах, також він фарбує нігті у чорне. І у нього є дівчина із сусіднього міста, також емо. Вона іноді приїздить до нього, хоча це дуже небезпечно у злочинному місті гопників-грабіжників та наркоманів-придурків.    Також, одна моя приятелька, із якою я іноді спілкуюся по скайпу, живе у Дніпрі, точніше у Січеславі, як тепер називається це місто. Її звуть Самара, а називає себе вона просто - Сама або Сама-тян. Народилася вона поблизу Січеслава, у селі на річці Самарі. Тому її батьки так і назвали. Вона має гарні сірі очі та довге русе волосся, прикрашене різнокольоровими цятками. Але…має вроджену хворобу - риб’ячу шкіру, тобто іхтіоз…Навіть на обличчі. Вдень її лякалися усі, починаючи із 3-х років. Її життя ставало лише нестерпнішим. Батьки були змушені продати свій будинок у селі разом із ділянкою і перебратися у місто, купивши менший будинок із маленьким двориком. З неї знущалися однолітки. Вона не змогла піти до школи, чи університету. І з дитинства мріяла жити на острові, із такими ж як і вона - іхтіандрами.    Сама себе вона іноді називає “іхтіозавр”... (Одне одного вони називають своїми тематичними прізвищами, що стосуються їх особливостей генетики: Дарье або Х-сцеплен, тощо...) Спілкується вона переважно із такими ж як і вона, і взагалі з усіма, хто має вроджені вади чи мутації. Її хлопець також іхтіозавр. Сидять переважно вдома. Навчаються також вдома. Іноді, вона із іншими іхтіозами, як вона каже, “виходить на полювання” ввечері але дуже рідко. Один із іхтіозів приїздить на авто коли сутеніє, і збирає усіх з будинків. У авто їхтіози перевдягаються або роблять ще більш жахливий макіяж, потім паркують авто десь у парку і лякають людей. Знімають відео і викладають до мережі. Майже все літо і зиму і взагалі усі вітряні і спекотні дні - іхтіо сидять по домівках. Їх шкіра не витримує сухості, і її і так треба постійно зволожувати…    Хоча, було діло у Самари, що вона мала навіть власну фотосесію (і в останній час, після фотосесії Самари, іхтіози часто називають себе іхтіопанками), на тій же самій річці Самарі без тонального крему…Тоді вона вирішила “не ховатися від світу” і почала виходити на зовні, сильно намащуючі шкіру кремами та іншими засобами і вдягаючи за власним неформальним стилем. Це було поза-тої осені, - вона хотіла показати приклад іншим іхтіозаврам, ставши іхтіопанком, після піднесення від успіху фотосесії. Але…усе скінчилося дуже жахливо. На неї напало якесь бидло, увечері, коли вона йшла зі своєї першої і останньої роботи. Потім у пресі було написано, що це були “занепокоєні” родичі наляканих дітей “іхтіовирдком”, що вільно розгулює по місту і лякає собою людей. Вони роздягли її, побили, обплювали та прив’язали голу до паркану в парку.    Після цього, вона не виходить зі свого дому окрім як поїхати за місто на природу із іншими іхтіозаврами чи не полякати “людей” вечорами…Хоча досі робить фотосесії і селфі, які стали популярними для великої частини іхтіозів та їх фанів по усьому світі. На Заході навіть почали з’являтися іхтіопанки які не були хворими на іхтіоз, саме через стиль Самари. А остання новина від Самари була така, що її запрошують до Нью-Йорку задля фотосесії із членами субкультури іхтіопанків та інтервью…Після цього, вона почала називати “заляканих” іхтіозів “іхтіозаврами”, а свою компанію - остаточно нарікла іхтіопанками. Вона досі стверджує, що на неї був скоєний замах в Січі не тільки через зовнішність але і через інтервью під назвою “Ми такі ж люди, просто інакший вид”, де вона закликала інших іхтіозів не боятися себе і народжувати більше подібних собі для збереження їх виду, і заперечила, що вона та підібні - “хворі”, назвавши себе цілком рівними до інших людей: “Люди не можуть довго тримати руку над вогнем, то чому якщо ми не можемо довго витримувати вітер, - ми хворі? Може хворими є ви, а не ми?”    У іншому інтервью, вона привела приклад: “якщо рибу дістати з води, вологи - вона загине. Так і ми - ми не хворі. Ми вид людей, що повинен жити при воді. Ми початкова і кінцева стадія розвитку людства. Оскільки наші предки вийшли з води, ми маємо шанс туди повернутися”. Особисто мені, вона сказала, що іхтіо-сапіенс має право бути, а клеймо “хвороби” на них - це геноцид. Що вони і є тими міфічними істотатами - русалками. Усі прихильники її теорії, як і самі іхтіопанки, носять футболки та брелоки з іхтіозаврами, браслети на руці чи кріплять їх до своїх сумок. Цей рух лише набирає обертів. Одного разу, Самара навіть приїхала до мене у гості разом із іншими іхтіопанками, на кілька днів. Один із них навіть виявився бісексуалом. Ми цілувались…бо трохи випили разом вина.    Сашко “Сліпий” - з ним давно не було зв’язку, хоча він доволі дружній. Він сліпий. На вулицю не може виходити вимушено, бо це реально небезпечно для нього, а людихрін допоможуть,хіба що поржуть та закидають камінням. В нього також були прикрі випадки. тому він сидить вдома, де немає проблем. Навчається також вдома. Що далі робити і як жити - не знає…Звісно, він дещо вміє - малює шалено красиво та незвичайно. Іноді ми йому допомагаємо так би мовити, малювати, направляючи голосом куди вести рукою, хоча він зазвичай якось малює сам. Він не стидається того, що сліпий, навпаки, досить впевнений у собі але думає логічно - тому для нього вулиця - це прірва логіки…    Живе десь на Західній Україні, точно не каже де. Іноді, свої завершені картини, він продає і має з того гроші, може так і буде заробляти собі на життя. Він дійсно унікальна людина. Не ми, а він підбадьорює нас… Хоча, звісно, ми не знаємо, що відбувається із ними коли він поза онлайном. Більш щирої і проникливої душі як Сашко, - не знаю.    “Сер” - або Сергій, ще один член нашої закритої спільноти. Він із Донецька… Здається, цим би усе можна було сказати, ще додавши, що він за Україну. Виходити на вулицю там взагалі не безпечніше ніж будь де в Україні. Взагалі, йому зараз більше тридцяти років, але коли уся та каша з “Новоросією” почала варитися…Він стільки усього пережив і побачив таке, що нам і не снилося. Він не гей, але “ополчєнцам” він видався таким через зовнішній вигляд. Тобто він виявився для них сексуально привабливим. Його схопили та відвезли кудись “чєчєнци”. Били його і гвавтували кілька тижнів підряд у якомусь підвалі разом із іншими дівчатами та хлопцями. Йому вдалося вижити, на відміну від багатьох інших. Коли він потрапив до своєї квартири, він більше із неї не виходив. 5 років.    Їжу та інші необхідні речі він отримує поштою. Він хакер. Вміє зламувати сайти та інші круті штуки, якими заробляє гроші на прожиток. Батьки його виїхали до Росії, на Далекий Схід за великою “любовью” до “родіни”, кинувши сина через його позицію. Насправді ж, він інтелектуал. Уся його квартира завалена книжками, які він замовляє поштою. Але після того, що із ним зробили ДНРівці він не може навіть і думати про якісь стосунки з дівчатами чи тим більш хлопцями… Він був дуже фізично і психічно травмований, і це лишиться з ним на все життя, звісно, якщо він зможе вижити у тому пеклі…Він тішиться можливості поспілкуватися з нами українською, хоча про нього писали усі видання країні, він спілкується з нами. Каже, що ми єдині, хто може його зрозуміти.    І, нарешті, Надія… - дівчина із Києва. Інфікована ВІЛ/СНІДом… Для друзів, коротко - Наді. Сім років тому, коли вона навчалася у школі, її згвавтували однокласники разом зі своїми друзями, на одній вечірці. Вона цього не хотіла. Пручалася до останнього, але в неї не було сил боротися із усіма хлопцями, тим більш, що її почали бити і душити. Інші дівчата не зважали, і самі були учасницями цієї вакханалії. І після цього, коли вона прокинулася ледь жива з ранку серед сплячих тіл, усе ще пьяних хлопців і дівчат, вона швидко зібралася та втекла. Звернулася у лікарню, потім у міліцію.    У лікарні вона лежала дуже довго, а після реабілітації, в неї виявили СНІД. Вона була шокована, тим більш тим, що міліція певно отримала хабар та не хотіла карати винних, заявивши, що “усе ніби-то було добровільно”... Надя втратила розум і кілька років лежала із психозом у психлікарні. Потім її випустили. Усі близькі та друзі - покинули її, цураючись, боячись “заразитися” від нею СНІДом. Батьки виїхали жити за місто, заливши для неї стару двохкімнатну квартиру на Троєщині. З того часу, вона не виходить на вулицю, бо це небезпечно для її імунної системи, життя. І вона досі боїться, що її можуть згвалтувати, тим більш, що гвавтівники обіцяли її вбити, а міліція її не захистить.    Тому, вона живе самотньо у своїй квартирі, на ліках, підпрацьовуючи через інтернет редактором та отримуючі гроші від міжнародних фондів й батьків, що зараз мають власну ферму. Вона б і ладна була знайти якусь для себе людину з ВІЛ чи СНІД, щоб не було так самотньо, але також панічно боїться будь=яких проявів сексуальної поведінки через глубоку психологічну травму. Хоча, усі знають що вони досить близько спілкуються з Сером. Бо мають багато схожого…    Є і інші. Дуже багато по всій країні. Я спілкувався із сотнями подібних самукоморі і з десятками продовжую спілкування зараз. Більшість у цьому суспільстві навіть уявити не може скільки в Україні калік, сліпих та смертельно хворих, або мутантів, інакших, “ненормальних”. Наша реальна сукупна кількість величезна…Але, Україна не бачить нас, бо ми не дає можливості жити на зовні, під променями Сонця, яке світить для всіх. Суспільство вважає нас виродками, але ми вважаємо, що виродками є лише ви.  ____________________________________________________________________________https://www.facebook.com/groups/648552808575831/____________________Самукоморі_____________________________________________________________________________Допис | Світлини/Відео | Опитування | ФайлНапишіть що-небуть...|    Мені вже 26 років. Останній раз виходив на вулицю 3 роки тому. Хоча із дитинства був самітником і домосядцем. Живу, а точніше виживаю, я один, у старому будинку і нікуди не виходжу. Іноді, я визирає на зовні через шпарину над старими дверима чи просвіті в жалюзі. Комунальні послуги я сплачую за рахунок державної допомоги для безробітних. Оскільки маю інтернет, можу оплачувати усі послуги онлайн, в тому числі і за самий інтернет. Моє життя, мій життєвий простір, замкнений будинком. Чому? Я живу у маленькому напівмертвому кримінальному містечку на Січеславщині. З мене усі знущалися через зовнішню андрогінність і жіночну поведінку, починаючи зі школи, а коли я пішов навчатися до ліцею - усе стало просто нестерпно. У мене плювали, штовхали, материли, погрожували, усіляко цькували та принижували. Вчителям було пофіг, вони самі приймали участь у цьому. Вони навіть вкрали мої малюнки для конкурсу. Я не мав грошей, щоб поїхати у велике місто, і не мав виходу і вибору де навчатися.    Одного разу, коли я йшов містом з давно забутою мене подругою-емо, на мене напади хлопці з ліцею, які бухали під під’їздов із своїми тьолками. Один із них на мене накинувся і почав бити головою об балкон, потім напали і усі інші. Я пав на землю і вони почали забивати мене ногами. Подружка, не знала що робити і була шокована. Я отримав струс мозку і купу травм і переломів. Лишився довгий шрам на весь череп. З того дня, я намагався не виходити на вулицю, бо це було небезпечно і нестерпно. Потім, померла моя мати, коли мені було 22 роки, і з того дня я не виходив на вулицю зовсім. Іноді, сусідка приносить мені харчі і кладе на підвіконня, раз на місяць. Це: хліб, масло, молоко, яйця, овочі чи фрукти. Деякі овочі я вирощую у веранді разом із квітами. Трохи грошей я отримую від публікації своїх книг і віршів, статей у місцевих газетах, з них я можу інколи купити собі поїсти чи щось необхідне. Усе замовляю через мережу. Це моє “життя”. Точніше те, що від нього лишилося. Фактично, я не можу і не хочу виходити на вулицю через дискримінацію та ксенофобію та власну агорафобію. Я типовий самукоморі - пробачте, що забрав ваш час...                                                                                                                                   [Опублікувати]    Піду спати, перед цим трохи почитаю якусь книжку. Завтра, може, хтось буде онлайн.    Прокинувся. Зранку не було у крані води, дивно. Сподіваюся, скоро відновлять… Цілий день, туди-сюди знов їздять по вулиці великі машини, щось возять, а щось вивозять. Певно знов якесь будівництво палацу для мільйонера-крадія. А день зовсім ніякий, навіть попри те, що я присвятив ранок прибиранню.    Піду подивлюся у шпарину над вхідними дверима. Що ще робити?    По дорозі зазирнув у дзеркало. Я зараз жахливо виглядаю, хоча раніше слідкував за своїм зовнішнім виглядом. А ще, хоча я завжди був худим, зараз я як скелет з довгим волоссям. Іїсус… хоч на розіп’яття. Звісно, я жартую.    І ось, я пішов по чистій підлозі на кухню, з кухні, відкрив двері і вийшов у тамбур. Світло вдарило у очі яскравими променями. Останній раз я був у тамбурі-веранді днів 4-5 тому, тому у напів-темряві очі відвикли від яскравого сонячного проміння.    Квіти - їх тут не менше третини. Хоча і у дворі є квіти, через те, що я давно там порозкидав насіння. Але і не тільки квітів, там також самі по собі ростуть такі овочі як: гарбуз, томати, огірки, цибуля та інші… Усе інше у закритій веранді - зелень та усілякі трави, із яких я роблю салати. Вдихнув запах - рослини і трохи смороду вулиці, і звуків.    Я ненавиджу пил, тому усе завжди протираю, а грунт у рослинах покриваю дренажем. От і прийнявся доглядати за рослинами, які вже засумували без піклування і поливу. Тут трошки було спекотно, але не пройшло і години, як усе зайве листя було у кошику для перегною, а навкруги - чисто. Я такожмаю і інші квіти всередині будинку.- О, знов… - сказав я ледь тихо, - їдуть, - це дійсно шумно їхало велике авто чимось навантажене.    Я визирнув у велику шпарину над дверима.    Фура лише під’їздила.    І коли авто проїздило повз мій двір, я побачив, точніше мене, точніше ми побачили одне-одного. Це певно був водій із будівництва, хлопець десь 30 років.  Він був у блакитній футболці, з коротким волосся. Мені можливо здалося, але він впився очами, побачивши мої очі. Я перелякався і відскочив від двері, а потім пішов в дім.    І дійсно, він побачив карі очі, і подумав, що то дівчина, оскільки помітив довге волосся…    Хлопець, якого звали Саша (просто Саша), був зворушений, і через кілька днів спостережень при роботі водієм на будівництві будинку нижчє вулицею, зрозумів, що власник очей не виходить на подвір’я, оскільки навіть доріжка заросла бур’янами…    Він бачив, що вікна з середини заклеєні малюнками, бо жовті від часу жалюзі, певно були зламані. “Це дівчина?” - усе думав він, прокручюючи образ гарних карих очей у пам’яті. “Чи ні?” Залишок дня, після роботи, він думав лише про те, що він бачив і що це може значити? Занедбаний будинок і людина всередині. Незважаючи на втому від роботи.    Саша зовсім нещодавно приїхав до міста, зі Степоградщини (минулої Кіровоградщини) і влаштувався водієм, оскільки іншої роботи не знайшов. Поїхати зі Степограда він вирішив назавжди - його кинула дружина, відсудивши при розлученні майже все, що в нього було. Тож, із невеликим рахунком і банку та легковою автівкою він поїхав на Схід, і зупинився у сусудній області, у містечку, яке йому сподобалося. Недалеко від центру він знімав однокімнатну квартиру і намагався прийти у себе після розлучення і зради “дружини”.     Увечері, я нарешті зайшов до скайпу і побачив, що декілька з наших є онлайн. Сама-тян якраз теревеніла зі своїми. домовляючись про черговий вечірній похід до парку, щоб полякати людей. Я розповів їй про те, що сталося. Бо вираз обличчя того водіям в’ївся у свідомість. Він був збентежений та здивований. Сама сказала, що не бачить у цьому нічого взагалі. Просить лише бути обережним і сидіти наступні дні тихо, “а то знає що може статися”. Я і послухався. Вирішив кілька днів не виходити до тамбура взагалі.    Але я не виходив десь тиждень. Дивився нові серії серіалів. Поливав квіти у середині будинку, прибирався, робив вправи, читав. Якщо так подумати, то не так і погано жити самому, не турбуючи нікого. Є кіно, серіали, аудіо та електронні книги, музика - інтернет...    Але якось сумно, самотньо, іноді до жахливого стану.    Тому, я все ж, пам’ятав, тримав образ очей того хлопця, світлих, сірих - відкритих.    Авто усе їздили туди-сюди, і я вирішив знову вийти і подивитися у шпарину, може і побачу того хлопця знов. Я навіть сам не знав навіщо. І дійсно? Мені певно просто…    І я вийшов на світлу веранду, полив квіти та інші рослини, прибрався.    І непомітно, підійшов до шпарини над старими дверима.    Це був сонячний день, хоча вже був початок жовтня… І ось, знову шум - їхало авто, тепер вже зверху вулиці, а не з низу, як того разу. Я ніби приготувався, починаючи нервувати, будь-якої миті готовий втекти у нутро будинку. Я знаю, я жалюгідний.    Шум.    Погляд!    Він спеціально, проїзджаючі повз, знов подивився сюди! Я перелякано відійшов від дверей. Вантажівка проїхала з шумом і пилом на дорозі. Він не тільки бачив мене, він знайшов поглядом мої очі! Він… шукав/чекав… Ні, хоча… Хіба таке може бути? Навіщо я здався якомусь хлопцю з коротким світлим волоссям, сірими очима і тілом спортсмена. Хоча я бачив лише його сильні руки… Це не важливо. Я не можу більше показуватись.    Ще раз! Я можу поклястися, що бачив ті очі ще раз! Цього разу вони майже одразу зникли, але то були ті самі очі тієї самої людини! Що ж робити? - думав Сашко…- Я повинен діяти, - сказав він сам собі, в черговий раз проїзджаючи повз закинутий будинок, і дивлячись на двері. - Після роботи.    Після роботи він був втомлений, але сказав співробітникам, що піде пішки. Ніби хоче подихати свіжим повітрям, перед настанням холодів і транспорт його вже дістав. Дочекавшись, поки підуть вони, щоб не виглядати ідіотом. Був вечір, коли усі розійшлися. Зібравшись із силами, міцно стиснувши кулаки, він пішов до занедбаного двору, з метою врятувати дівчину, певно, у якої “не всі в дома” чи хто зна, що насправді…     Сутеніло. Навкруги не було нікого, коли Саша переліз через старий паркан і пішов по закинутій доріжчі до дверей. Ще раз подивився, щоб його не побачили сусіди. Навкругиу се було настільки занедбано, що “нормальна” людина ніколи б не повірила, що тут хтось може жити. Навкруги були лише чагарники, тільки вони були свідками того, як Саша обережно постукав у двері. І ще раз, і ще один, прислуховуючись.      І самукоморі почув.      Жахливо перелякався, оскільки вже були випадки, що крадії залазили до двору і намагалися щось поцупити,думаючи, що тут ніхто не живе. Тоді одинак збирав усі сили і виходив на кухню, вмикаючи усюди світло і переходячи на веранду, вмикаючи світло на вулиці. І починав кричати, що зараз викличе поліцію. Зазвичай, це допомагало і грабіжники втікали. Але він блефував, телефону працюючого в нього вже давно не було.     У цей раз, він здивувався і перелякався водночас.Тихо вийшов на кухню і почав прислухатися. Хто це міг бути? І як незнайомець, маючи добрі наміри, щоб стукати, переліз через паркан?! Жах! - подумав він, - тут точно щось не так і небезпека.- Що ж робити? - прошепотів він.    Водночас, Саша ніби щось почув, хоча на стуки не відповідали. Він не хотів виламувати двері, хоча розумів, - йому треба потрапити в середину. Тут він побачив, що двері недостатньо щільно примикають до рами і їх закриває лише гачок, який легко можна підняти стороннім предметом, наприклад палицею. Він пошукав навколо і знайшов паличку, піддів - гачок впав! Саша нерішуче тримав двер: “що я роблю?”     У соціальних мережах мені не допоможуть, я так давно туди не заходив, та і хто б зміг мені допомогти? Я ж спілкуюся з такими ж як і сам - самукоморі. Там хтось один. Треба щось вигадати, хоча я загнаний в кут, ні… В мене починається паніка! Де ключі від дверей, що ведуть на кухню?! Кляті ключі! Тут деь повинні бути на полицях, де ж… - і тут він почув, як хтось піддів гачок. В той же момент - побіг у свою кімнату.- Допоможіть! - вмикав він веб-камеру.    Будівельнек проник у будинок, почувши крик і побачив що усе тут чисто і гарно. Не так як на зовні. У тамбурі було повно квітів і усіляких рослин. Вікна із середини були заклеєні скотчем, в кутку стояло відро з перегноєм. Над дверима убла фіранка - певно вона закривала усі дірки, щоб не потрапили комахи. Тихо зайшо у тамбур, почувши ще більший заклик допомогти із середини. Двері за собою він закрив на гачок. Увійшов на кухню. Також чисто і затишно, попри доволі бідне убранство. Напівтемрява була тут володаркою.    Як не було б дивно, Саша зняв взуття і поставив на кухні.    Він не хотів нічим шкодити але повинен був хоч запитати, чи хоча б побачити ту особу, якій належали такі гарні очі, наповнені такою тугою та самотністю, які ніби кричали до нього, в той момент, коли він їх побачив перше. Пішов далі. Потім побачив що хтось тут точно є, у одній х кімнат, де усюди лежали стопки із малюнками та холсти, і розчулився. Це був худесенький хлопець із довгим коричневим волоссям і ніжним обличчям… Такий гарний, гарніше за велику кількість дівчат. Але з тими очима, у які він закохався з першого разу. Той перелякано стояв у смугастій футболці і сірихштанях, перелякано дивлячись на непроханого гостя. І він був дійсно непроханим гостем. За усім законом - він порушив приватну територію і може сісти до в’язниці. Хоча він розумів, що він робить щось потрібне.- Я Саша, - просто вимови він.    Незнайомець, мешканець цього дивного помешкання, лише дивився за нього налякано.- Тільки не кричи, - продовжив він. - Я лише побачив що ти дивився на зовні. Ти не виходиш на вулицю?    Хлопець мовчав, затамувавши подих. - Я не зроблю тобі нічого поганого, - майже лагідно звертався до нього Саша. Я просто вирішив, що чимось зможу допомогти.    Саша прикинув, що йому може років за 20. Можливо він був ненормальним? Може розучився говорити до людей? Скільки він тут сидить і як виживає і чому? - дивувася Саша, дивлячись на хлопця із довгим волоссям і ніжним лицем. Саша ніколи не відчував потягу до хлопців. але у цей момент, міг поклястися що щось у ньому йокнуло, у тому числі і в штанях. Чи то від того лише, що давно не мав дівчини? Він не знав. - Слухай, давай ми сядемо і поговоримо, добре?- Добре, - відповів мешканець. І додав: Навіщо ви прийшли?- Я бачив тебе. Я вирішив, що тобі слід допомогти, - звісно Саша говорив лише те, що міг сказати, щоб не налякати незнайомця, хоча був сам вкрай збентежений тим, що це не дівчина.     Худий-худий хлопець сів на ліжко. Подивився у очі Саші і по його очах потекли сльози, він закрив обличчя руками. Саша, шокований, сів поруч, але не близько. - Я хочу тобі допомогти, - нарешті сказав він.- Як? - витер сльози з обличчя хлопець і подивився прямо в очі Саші.    “Дійсно, Саша зловив себе на думці, як він може йому допомогти?”- Я ненормальний! Я не виходив на вулицю вже роки! Роки! Розумієш?! - викрикнув мешканець.- І що? Усяке буває. Я нічого про тебе не знаю.    Хлопець, видихнув і ніби заспокоївся, почувши слова незнайомця із сірими очима. - Ти можеш розсказати мені сам те, що вважаєш за правильне. Передусім, якщо можна, я можу дізнатися як тебе звати? - Усі називають мене Квіткою, - через зуби сказав хлопець, видавлюючи і соромлячись.- Добре, Квітко.- І ти нічого мені не зробиш? - трохи відсів Квітко. - А що я повинен зробити? - здивувався Саша.    Квітка почав ледь тихо щось говорити. Мить за миттю слова починали ставати усе зрозумілими. Саша вслуховувався. Першим ділом, він дізнався що Квітці вже 26 років, хоча той виглядав значно молодше, певно через ет що не виходив на зовні. Самукоморі з соромом розповів про своє життя те, що міг, те, на що вистачило сил. Йому було дуже важко, здавалося він зараз посне задихатися. Кожне слово давалося йому з безмежними зусиллями. Спілкувався самукоморі тільки з такими ж як і він. Це привело Сашу в шок. В них була власна закрита спільнота, де вони обговорювали своє виживання. Під кінець, Квітка ніби почав задихатися, певно сам входячи у шок віду сього того, що розповів незнайомцю. Але він вів себе так, ніби йому вже втрачати було нічого. Будівельник був м’яко кажучи, вражений і тотально знівечений…     Квітка, здавалося, дивився в нікуди із вологими очами, схопившись за груди однією рукою, він учепився за футболку, а іншою - за штанину, починаючи задихатися від шоку.  Хлопець був схожий на зламаний вітром очерет, готовий от-от обірватися і впасти. Можливо, Саша про це після і пошкодував, але зараз він робив те, що вважав зробити на добро. Він кинувся обійняти хлопця. Хоча той почав пручатися, той почав усе сильніше його стискати.  То усе пручався, але Саша знерухомив його руки, притиснувши до себе, притулив голову із довгим волоссям до себе. Поцілував у щоку, не розуміючи що робить.     “Дійсно, - Квітка”, - подумав він.     Стискаючи Квітку, зрозумів, що ця самотня нещасна людина голодує насправді. І те, що він був самукоморі його не хвилювало анітрохи. Це певно той випадок у житті, коли зустрічаєш людину, яка не здатна на зраду. І він обіймав його, сильно але ніжно, даючи змогу виплакатися. Не знав, що буде далі і що робити як жити після цього ія ким бути після цього. Саші було всеодно. Коли він останнього разу обіймав свою дружину, він розумів, що їй всеодно до його шкіри, до його. Вона перестала відчувати щось до свого чоловіка. А тут, те що він відчував, він не відчував ніколи у своєму житті, навіть тоді, коли вперше обіймався із дівчиною. Цей все ще хлопчик, “віддав себе на поруки” незнайомцю. Який жах, якщо б це був саме не Саша, а якась зла гнила людина, - думав чоловік із сірими очима. Він ще раз поцілував хлопця у лоба, відчуваючи вже потяг до нього, як до…    Саша розімкнув обійми, здивувашись.- Ти такий худий і певно голодний. Я якраз отримав платню за день. В мене достатньо грошей щоб нагодувати тебе. Давай я швидко сходжу до магазину і вернусь? - Саші зараз дуже хотілося закурити і вийти на свіже повітря, звісно він не хотів тікати але повинен був якось розвіяти усе те, що почув і відчув, щоб самому не впасти у шок.- Добре. - Я не йду, чуєш? Я вернусь дуже скоро. - Дякую, - знов просльозився Квітка.    Саша посміхнувся, з сумом і пішов. Швидко покурив на вулиці й пішов за продуктами.     Але коли повернувся, двері були зачинені. Саша збентежився, хоча не став знов відкривати дверний гачок. Він навіть відчув якусь образу, хоча не розумів, що сталося.  Він постукав: раз, два, три, чотире, - тиша. Постояв із пакетом у руках. “Ну що не так?!” Тому він лишив їжу біля вікна, де його самуко міг її забрати. Додому Саша прийшов розлючений. - І що я собі думаю?! Ким я хочу стати?! Якого біса  взагалі поліз туди?! - кричав він у стіну.    Але кожного дня, після роботи, він ходив до тутешнього магазину. Купував їжу, солодощі, необхідні речі і клав свіжу їжу на підвіконня за свої гроші. Він не знав, навіщо це робив, але купував і клав. Це увійшло у звичку, хоча це усе був повний цирк для нього. “Може, так і краще” - одного разу подумав він, - “невже я хочу стосунків із хлопцем? Та й…”- Принаймні, коли я бачу, що він забирає їжу - пусте підвіконня. я знаю, - він живий.     Саша почав дивитися інформацію про гомосексуальність і самукоморі у мережі. Йому навіть вдалося віднайти їх закриту спільноту у Facebook. Він створив фейкову емо-сторінку і проник туди, і почав слідкувати за спілкуванням цих диваків.Там були і повідомлення від Квітки. Він прочитав усе. Кожен день, коли повертався додому, увечері читав те, що було колись написане Квіткою за місяці та роки. У цьому мареві пройшла осінь. А Сашко не міг забути цього хлопця-дівчину, квітку у його долонях, яка грілася від його грудей…     Як би то не було. Усе йшло по режиму.Ранок. Робота. Вечір, - магазин. Старий будинок.     Але…Одного разу, взимку, він побачив на підвіконнику, всіяному снігом, певно пальцем написане, “Дякую”. Це був день, коли пішов перший сніг, що пролежить не довго в розтане. Сашко був щасливий. Хоча “дякую”, - ви тільки подивіться, “дякую”,  - сміявся він. “Мале дурне самукоморі” - тепер я знаю про тебе усе, хоча ти про мене - нічого.    І дійсно, виявилося, що цей самукоморі неабиякий письменник. Його публікували у Канаді, США, ЄС, - невеликими накладами, але публікували. Сашко купив усі його твори у електронних та паперових версіях, знаючи, що якась частина грошей піде на його рахунок. І не по одному примірнику, по 10 на кожну книгу та збірку. Зайві книги він розклав на автобусних зупинках міста. Книги та розповіді, вірші Квітки були провокаційні, але цікаві.    Саша прочитав усе. Проникся гомоеротичними сюжетами…    Одного дня, він не побачив, щоб їжу хтось забрав і занепокоївся. І дуже сильно, особливо, коли пройшло вже кілька діб. Це було взимку. На кінці. Вже три дні їжу ніхто не брав. Він знову, після роботи, був змушений “зламати” двері, зхвильовано увійшов у середину і побачив, що тут надзвичайно холодно, злякавшись, побіг у кімнату самукоморі, яка була закрита простирадлами.  Де “той самий” лежав у ліжку без дихання. Поруч - обігрівач, що зламався. Хоча звісно від’ївся за осінь та зиму. Саша кинувся до нього, навіть не знявши куртку та взуття. По очах сльози, дорослого чоловіка, але той виявився ледь живим і… дуже хворим. Живий!    Будівельник скинув куртку і шапку на підлогу. - Тепер ти в мене не будеш сам у коморі, зрозумів?- Так, - хрипло відповів хлопець, кутаючись у простирадла.    Саша побіг на кухню і увімкнув пічку, зварив гарячого чаю.        Прибіг, стурбований.    Поцілував його у щоки і…губи своїми гарячими губами. Той ледь відкрив очі. Посміхнувся. Поруч нього лежали малюнки, на яких був цей будівельник…Різний, навіть без одягу. Саша посміхнувся, бо малюнки виглядали досить реалістично, хоча відвертість його лише потішила. Він знав, чого насправді хоче Квітка. Будівельнику було 32 роки, і він ніколи не спав з хлопцями і наврядчє відчував до них фізичний потяг раніше, але сів на ліжко і ніжно обійняв самукоморі,  притуливши до себе, немов дівчину…Вдруге.     Поцілував у лоб і хотів піти за ліками. Бо Квітка відмовився бачитися із лікарями і не хотів щоб його бачили таким, навіть Саша. Він якраз ремонтував радіатор, там була зовсім невелика поломка. Саша образився, але сказав, що треба піти за ліками до аптеки.- Не йди… - прошепотів у відповідь Квітка.- Ні, я повинен… Тобі потрібні ліки!     Саша пішов до аптеки, перед тим накривши самотинники ще одним простирадлом.     Швидко побіг і швидко побіг назад. Весь у снігу, бо на вулиці була хуртовина. Коли повернувся до будинку, самукоморі був мертвим. Охололи його вуста, а на очах - сльози. Він міцно стискав у долонях, притискаючи до серця, малюнки, на яких був зображений 32-х річний будівельник, із сірих очами та світлим волоссям.     Пакет із ліками впав на підлогу.     Саша кинувся до ліжка, обійняв нерухоме тіло і заридав. - Тобі були потрібні не ці ліки! [30 вересня 2014]P.S. Додаткову інформацію про явище Самукоморі, Ви можете прочитати тут.Rayan Riener 
-Misto N- [когда-нибудь, я стану мером себя] -Город N-
-Misto N- [когда-нибудь, я стану мером себя] -Город N-
Нікополь 2020-02-22 10:02:47
Новий розділ у NikopolToday - Нікополь Арт!Творчі? Надсилайте свої розповіді та вірші на пошту nikopoltoday@gmail.com. Ваше мистецтво здатне змінити світ. Та нова розповідь -Misto N- про місто Нікополь і Останній спогад про місто -Н- - роз'янення до твору:Життя у місті Нікополь - це життя посеред руїни та деградації. Кожен день доводилося боротись за власну свободу та право на життя перед їзувіром оточення та насиллям від незнайомців.Відраза від засилля наркоманів, гопників, тощо - починалася одразу, як виходив на вулицю. Це було жахливо. Але посеред цього пекла, мені все ж вдалося створити бодай одну мильну бульбашку- Український Розмовний Клуб, де люди із особистим відчуттям світу та справжні патріоти могли бути собою, а не бухати десь під падіком за кампанію.Ми ходили на виставки, малювали маслом, займалися буккроссингом та читали вірші на літературних пікніках. Саме там, я відчув вперше, що десь у цьому світі є і моє місце. І це місце - Творчість! ! Дякую усім прогрессивним нікопольцям за чудові моменти, які Ви мені подарували. ~Заброшенный город, И люди, словно псы;Сорвались с цепи...И замерзший щенок~-Rayan Riener-Варто додати: Одні проти мільйонів тих, хто знищує планету Земля. Прикладів достатньо, ось тільки люди слідують лише найгіршим прикладам із суспільства.-Город N- [колись, я стану мером себе] -Місто N-Когда-нибудь, я стану мером этого города… Зачем? Да просто так, чтоб проверить свои сили. Да и просто потому, что я его люблю, ведь я тут родился. И тут места есть красивые… Ведь кто, если не я? Когда? Тогда, когда вернусь когда-нибудь домой. И просто вот скажу: «Я тут, и я с тобой».  Приеду в полуразрушенный разграбленный город. Уже никому не нужный…  Голодный. Холодный. Убитый. Партийными паразитами, мразями – изнеможенный, трахнутый  и брошенный. И равнодушия проститутством жителей, в огонь беззакония отброшенный. Пустой. Умерший…  Лишь с половиной оставшихся жителей, буду разглядывать пустые глаза-окна города. Пустые улицы… Замусоренные. Разрушенные призраки советской империи. Обглоданные, расписанные балоном стены. И дома, муниципальные здания - заколоченные…  Обнаружу спаленной свою школу. А внутри пылью припорошенные, - книги и тетради, разорванные. Частным диким сектором на окраинах, заброшенным, бурьяном сухим заросшим, у подножия забытых садов.Місто N. И таких, - теперь много…До речі: Молодь Нікополя намагається досягнути змін, хто підтримає?Из рук накормлю бродячего пса, и поглажу. Пройдусь по запыленным улицам, в бездорожии направлениях. Обнаружу в бедствии дом старой незнакомой бабушки, подойду, обменяюсь словами, сердце сжимая в боли ладонях. Оставлю ей сумму денег… Попрощаюсь, желая удачи.У Днепра я расплачусь.., пропуская сквозь пальцы песок.На песке не завидев мертвой рыбы. В водах, ушедших от берега Днепра, не гляди на себя – ты увидишь лишь омут токсинов. Отраженье себя. Смерть живого всего и всея. «Чаек нет, больше нет кому оплакивать наши грехи…» Стекло, пластик, мусор прочий,  колючие сети – убийственные карательные, пытательные, всего живого - плети. Пройду по берегу, провожая картину с берега противоположного Энергозасирателя-станции, теперь токсичного неба…  Но путь мой на Запад.Порт у города берега – мертв. Гниёт старый ржавый паром. Окна зданий забиты. Старые стоят автомобили… Стекла битые, вместо зимнего снега скрипят под ногами. Тишина, и людей нигде нет. Деревьев кроны тихо шумят, в унисон завывая с забытыми трубами давнишних скелетов заводов. Теперь осень – зима. А весна – это жаркое лето. Лето – пекло. Странно пахнет окружающий ветер.Важливо: Зовсім юні нікопольці вже оголосили війну корупції - втрачати нічого!Я куплю себе закрытый старый завод, в качестве дома. Застеклю разбитые окна. Обустрою свой техноутилитарный дом. Оживлю коммуникации. Офис, студия, Внутренний сад, сад камей и теплица,  – обилье пространства. Раскрашу старую мебель в яркие цвета, прежде исправив. Разберу старый треш заводской. Утилизую. Закуплю много коробок семян и тысячи саженцев, расставив их под огромными фабричными окнами, что сверкают в лучах чистоты. Развешу прожекторы, и внутри и снаружи – ночь не должна вселять страх злой черноты. Лучи солнца взростят их… Новые живые деревья и цветы. А пока, - я буду творить, создавать!Уберу улицу прилегающую. И каждый день, - буду убирать по улице. Потом ко мне присоединиться местный житель. Будем вывозить мусор: перебирать, распределять. К нам присоединиться еще несколько местных. Разобьём на пустыре несколько компостных ящиков для биоотходов полезных, - это одобрят несколько десятков рядом живущих. А подле, - воцарится для всех общественный сад. Перестанут костры жечь… Восстановят круг жизни. Будут получать в достатке ценный грунт. Устрою пикник в убранном нами парке, и приглашу всех желающих, вместе сажать цветы и саженцы деревьев. Мы угостим друг друга свежими садовыми фруктами и теплой выпечкой. Договоримся о следущей встрече. Это - Толока – древняя традиция, наша.Я загляну в забытую библиотеку, с  дверьми забитыми. И мы откроём её вновь с местными жителями. Отмоем окна, вытрем пыль внутри мголетнюю. И повесим табличку: «Вход свободный теперь. Бери книгу, но оставь книгу взамен излишнюю». Свет знаний воскрес. Там потом старая дева, учила грамоте детей, на партах столетних уже… Звучали там сказки, рассказы и повести мира. И открылись снова двери книжных домов, казалось, уже забытые, вновь.  Там старые барышни учили одичавших детей, а местные старше – читали книги вместе вечером вместо Сетей.Посттоталитарного совкового центра нет, - он сгнил и в забытье…  Практически разобран весь. И призрак серости веков, режима дураков, зарос терном на пустырях. Свободно там гуляет ветер.Несколько лавок торгуют у старинного здания Рынка, где памятник Богдану, некрашенный стоит.В один из дней, собрались мы у «Шопа». Ввести естественный обмен. За спинами, раскрыли двери, приступили мы к работе в тот же день. Нам нужно все и всех поднять с колен! Теперь там все лишают, что ненужно, а забирают те, что лишены естественных вещей… И следом, день за днем все открывались Мыкытинские лавки: где Книжный дом вернули к жизни, а гдето взялся и портной, а гдето, - продавали свежевыпеченные булки… И ярмарки, - пестрились каждою зимой.Ничто уже и никому и всем принадлежит. Поэтому, открою двери и войду в одно из старых зданий. Ничего не осталось, кроме пыли. «Открою тут я J-Rock Anime Cafe». Найду работников-подростков: ярких, интересных, классных… Приберемся с ними тут. Вместе сделаем ремонт, раскрасив стены в яркие цвета. Привезем воскрешенную мебель, пристроим ТВ-экран, маленькую караокэ сцену, расставим полки для манга и коллекции дисков с аниме. Работа будет, место интересных встреч. Они любить будут свою работу, и есть теперь и детям и подросткам где посидеть. Денгами помогая всем, стремился не кормить, а научить взрастить и новое раскрыть.А дети, вовсе маленькие и смышлённые малютки, узнали как смастерить им птичие кормушки. Из мусора развесили на ветках мастерушки, украсив цветными лентами птичие домушки. И вдруг, вернулись маленькие забытые птицы… А в кронах, колокольчики звенели, звучали птичьи трели…Ночами фонари на улицах горели. И… - люди вышли из домов, оставив интернет-оковы. Собрали всех блуждающих на улицах котов, собак и разобрали кто кого в пристанища. И старые, забывшие себя в дни юности врачи и педагоги, отправились в заброшенные школы… И передали  юным, что помнили и знали и умели. И вместе, все науки рассказали и растолковали.Страшне: У Нікополі страшно вийти на вулицю - місто як після війни.Откуда ни возьмусь, все улицы и скверы, расцвели красивыми цветами, под птичьи трели. Раскрасив полотна лиц людей, в прекрасные эмоции. Все мирно на лавочках сидели. В Днепре, вновь мирно распростерлись паруса. Своё добро, за Днепр развозя. Но вот, пришли злодеи, и бандиты… Но люди не желали больше их «добра». Ведь это их земля!!! Кто сильный был, имел своё законное ружье, тот ночь и день в дружине город боронил. И воры злые вновь ушли……они ведь так слабы.В здоровом неравнодушном теле – паразиты не нужны.В один из дней собрался люд в забытом уж давно, и заколоченном  совете. Собрались все, соседи и новые приятели-друзья. И матери, и даже маленькие дети. И школьники, что вновь вернулисьв  школы, добровольно. И молодёжь, что воскресила медицину. Друг друга знали все теперь. Смеялись и шутили. И много-много говорили. Чего-то всего хотели. Желали лидера для города. Пришел и мой черед сказать. Они просили. Я вышел к ним… Ну, что я мог сказать?Спросил:  Мер города этого, где?Они ответили: Его же нет, здесь больше нечего ведь красть. Уехал он давно.И кто-то из людей, сказал: Хотим: совет, указ, и дело выполнять!Я снова их спрошу: Вы выбор делали сейчас, что городу необходима голова?Они спросили у меня: Конечно, зачем? Ведь есть уже нам мер, - ведь это ты! Хотим призначить мы тебя.Я промолчу, уйду. Скажу я лишь одно, с улыбкой вслед: Но город изменили Вы! Вы сами есть себе и мер и голова! Вы вышли ведь тогда, давно, откликнувшись на то, что говорило сердце..,что разум – воссоздали ваши руки!А Мер один – злодейская рука.Вы сами есть себе и мер голова. Совет, указ, и дело.2014Більш того: У Нікополі виживають європейських інвесторів місцева мафія. Закидають сміттям!Автор Rayan RienerФото 360 / Here And NowНагадуємо, ями-вбивці на дорогах у Нікополі зкалічили чергову дитину. Як добре, що любі корупціонери пересуваються зі своїми дітьми на танках-рендж роверах! Також: Суспільство без змін - як написати передсмертну записку та скоріш піти з цього життя.
СоловейКо - Нікополь Арт
СоловейКо - Нікополь Арт
Нікополь 2020-02-25 02:29:02
Творчість лікує і продовжує життя, як стверджують науковці. Надсилайте свою творчість на нашу пошту nikopoltoday@gmail.com і обов'язково опублікуємо це!Рубрика Нікополь Арт від NikopolToday - відкриває двері для Вашої мистецької реалізації.Нагадуємо: Талановита українська співачка оголосила війну сміттю в Україні, щоб врятувати майбутнє. Шанс є!СоловейКоШахтарський край...Злочинное кубло...Край сірих сажі тінейІ обуглених дерев...Тут,  Соловей, в безвиходіЗагинув...Він отруївся чорною Калиною сердець людей.В безвиході, літаючиКругами над...Він мріяв безнадійноОдну за іншою надію мавАле, як завжди, - безнадійноЛітаючи, він щось шукавВін вірив в те...Про що давно усі забули.І все шукав собі, шукавУ сірім сніжнім попеліЛітав й літав...І безнадія їла солов'яА він у відповідь - боровся,Мов уто мале дитя...Розглядаючи у попелі - життяМріючи, вірячи, плекав НадіюАле помер, одного дняОтруївшись чорним вугликомТаке сумне життя...В сірий попіл впав,Не залишилось надіїВ грудях - зупинилося сердечкоА на тому місці, де пропавВиросла червона калина…6 грудня 2012Rayan RienerФото PinterestРаніше ми повідомляли про сміттєве майбутне Нікополя, яке вже настало. Також ми попереджали, некомпететна та корумпована влада України не врятує країну від коронавірусу. 
Прошу, Врятуй Нашу Землю - ековірш
Прошу, Врятуй Нашу Землю - ековірш
Нікополь 2020-02-26 23:19:07
Можливо, саме ти врятуєш нашу Землю? Час поезії на NikopolToday, розділ Нікополь Арт. Надсилай свої вірші на пошту nikopoltoday@gmail.comПрошу, Врятуй Нашу Землюшукаю рай уві сні,немов мокурен між світамиміж жахом та страхом, -не розквітнуть пелюсткивдягаючи гакуранперед людьми....Ватару посеред стін~в кінці кінців, у мене нічого немає,окрім надій та моїх рядків.своє життя приношу у жертву,за чужу провину:щоб зберегти на світанку,бодай одну рослину....на Землі, де вже немаєжуравлів.29. 08. 18. Rayan RienerФото PinterestНагадуємо, ціни на продукти харчування можуть злетіти вгору через теплу зиму і неврожай, внаслідок цього. Також у Марганці знайшли тіло утопленика у річці Токмачка. 
Трансцендентальність Свідомості: ми живемо у матриці?
Трансцендентальність Свідомості: ми живемо у матриці?
Нікополь 2020-02-28 19:50:23
[Істина постала перед нами в тому, що ми - єдині з усім Всесвітом, і кожна біль істоти - спільний біль, кожна радість - загальне щастя. Адже всі ми, жменя від колишнього Потенціалу, знайшли Просвітлення завдяки Новому Знанню, усвідомили, - кожен наш крок, рух і тремтяча мить - шлях вічного спокутування.Один з уцілілих уривків з «Текстів про Великий Тягар і Спасіння»]Дійзнайся: Яка причина кризи у твоїй родині/стосунках і як зарадити?Багато речей у нашому житті відбувається у розріз "суворої Реальності". Звідки витоки цього? Не потрібно вірити у потойбічні сили, щоб сказати, що майже кожен із нас рано чи пізно стикається із розмиттям реальності, феноменами свідомості, що підказують нам шлях, допомагають у скрутний час або підказують про подію, яка ще не сталася. Медитація, дежавю, віщі сни - що це? марення або об'єктине продовження реальності... Реальності, яка проникає за межі свідомого сприйняття і звичної нам реальності. Я кажу не про гадання, магію або ворожіння. Так, це також незбагненні і досі не до кінця вивчені речі, але я хочу написати про енергію та світ, які ми не спроможні бачити, відчути або збагнути. Хтось, певно відчуває і такі тонкоші будови нашого Всесвіту, але це так складно перевірити... Наука з кожним роком відкриває нам нові факти, які змінюють усвідомлення буття, і хто знає, що відкриють нам новітні горизонти пізнання устрою Всесвіту? Попереду шлях у Вічність, такий довгий для того, щоб збагнути, як і сам плин часу...У деякій мірі, ми можемо зрозуміти, що певно не бачимо колись чогось, але відчуваємо, що світ дещо більше ніж те, що бачимо. Наприклад, багато хто із нас знає, що собаки бачать світ у чорно-білих кольорах. Люди володіють деякою перевагою, але якісь ніби-то малі та невідомі креветки-богомоли [Oratosquilla oratoria], якщо знати, бачать світ у сотнях спектрах кольорів. Восьминоги у глибинних вимірах океанів виявилися найскладнішими і найнеповторнішими істотами на Землі... Усе це демонструє, нашу обмеженість як вида, як носія свідомості, здатного сприйняти істину. То хто ж тоді бачить світ таким, яким він дійсно є? Звісно не собаки, але і не люди... Мало кому відомі креветки, десь у глибинах океану, що бачать світ більш яскраво, бачать ту спектральну істинність буття, яку н