Драконоборець. Вірш К. Вернер

Драконоборець

...і допоки крізь ребра й очниці в полях проростають квіти, 

Вона каже: убий дракона. 

Хтось має його убити. 

Не заради наживи, слави або покути. 

Бо так має бути. Ти чуєш? Так. Має. Бути. 

Надто довго він спить сам-один у нутрі печери, 

Всі скарби його з'їли часи, всі надії погризли черви.

Там де був його світ шепочеться темінь гаю. 

Надто довго він снить про той час, що його немає. 

Надто дивно у горлі та грудях тріщить багаття. 

Він устигнув побачити все. 

Все – це більше ніж «забагато». 

Він дивився, як темні міста накриває попіл, 

Як загати і мури змивають вогонь і повінь, 

Як у плині віків втрачають сенс дні і тижні. 

Як за ніччю приходить зима, за зимою – війна, 

а за нею – тиша. 

Облетіла луска тріщить під ногами хмизом. 

Він живе надто довго. Ти знаєш: він сам втомився. 

Всі думки його кволі, і небо його плескате. 

Він так довго чекав, що забув, а на що чекати. 

Він задовго вивчав навпомацки повню, пісок і вітер. 

От тому ти повинен, – ти чуєш? – його убити. 

Бо немає щастя там, де немає крові. 

Бо призначення монстрів – робити з людей героїв, 

Бо немає волі там, де на вікнах ґрати. 

Бо у кожної казки в кінці 

дракони 

приречені 

помирати. 

Бо історія ходить по колу, живе по своїм законам. 

Тож рубай собі крила, 

Впади на стрілу. 

Вхроми в груди спис. 

Так. 

Убий дракона.