Завжди не на часі: де отримати допомогу якщо ви представник ЛГБТ

Українські ЛГБТ+ досі не мають людських прав в Україні. Проблеми в української ЛГБТ-спільноти — такі ж самі, як і у всіх: втеча від війни, зруйноване житло, безгрошів’я, повне перезавантаження. Та є і свої моменти — безпекові, які на тлі війни загострилися і водночас стали менш помітними. Де ЛГБТ-українці можуть знайти тимчасовий притулок та отримати гуманітарну допомогу?

У 2022 році українське суспільство значно лояльніше до співгромадян з ЛГБТ-спільноти, ніж шість років тому, про це свідчить опитування Правозахисного центру “Наш світ”, проведене соціологами КМІС.

На всіх окупованих територіях українських ЛГБТ-людей вбивають в першу чергу

“Отримані результати дивують швидкістю змін: за шість років, що минули з попереднього опитування, кількість дружніх до ЛГБТ відповідей виросла у два-п’ять разів!” — звітують правозахисники.

Координаторка шелтеру від ГО “КиївПрайд” Ольга Оніпко переповідає історію двох транс-дівчат, яким довелося їхати через блокпости окупантів з-під Луганська до Києва.

“Це було жахіття. Уявіть, якщо над звичайними людьми знущаються, то на них реагували як на звіряток. Били, принижували, погрожували, що вб’ють. І водночас наші блокпости — жодної проблеми, навіть словесно не ображали. Дивляться обличчя, паспорт: “Це ви?” “Я транс-людина”. “Господи, їзди”, — розказує Ольга.

Проте випадки гомофобії в українському суспільстві трапляються і досі, з-за чого ЛГБТ-українці скоріше гуртуватимуться зі спільнотою та шукатимуть підтримки в її вузькому колі.

“Проблеми як і у всіх. Доступ до медицини чи адмінпослуг. Транс-люди постійно приймають гормональні препарати, але ж це чутливе питання, не до кожного лікаря підеш. Ускладнилось переоформлення документів. Право на батьківство. Наші опоненти не уявляють, скільки ЛГБТ-громадян виховують дітей і як це ускладнилось під час війни. Безпекові питання. Є випадки, коли ТРО зловживають владою, коли поліція мляво реагує на факти побиття. Нещодавно в Києві був скандал. Хлопець поховав свого партнера, який загинув на фронті під Харковом. А його побили з коментарями: “Ах ти ж, п****, іди воювати!” І поліція не квапилася навіть реєструвати це”, — розповідає координаторка шелтеру від ГО “КиївПрайд” Ольга Онипко.

Правозахисниця впевнена, що критична риторика щодо проблем ЛГБТ під час війни роз’єднує суспільство.

“Знаєте, проблеми вразливих груп постійно “не на часі”. Хоч ЛГБТ, хоч маломобільні люди, хоч жертви домашнього насилля. Але права людей є права людей. І вони завжди на часі. Кожен з нас може опинитися на місці людини, якій скажуть: “Не сьогодні”, — говорить Ольга.

“КиївПрайд” — громадська організація, яка у більшості займалася просвітницькою діяльністю щодо обізнаності українського суспільства про проблеми ЛГБТ-спільноти. Найвідоміший захід, організатором якого є “КиївПрайд”, це Марш рівності, який збирає тисячі учасників щороку. Оскільки організація попередньо працювала більше в інформаційній царині, гуманітарний напрямок став для неї новим викликом.

“У перші дні війни ми перебрали наші комори, що є корисного з Маршу (Марш рівності — прим.). Є рації, є ліки — одразу передали на армію. Наші ЛГБТ-військові, які з перших днів пішли на фронт, вже через тиждень робили запити на спальні мішки, бандажі, турнікети. Багато чого тоді збирали на фронт. А з іншого боку з’явилися нові запити від спільноти, людей, які живуть на сході та півдні — писали нам в “Інстаграм”, що хочуть виїхати, питали де можна зупинитися, де є безпечні простори, як виїжджати транс-людям”. 

Найчастіший запит до психологів від ЛГБТ-українців — це проживання смерті

Тоді команді “КиївПрайду” і прийшла ідея прихистку. За задумом шелтер мав стати транзитним місцем розташування, оскільки в столицю прибуває багато людей.

“Перший час ми влаштовували людей прямо в офісі на карематах та “спальниках”, і зрозуміли, що шелтер вкрай необхідний”, — згадує Ольга.

Зупинитися в шелтері можна на два тижні, хоча бувають і виключення з огляду на особисту ситуацію людини. Шелтер розрахований на комфортне розташування 25 людей одночасно, і за місяць роботи тут зупинилися вже понад 150 людей. Заради безпеки мешканців шелтеру усі анкети ретельно перевіряються, Ольга каже, що до шелтеру намагаються потрапити, в тому числі, і недоброзичливці ЛГБТ-спільноти.

“Дивимося соцмережі людини, чи є рекомендації від когось. 98%, та ні, можу сказати впевнено 100%, що радикали до шелтеру не пройдуть. Їх по анкетах видно, пишуть: “А чого підтримка тільки своїм? А де ж під**** тусують?” — говорить Ольга.

Після перевірки анкета переходить до соціального працівника, який з’ясовує особисті запити людини – чи потрібні речі, чи є клітка для тваринки, чи потрібна допомога по роботі. “КиївПрайд” вже витратив понад 400 тисяч гривень на адресну допомогу спільноті (ліками, їжею та іншим), яку отримали понад 650 квір-людей.

“А третій етап людина проходить з психологом. Він має з’ясувати, чи не знаходиться людина в супергострому стані. Варіанти допомоги таким людям також є, але в шелтері нестабільний психологічний стан однієї людини може нашкодити іншим”, — говорить координаторка шелтеру.

Аби запобігати критичним ситуаціям, в шелтері цілодобово перебувають два працівники.

“Найчастіший запит до психологів — це проживання смерті. Багато маріупольців в нас було, це дуже жорстокі історії. Як помирали люди, як вони йшли повз померлих, як вони виїжджали. В нас зупинявся хлопець з Маріуполя, він бі. Його брат військовий, а сам він був корегувальником вогню. Коли наші війська почали стягуватися на “Азовсталь”, він вирішив їхати, бо якби його схопили, це було б погано і для нього, і для брата. Вони ж вишукують родичів ЗСУшників. Він розповідав, як винищували місто, дуже багато болі та смертей”, — розповідає Ольга.

Мешканці Дружківки вимушені готувати їжу на вогнищах

Серед опікуванців шелтеру від КиївПрайду — 19-річний Дмитро з Дружківки, що на півночі Донецької області. Це місто входить до Краматорської агломерації та знаходиться у 25 км від Слов’янська, що на півночі. Мешканці околиць вже страждають від обстрілів росіян — на початку червня тут ракетними ударами було зруйновано багато будинків та загинула одна людина.

Дружківка, 5 червня 2022 року / фото AP Автор: Bernat Armangue

Дмитро розповідає, що від вторгнення росіян страждає усе місто — в Дружківці постійні перебої подачі електроенергії, води, газу.

“Води не було місяць, до середини червня точно, газу немає у більшості районів до сих пір”, — розповідає хлопець. Через зруйновані комунікації мешканці Дружківки вимушені готувати їжу на вогнищах.

“Люди готують всім двором або виходять на природу до річки, до парку. Але нам пощастило більше — в бабусі приватний будинок”, — говорить Дмитро.

Близькість фронту до Дружківки відчувається не тільки на побутовому комфорті містян. З міста буквально зникло звичне життя — більше не курсують трамваї, меншає мережевих супермаркетів, не працюють розважальні заклади. Дружківка — невелике місто із 55-тисячним населенням, тож викреслення будь-якого сервісу з повсякдення одразу впадає в око.

“У нас і так було тільки два “АТБ”, лишився один. Ще працює “Чудо-маркет”, а так у більшості залишилися маленькі магазинчики. Популярна в місті піцерія зараз обкладена мішками з піском. З перукарень працює тепер лише одна. А біля банкоматів величезні черги, з готівкою великі проблеми, як і з роботою терміналів”, — розповідає Дмитро.

Повномасштабне вторгнення росіян в Україну повністю знекровило економіку міста, яка на 60% залежала від промислового виробництва.  Всі заводи Дружківки наразі призупинили роботу, в тому числі й завод металевих виробів, найбільший та єдиний в Україні виробник кріплень. 

“Там працює мій тато, роблять гайки та болти для залізничних шляхів. Але завод більше не працює з-за проблем із електропостачанням. В місті абсолютно припинено діяльність всіх заводів”, — розповідає Дмитро.

Дружківка, червень 2022 / фото AFP Автор: Aris Messinis

Оскільки родина Дмитра залишилася без заробітку, він навіть не думав просити у батьків гроші на виїзд з міста. Сам він до війни працював баристою, але його кав’ярня теж припинила роботу ще у квітні.

“У тата затримки зарплатні, а мама має інвалідність. Тому позичив у друга 270 грн, це в принципі все, що я мав на шляху до Києва”, — каже Дмитро.

Евакуацію місцева влада, за словами Дмитра, розпочала ще в березні, і наразі Дружківка майже спустіла.

“В мене таке відчуття, ніби там залишилися не більше 5000 осіб. І людям зараз важко. Я дзвоню часто батькам, кажуть, що почувають себе нормально. Але дуже не вистачає води. Її розвозять машинами, і люди беруть побільше, бо не знають, коли привезуть ще. Розвозять гуманітарну допомогу волонтери. Щодо лікарень, то працює тепер тільки одна, а “швидка” приїде скоріше військова”, — розповідає хлопець.

На евакуацію хлопець наважився завдяки своєму партнерові, який проживає в Києві. Тоді ж під гуркіт ракетних ударів наважився і на камінг-аут — поговорити з батьками.

“Якби не особисте життя, можливо, я б лишився з батьками. Але я розумів, що можу нескоро повернутися до рідного міста, і не хотів обманювати їх. Мама десь 15 хвилин не розуміла, про що мова. А потім сказала, що любить мене. Тато більш консервативний, саркастично пробурмотів моїм сестрам: “Тепер на вас вся надія”. Я не став сперечатися, що дитину якщо що можна всиновити, чи про сурогатне материнство згадувати. То все складно та і ні до чого зараз”, — говорить Дмитро.

Дружківка, наслідки ракетних ударів 9 липня 2022 року / джерело Reuters Автор: Gleb Garanich

Дмитро — випускник музичного коледжу і планує вступити в столиці до естрадно-циркової академії, аби отримати фах естрадного співака, але зараз в активному пошуку роботи. Саме з-за безгрошів’я Дмитро та його хлопець звернулися за прихистком до шелтеру “КиївПрайду”: “В хлопця закінчилися оренда житла і гроші також. Поки житимемо тут три тижні, потім будемо в батьків партнера, а там побачимо”.

Дмитро виїхав з Дружківки 19 червня на автобусі від релігійної організації. На потягах дружківчани евакуюватися більше не можуть — залізничні шляхи знищені, і найближчі потяги відбувають з Покровська, що в 50 кілометрах. 

“Я доїхав до Дніпра, а 270 грн витратив на плацкарт до Києва. Я лишив всі речі в гуртожитку, взяв з собою найважливіше — телефон, документи. Іноді жалкую, що не взяв деяке взуття та одяг, бо не знаю, чи зможу згодом це купити. Але я не жаліюся. В шелтері дружня атмосфера, в Дружківці з цим було суворо. Ком’юніті не було ніякого, місто консервативне, побити могли легко. Буквально рік тому гопніки хлопця побили до напівсмерті”. 

У Мирнограді лишилися пенсіонери та декілька десятків шахтарів

У шелтері суворо слідкують за безпекою мешканців, проте прихисток — не режимний об’єкт, і його мешканці мають можливість запрошувати до себе близьких у гості. Коли ми говоримо з Дмитром, до бесіди долучається його подруга — 18-річна Дар’я з шахтарського міста Мирноград, вона також має середню музичну освіту, проте зараз в Києві вимушена працювати у KFC.

“Людям зараз не до музики та не до мистецтва. Їх думки зайняті війною. Я думаю змінити фах та стати педагогом”, — каже дівчина.