Новини з України
Інформація з України - «Завтра мене може прибити ракетою. Я не хочу ховатися».
298 Україна • Права людини

«Завтра мене може прибити ракетою. Я не хочу ховатися». Дві історії ЛГБТ-військових, які боронять Україну

19.07.2022 07:07:35
AliExpress WW
AliExpress WW

Безправні ЛГБТ на захисті повноправних українців. Після 24 лютого у складі Збройних сил України зʼявився окремий взвод «ЛГБТ-військові». Втім, у ньому служать далеко не всі представники спільноти, які зараз боронять свободу та суверенність країни. Достеменно невідомо, скільки саме квір-персон вдягли військову форму, адже багато хто боїться відкритися і нарватися на осуд чи агресію.

Більшість ЛГБТ в українській армії вимушені приховувати правду про себе. Журналісти поспілкувалися з геєм та лесбійкою, які наважилися розповісти про себе побратимам і посестрам, — ми наводимо їхні історії майже без редагування.

«Завтра мене може прибити ракетою. Я не хочу ховатися».

Колаж зробила Катерина Круглик / Заборона

Павло Лагойда, 20 років, стрілець-зенітник у складі ЗСУ

До повномасштабного вторгнення я був ЛГБТ-активістом. Власне, і зараз вважаю себе таким. Станом на 24 лютого я проходив строкову армію, залишалося два місяці до закінчення служби. Памʼятаю, останні тижні перед цим я натрапляв на відео в соцмережах, як Путін стягує війська до кордонів з Україною. Я розумів, що щось не так, обговорював це з хлопцями в частині. 

«Завтра мене може прибити ракетою. Я не хочу ховатися».

Фото надане Павлом

22 лютого нас відправили на виїзд. Усі розуміли, що щось буде, тому почали готуватися. Сподівалися, що це просто черговий виїзд «для галочки». Виявилося, що ми їхали на війну. Спочатку були на перших позиціях — це був ліс. Перші дні просто сиділи, обслуговували техніку, яку до нас привозили. Потім копали окопи.

24 лютого ми прокинулися від звуків вибухів. Одразу стали в окопи. Дехто з пацанів почав молитися. Я теж дуже переживав. Не знав, що відбувається. Над нами пролетів ворожий винищувач. Командування наказало зайняти позиції. Ми всю техніку, всю свою артилерію почали переносити на інші позиції. Виїхали в поле і почали працювати. 

З перших днів я тримав звʼязок із рідними. Вони були в паніці — дуже боялися, бо не розуміли, чого очікувати далі й куди взагалі можуть дійти російські війська. Я подзвонив мамі в Івано-Франківськ і сказав, щоб вона збирала речі, брала бабусю, всіх рідних і хутко їхала до моєї сестри в Німеччину. Дуже боявся за них, тому вирішив зробити все, щоб вони виїхали за кордон.

Але моя мама — вперта жінка. Вона сказала, що доки не побачить мене на порозі дому, нікуди не поїде. Я плакав, уява малювала погані картини. Благав поїхати — вона сказала, що буде тут до останнього свого подиху. Дякувати долі, в моєму рідному місті зараз дійсно більш-менш спокійно, тому і я трохи заспокоївся.

Я часто думаю про смерть — це стало невіддільною частиною життя. Просинаюся, лягаю спати — дякую Богу, що живий і здоровий, що ще можу розповідати свою історію.

Коли все почалося, то не думав про це: у мене було завдання — я його виконував. Нам казали, що робити, ми завантажували снаряди і стріляли. Не було часу подумати, що я можу померти.

Стосунки в батальйоні складалися нормальні: з кимось дружив, з кимось просто товаришував. Був один друг, ми дуже гарно спілкувалися. Він першим дізнався про мою орієнтацію. Це було минулого літа — я тоді був службовцем нижчого рангу, а він був найстаршим з нас. 

Ми здружилися. Якось працювали в полі разом. Я запитав, як він ставиться до геїв. Він сказав: «Не дуже добре. Чоловік має кохати жінку, жінка має кохати чоловіка. Іншого не дано». І тоді вже я подумав, що маю розповісти все або зараз, або ніколи. Мені важливо, щоб він це знав, щоб у мене більше не було ніяких кордонів у спілкуванні. Я йому зізнався. З часом він це прийняв. Зараз цього друга немає серед живих — він загинув на війні.

З іншими товаришами по службі стосунки були також непогані. Не зі всіма можна поладнати, бо в кожного є свої якісь там принципи, бачення світу. Я розумів це, тому ніколи нікому не нав’язував свою орієнтацію. Я був собою настільки, наскільки це можливо. У мене була така позиція: якщо комусь не подобається, я ж не прошу, не заставляю приймати.

Агресивно зі мною не поводився ніхто, але за спиною обговорювали всі. Це навіть зараз відбувається. Зі мною гарно спілкуються, але не всі наважуються мені сказати в очі про свою гомофобну позицію. Я завжди говорю, що готовий відповідати на питання і вислуховувати критику. Ми можемо якось домовитися, знайти компроміс.

Коли в роті дізналися правду, були різні реакції. Я не буду казати, що всі прийняли мене одразу. Було по-різному: комусь було все одно, хтось не уявляв, як це можливо, щоб чоловік кохав чоловіка. Коли я бачив, що людина зараз буде агресувати, — просто розвертався і йшов, бо сперечатися тут неконструктивно. Коли людина заспокоювалася, усе було добре.

Мій командир знає, що я гей, ми про це не говоримо. Навіть зайчиком мене кличе. Він мене поважав, за що я йому щиро дякую. 

«Завтра мене може прибити ракетою. Я не хочу ховатися».

Колаж зробила Катерина Круглик / Заборона

Мені здається, під час війни у нас люди стали більш толерантними. Думаю, що після війни гомофобії не буде. Я читав коментарі у групі ЛГБТ-військових — там майже ніякої гомофобії. Люди писали слова підтримки і дякували за службу.

Мій партнер у 2014 році служив в АТО — був бойовим медиком. Він добре знає, що таке війна і смерть. Знає, що я тут переживаю, як мені іноді буває страшно. Він зараз у Києві працює, але зідзвонюємося щодня. Підтримує мене, каже: «Паша, ти будеш сильним. Усе буде добре. Ми з тобою скоро зустрінемося». 

«Завтра мене може прибити ракетою. Я не хочу ховатися».

Фото надане Павлом

Я хочу, щоб кожен знав, що нашу Україну, суверенітет, територіальну цілісність готові захищати різні люди. На фронті зараз перебувають люди різної національності, віросповідання, орієнтації та віку. Люди мають розуміти, що ми стоїмо за їхній спокій і сон уночі та ранки без ракет. Неважливо, хто ти є, бо зараз ти виконуєш головну функцію — вбити ворога й не допустити його [просування] далі. 

Аліна Шевченко, 29 років, офіцерка штабу механізованого батальйону

У 2014 році, коли почалася війна, я ще була студенткою. Наступного року закінчила університет, призвалася за мобілізацією — була шоста хвиля. Потім підписала контракт.

Йти в армію в роки, коли вже почалася російсько-українська війна, було не дуже свідомим вибором. Я пройшла військову кафедру, до того ж мій вітчим — військовий. Бачила себе в армії. Тільки потім, через рік-два, коли почалися виїзди в АТО, у ротації, до мене дійшло усвідомлення: яка це війна, за що ця війна. Я зрозуміла, що на своєму місці.

«Завтра мене може прибити ракетою. Я не хочу ховатися».

Фото надане Аліною

Коли ще служила у військкоматі, було трохи лячно, тому що мене оточували люди, які трохи побоювалися війни. Насправді війна — це завжди страшно, у будь-яких її масштабах.

Я була тоді серед таких людей, що не почувалися впевнено. Це такий атмосферний страх був. А коли вже потрапила туди, де я служу, у свою бойову бригаду, стало легше. Там усі вже з 2014 року боронять Україну, мені цей дух передався. Розуміла, що з цими людьми можна іти в бій.

Зараз я займаюся штатною роботою, що стосується обліку особового складу: до нас у військкомати зараз привозять людей, які виявили бажання захищати країну, і ми їх обліковуємо. Збираю всі статистичні дані, звіти, аналітику.

Напередодні повномасштабного вторгнення я брала відпустку, вона закінчувалася рівно 23 лютого. Наступного дня я мала бути на роботі. Збиралася йти вранці на шикування командирів. Наші тоді виїхали зустрічати ворога — я про це не знала. Чула, що якась напружена атмосфера, але думала, що росіяни, як завжди, побрязкають тією зброєю десь там на кордонах і поїдуть собі. Я готувалася до чергової ротації — у Луганську чи Донецьку область, кудись туди.

Так вийшло, що 24 лютого я проспала все на світі. Мене розбудила моя посестра. Дзвонить і каже: «Аліна, що робити?». Я прокидаюся, дивлюсь на годинник — пʼята ранку. «Аліна, війна почалася». Кажу: «Яка війна? Що ти придумуєш?». Я взагалі нічого не чула, спала. Вона чула вибухи: у нас склади вибухали, авіація працювала. 

«Завтра мене може прибити ракетою. Я не хочу ховатися».

Колаж зробила Катерина Круглик / Заборона

Я була не зібрана: усі люди готувалися до цього, а я тільки прилетіла з відпочинку в Грузії — їздила до своєї дівчини, у нас усе тільки починалося тоді, було дуже романтично. Ті кляті росіяни зруйнували всі мої плани. Зараз би на побачення ходила, а не ось це все.

За годину я вже була у військовій частині. Ми всі зібралися і почали приймати особовий склад. Люди стояли о 7–8 ранку під військовою частиною й були готові до мобілізації. Отак і почалася для мене повномасштабна війна.

Було страшно і тривожно. Виконувала всю роботу у фоновому режимі. Розуміла, що наближається загроза, що над нами літають винищувачі, снаряди — ти це все чуєш, ховаєшся в підвалі, паралельно приймаєш людей, намагаєшся їх облікувати. 

У мене зараз зовсім немає вихідних. Можливо, не можна так казати, але за вісім років війни на Донбасі було простіше, бо можна було щось планувати. Зараз ти не маєш ніяких планів, тому що не знаєш, що буде завтра. Тобі треба просто якось не втрачати себе й не впадати в розпач. 

Здебільшого люди люблять контролювати своє життя, люблять планувати. Зараз таке право не тільки у військових, а й у цивільних забрали. Це дуже важко, дуже виснажує, але я намагаюся й раджу всім своїм побратимам і посестрам, щоби вони, якщо щось таке відчувають, краще транслювали це у злість, лють чи ще щось. Тому що коли буде відчай, ти просто опускаєш руки. Від відчаю ти нічого не можеш робити, а злість і лють — це рушійна сила.

Так склалося, що у мене здебільшого жіночий колектив. Наш керівник — чоловік, є ще пару чоловіків, а в основному усі діловоди — жінки. Про мою орієнтацію в колективі дізнавалися поступово. Не скажу, що якось це приховувала, просто не питають — я й не кажу. Якось виходило, що то з одною, то з іншою [колегою] під час спілкування ця тема спливала. Бувало, кажу щось на кшталт: «Я сьогодні от на побачення з дівчиною іду» — і дивлюся на реакцію. 

Більшість людей в команді дізналися, що я лесбійка, коли я переживала емоційний розрив із колишньою партнеркою. Мені було погано, і на роботі питали, що трапилося. У нас дуже теплі стосунки в колективі, всі рідні. Так якось поділилася. Реакції практично не було: дурень не помітить, розумний нічого не скаже. Керівництво тоді підтримало. Мені потрібен був якийсь відпочинок, тому я напросилася у відрядження — шеф пішов назустріч.

«Завтра мене може прибити ракетою. Я не хочу ховатися».

Фото надане Аліною

Ймовірно, між собою колеги могли перешіптуватися, щось думати стосовно цього. Але мені через це палки в колеса не вставляли, не ображали мене. На мою думку, до дівчат в армії дуже упереджено ставляться. Як не крути, у війську досі панує патріархат, як би ти з ним не боролася. Я маю надію, що ця війна багато що зараз зрушує з місця, включно з темою ЛГБТ.

Серед людей досі поширений стереотип про те, що «ну, дівчата — це нормально, дівчата — це естетично, те, що вони лесбійки чи бісексуалки, — це нормально. А якщо чоловік — гей, то боронь Боже». Не всі такі, але трапляється. Ти сидиш собі й думаєш, а чому тебе так тригерить те, що чоловік може бути геєм, наприклад, чи там бісексуалом, трансгендером — без різниці. Це ж, мабуть, якась внутрішня проблема саме цієї людини, що так реагує. 

Моя дівчина на початку війни була з сімʼєю в Харкові. Їхній будинок розташований на Салтівці — там, де обстріли по кілька разів на день. Вона перебувала там до квітня. Я дуже за неї переживала. Навіть більше, ніж за себе. Мені стало набагато легше, коли вона з батьками, дідусем і бабусею переїхала в Івано-Франківськ. 

Спілкуємося з нею щодня. Відстань дуже впливає на стосунки. У нас вони взагалі тільки почалися. Це дуже важко, коли ви ще не встигли пізнати одна одну. Ти розраховувала, що у вас почнеться таке романтичне залицяння, а почалася війна — й усе дуже стрімко змінилось. Я відразу сказала, що люблю її. Вона сказала, що теж мене любить. Війна змушує скоріше усвідомлювати почуття.

Це та людина, з якою можна пообговорювати росіян. Для мене це дуже ресурсна штука. Вони жахливі, жорстокі, але їхня тупість — вона просто зашкалює. З цього гріх не сміятися, особливо в такі часи. Разом ми мріємо, щоби здохла вся русня. 

Ми з дівчиною часто обговорюємо, що після війни може бути розквіт ультраправих організацій. Вони відбиратимуть у нас права, маніпулюючи тим, що вони нас захищали на війні. Хоча зараз захищають геть усі — хтось як волонтер, хтось як медик, хтось як військовий, хтось на інформаційному фронті. І хочете сказати, що серед цих людей немає нікого з ЛГБТ-спільноти? ЛГБТ-спільнота — це, перш за все, про права людини. Ми відстоюємо всі права, які тільки можна. Передусім свої, але і права людини загалом. 

Ми народилися такими й боремося за те, щоби бути тим, ким ми є. Це так складно в тому сталому світі, де вже є канонічні правила. Ти просто намагаєшся розширити межі, показати людям, що є щось інше. 

Мене можуть просто завтра прибити ракетою. Я не хочу боятися говорити, не хочу приховувати. Я знаю багатьох людей, які приховують орієнтацію, — це неймовірно складно.

Джерело Заборона

автор тексту: Rayan Riener

2022-07-19 07:19:35

ПІДТРИМАЙ NIKOPOLTODAY