Як гей-ком'юніті врятувало світ та Україну від СНІДу

Історія має звичку повторюватись. На тлі мавпячої віспи, що поширюється світом, і чергової хвилі дискримінації ЛГБТ-спільноти через гей-паніку саме час згадати про те, який внесок внесло ця сама ЛГБТ-спільнота в боротьбу з ВІЛ і СНІДом.

 У 1981 році в США були зареєстровані перші випадки захворювання на ВІЛ-інфекцію, що пізніше вилилося в хвилю гей-паніки та зростання стигматизації по відношенню до гомосексуальних чоловіків. З того часу минуло ні багато ні мало – 40 років! І ось, на подвір'ї 2022 рік, і що ми маємо? По світу розлітається віспа мавп (яка, проте, не така страшна, як її малюють), що набула найбільшого поширення саме в європейському гей-комьюніті. І знову всі бояться, знову мавпи, і знову у всьому винні геї. Нічого не нагадує?

Як це було…

І ніхто чомусь не згадує, що саме гей-спільнота зробила величезний внесок у боротьбу з поширенням ВІЛ. Як це було? Ось трохи історичної довідки.

Вирушимо до Америки середини 70-х років, у так звану «гей-столицю вільного світу» — місто Сан-Франциско. Саме там ВІЛ, який вже вразив безліч людей, набув розголосу в суспільстві та ЗМІ – в газетах писали страшилки про якогось «рака геїв», який вражає виключно гомосексуальних чоловіків. У 1985 році в місті було заражено майже 50% чоловіків-геїв, проте лікування ще не було, ніхто до ладу не знав, що це за хвороба, і заражений був приречений.

«Звичайне серце» (2014) фільм за п'єсою Ларрі Крамера

Пандемія стрімко захоплювала нові міста, а потім і країни, а уряд і медичні корпорації нічого не робили аж до 1988 року. Натомість радикально налаштовані консервативні політики та представники релігії скористалися ситуацією, щоб проштовхувати свої гомофобні ініціативи. ВІЛ та СНІД вони вважали «покаранням за мужоложство». І нікого не бентежило, що на ВІЛ так само хворіли і жінки, і гетеросексуальні чоловіки – адже поширюється він не лише статевим шляхом, але ще й через донорську кров, наприклад. Аналізи крові тих часів ще не перевіряли на наявність ВІЛ-маркерів, і кров зараженого могла легко опинитися в донорському резерві крові.

І, здавалося, нікому не було до того, що люди вмирають. Саме представники гей-комьюніті почали звертати увагу широкому загалу на таку небезпечну та серйозну пандемію. Люди виходили на вулиці з гаслами та плакатами, вимагаючи від урядів та великих компаній почати фінансувати дослідження ВІЛ та СНІДу. Вони кричали про те, що ВІЛ може захворіти будь-хто, незалежно від орієнтації та статі, і просили припинити безглузді переслідування гомосексуальних чоловіків.

Вуличні протести все ж таки дали свої результати – все більше людей дізнавалося про ВІЛ та цікавилося темою. А 1985 року в США розпочали масові дослідження донорської крові на ВІЛ та створили тест для виявлення антитіл до нього.

Марк Руффало у ролі Неда Вікса. «Звичайне серце»

Говорячи про активізм, не можна не згадати таке ім'я, як Ларрі Крамер. Ця людина, будучи відкритим геєм із позитивним ВІЛ-статусом, стала одним із найяскравіших СНІД-активістів 80-х років. Разом із однодумцями він створив одну з перших великих некомерційних організацій боротьби з ВІЛ та СНІД «Криза здоров'я у гомосексуалів». НКО займалася переважно кризовим консультуванням, програмами взаємодопомоги, юридичною та волонтерською діяльністю, та надала посильну допомогу понад 15 000 осіб, яких торкнулася епідемія ВІЛ.

Пізніше Крамеру довелося покинути цю організацію через внутрішні конфлікти з іншими учасниками, і він у 1987 році став одним із засновників нової НКО - ACT UP (AIDS Coalition to Unleash Power - Коаліція по боротьбі зі СНІДом). Організація має відділення по всьому світу та веде просвітницьку та активістську діяльність, зокрема, виступає за безпечний секс, поширюючи презервативи та проводячи гучні флешмоби. Особливо відзначилося французьке відділення, яке у 1993 році надяло гігантський рожевий презерватив на Луксорський обеліск у Парижі. Активісти вимагали секс-просвіту та державних програм із профілактики ВІЛ.

Крім активізму, Ларрі відбивав проблему поширення ВІЛ у творчості. Наприклад, п'єса «Звичайне серце» (по ній потім зняли фільм) занурює читача в життя Нью-Йорка 80-х років, якраз у той час, коли спалахувала пандемія ВІЛ, яку завзято ігнорувала держава та суспільство.

А що ж в Україні?

До Радянського Союзу, що розпадається, епідемія докотилася аж у 90-х. Перший випадок був зареєстрований лише у 1991 році, хоча є припущення, що хвороба прийшла в країну набагато раніше.

Масово поширюватися інфекція почала після 1996 року, а пік припав на 2001 рік, коли було виявлено близько 90 000 носіїв захворювання. І, як і в інших країнах, громадськість дуже довго ігнорувала проблему. Багато хто вважає, що СНІД їх не торкнеться, у народі й досі ходить думка, що ВІЛ – це «хвороба наркоманів, бомжів та повій». Захворілі люди стигматизуються, заходи профілактики (наприклад, безпечний секс) ігноруються, на НКО по боротьбі зі СНІДом чиниться серйозний тиск (згадаймо наш «прекрасний» закон про іноагентів), загалом населення має все ще погане уявлення про те, що хвороба може торкнутися кожного . Ну а у російської держави у всьому винні геї. Вони взагалі завжди у всьому винні, як не глянь.

Через гомофобію та дискримінацію, а також низький рівень освіти багато гомосексуальних чоловіків в Україні недооцінюють ризики зараження, практикуючи небезпечний секс з великою кількістю партнерів. Вони рідко звертаються за медичною допомогою, адже у лікарнях та поліклініках дуже легко можна зіткнутися з агресією та хамським ставленням з боку самих медпрацівників (які теж часто гомофобні та нетактовні загалом).

Однак, незважаючи на всі перешкоди, на пострадянському просторі функціонують НКО, які допомагають людям із ВІЛ. Це і «СНІД.центр», і «Українська ЛГБТ-мережа», і «LaSky» та інші. І прогрес є – на сьогоднішній день більшість людей вже знають, що бути ВІЛ-інфікованим – не тавро, не «божа кара», не «хвороба блакитних». Люди знають у тому, як хвороба поширюється, як можна її уникнути, і що ВІЛ – це вирок. З ВІЛ можна жити, мати повноцінне сексуальне життя без ризику заразити партнера, і народити здорових дітей.

Саме активістські ЛГБТ-організації створюють центри боротьби з ВІЛ та СНІД, займаються просвітницькою діяльністю, розповідають про те, як оберігатися, роздають безкоштовні тести на ВІЛ, презервативи, ведуть секс-просвіт. Зрештою, хто якщо не ми?

Автор - Ріна Дракон

Нагадуємо Вам, що ми публікували матеріал про чоловічій макіяж. Справа сучасності.