Авторська стаття. Ми у NikopolToday відвідали місто і жахнулись змінам, які переживає Нікополь через обстріли. Ані медіа, ні фото – не можуть передати все.
Авторська стаття.
Ми у NikopolToday відвідали
місто і жахнулись змінам, які переживає Нікополь через обстріли. Ані медіа, ні
фото – не можуть передати те, що відчувають нікопольці через щоденні обстріли.
Як і безліч інших нікопольців, ми з NT зазнали великих «прикрощів» через обстріли москалів, побачивши свої
будинки/квартири у місті, а також наших сусідів, які пережили і продовжують
переживати справжнє пекло.
І дійсно, яка зазначав Євген Євтушенко, люди в Нікополі почали кидатись одне на одного, з’ясовуючи стосунки на зупинках чи в інших людних місцях, шукаючи зрадників і влаштовуючи скандали. У місті поменьшало жінок і дітей, а чоловіки «кубляться» між собою, щоб пропустити по чарці, із очами, які знають волонтери, коли бачать людину, що пережила обстріли. Ці очі ні з чим не зплутаєш – це очі війни і важко пояснити західним українцям, що це. Немає такого слова, щоб описати очі людини, яка пережила війну.
Рашисти обстрілюють Нікополь з окупованої АЕС в Енергодарі
Насправді, місто
Нікополь живе. Попри те, що значна кількість мешканців втекла. Люди героїчно продовжують жити, «на зло» московитам, що засіли на території АЕС і гатять по
місту щоночі. Особливо «живим» видався північний район міста – найбільш віддалений
від прибережної зони, яка піддається бомбардуванням найчастіше.
Але, навіть коли ми побачили вулиці біля Каховського «моря» - ми здивувались. Всі будинки які зазнали руйнувань через обстріли вже були відремонтовані. Дахи, стіни, вікна. Міськвлада разом із батальйонами волонтерів та поліцією, не тільки фіксує військові злочини рашистів, але і вкрай швидко виправляє всі наслідки. У цьому беруть участь всі нікопольці: бізнес, волонтери, активісти, сусіди, міськрада. Незламні нікопольці, не дивлячись на обстріли, вірять у перемогу на всі 100% і допомагають одне одному, щоб пережити цю війну і подолати наслідки «прильотів». Нікополь – це місто, де не: «моя хата с краю – нічого не знаю», а навпаки «моя хата з краю – першим ворога стрічаю». Звісно, багато людей не витримує ані психологічно ні морально і їдуть з міста "світ за очі".
Рашисти влаштовують терор навколишнім містам, ховаючись за стінами АЕС
В одному зі
скверів міста, який збудували лише рік тому, ми поспілкувались із біженкою на
умовах анонімності про ситуацію в місті та загальні відчуття, які вона, ініш
біженці зі сходу та півдня переживають у Нікополі. Ім’я та деякі дані змінені
задля анонімності.
-
Звідки
ви приїхали?
- Ми втекли з мамою і собакою зі Слов’янська. Живемо у Нікополі вже не один місясь.
-
Як ставляться до біженців в Нікополі?
- Нам допомагають всім, чим можуть. Виділили місце для життя, всі необхідні речі. Ми прибули сюди «голими-босими» але місцеві дали нам все, що потрібно і також обладнали кімнати та приміщення для нашого життя.
-
Чому
ви залишаєтесь попри обстріли?
- А куди нам йти? Моя мама ледь йде до скверу одну годину, дуже стара. Я не знаю як вона може витримати складну дорогу до тої ж Польщі. І собака... стара.
-
Як ви
переживаєте обстріли?
- Влада міста та активісти виділили для нас місця для переховування у сховищах. Нам навіть зробили ліжка у бомбосховищах розраховані на точну кількість біженців. Перші дні обстрілів ми ховались, хоча є ліжка – спати не вдається через цей жах. «Досипаємо» вдень по кілька годинь, щоб відійти від нічних вибухів. А потім... потім почали приходити місцеві, і виходить що нам місця спальні в бункерах дали, а їм ніде притулитись. Вони всі сидять на стільцях ніч, щоб пережити обстріли. Дітей і хворих кладемо на ліжка, чергуємось, щоб люди могли поспати хоча кілька годин на ніч.
-
Як
місцеві ставляться до біженців і звідки переважна більшість з вас?
- Тут біженці з п’яти областей. Дуже багато з Херсону. Вони пішки добирались через орків лісопосадками. Їх тут прихистили, саме в Нікополі та районі. Люди втратили все. Російські покидьки на Херсонщині приходили і вимагали «дань». Але щодня ставились все гірше. Якщо спочатку погрожували то тепер б’ють. Вбивають чоловіків просто так, навіть якщо просто сидів на вулиці. Тому біжецні, що в Нікополі прийшли пішки «без нічого». Там просто жах у Херсоні, Сході: вони роблять що хочуть і кожен день все гірше.
-
Ви
плануєте залишитись в Нікополі і жити тут?
- Та ні, я хочу додому, до Слов’янська, звісно... якщо житло залишиться. І всі ми тут біженці, що є - просто хочемо повернутись додому.
-
Ви
вірите у перемогу України?
- Так, майже всі уце вірять. Ми мали все там, де жили, своє господарство, житло, роботу.
-
Були
конфлікти з нікопольцями? Наприклад у бомбосховищі під час обстрілів?
- Та ні, зовсім ні. До нас ставляться добре.
-
А
через мову?
- Так само. В Нікополі такого немає, може тільки на Західній Україні. Між собою всі на суржику.
-
Не
страшно бути у Нікополі, хоча тут поруч АЕС?
- Ні, після того, що ми всі (біженці – ред.) пережили, нам вже нікуди йти.
-
Добре,
а якщо аварія? Якщо станція рване через росіян?
- Знаєте... ми вже через таке пройшли там (на Сході, - ред), що нікому не снилось. Там «зтирають» все живе... це теж саме. Нікополю навіть не снилось, що вони там росіяни роблять. Це геноцид, це... пекло. Страшно, так. Але вже не відчуваєш нічого, бо все настільки жахливо там було і є. Так, якщо буде офіційна евакуцація – поїдємо. Але ми тут, в Нікополі, вдячні за все людям. За ту кожну крихту, одяг, все, все, що нам дали люди. І страшно, що завезуть кудись, і ми не будемо там нікому потрібні. Ось це страшно.
Будинок у Нікополі після обстрілів
Після розмови
біженка пішла, а за нею старий пес, якого вона не кинула там, у Слов’янську. І
я ще довго сидів у цьому новому сквері, де ще біля двох років тому, любив
сидіти із собакою хаскі після прогулянки. Просто відпочивати у тиші. Що буде? Ніхто
не знає, але Нікополь тримається. І з гордістю відстоює своє звання
міста-перемоги.
Десь на Західній Україні, через мову не дають гуманітарку від ООН для біженців зі Сходу але варто розуміти, що Ви ніколи не зрозумієте цих людей, поки самі не станете «фронтом», який переживає цю війну не в ресторанах у Львові, не у генделях Ужгорода, не у барах Чернівців чи Тернополя, а тут – в Нікополі та інших містах, що потерпають від терору росіян. Де мова втрачає значення, де люди у сльозах спускаються на ніч з дітьми, щоб вижити цієї ночі і діляться їжею, водою, і спальними місцями з іншими не питаючи, на якій мові вони розмовляють чи яку релігію сповідають. А просто тому, що вони люди.
Нікополь обстрілюється щоночі зі сторони ЗАЕС
Був народ на Землі, який був у такій самій ситуації – і це євреї, що були розкидані по різних країнах і розмовляли різними мовами. Це не завадило німцям та іншим нацистам їх вбивати і знущатись з них. Але найбільша трагедія – коли свої ж виправдовують дії ворога через мову. «Вони – самі винні». І це навіть гірше, у якійсь мірі, ніж вороги нашої держави.
Відзначимо, що Нікополь прихистив біля 15 тисяч біженців з 5 частково або повністю окупованих областей, і це тільки офіційні дані. За деякими джерелами, у Нікополь приїхали тільки з Маріуполя від 3 до 5 тисяч біженців. Вони мали надію, що переживуть війну в цьому місті і зможуть повернутись додому після перемоги але події, щодо АЕС на іншій стороні Каховського моря можуть змінити не тільки ці надії але і добробут всієї країни. Від Сходу до Заходу.
До слова, з Нікополя можна виїхати на авакуаційних потягах до Києва та Львову, якщо у вас не витримує нервова система.
Пишемо про все важливе
Кожен день щось нове. Будьте в центрі подій