Новини Нікополя - nikopoltoday.com

«Хто мене поховає, якщо мене тут двухсотнуть?»

Райан Ріенер - nikopoltoday.com
, 2022-06-18 18:07:04

На читання тексту піде: 9 хвилин, 2442

Український актор Олександр Жуган разом із своєю небінарною партнеркою зараз служить у Збройних Силах України.

«Хто мене поховає, якщо мене тут двухсотнуть?»

Український актор Олександр Жуган разом із своєю небінарною партнеркою зараз служить у Збройних Силах України. В інтерв'ю українській радіостанції Олександр розповів, як до ЛГБТ-військових ставляться в армії, з якими проблемами стикається ЛГБТ-спільнота та яких дій він чекає від української влади.

У мирний час Олександр Жуган разом із своєю партнеркою працювали у київському театрі. Коли почалося вторгнення в Україну, вони вирішили приєднатися до територіальної оборони та поїхали на лінію фронту. При цьому ні Олександр, 37-річний гей, ні його партнерка Антоніна, 37-річна транс-небінарна особистість раніше не мали жодного військового досвіду.

Чому саме зараз, коли йде війна, тема прав людини така важлива?

«Я думаю, що це важливо, в принципі, у будь-який час, але зараз це стало особливо важливо, тому що ми бачимо різницю між РФ та Україною — в Україні все-таки набагато краще справи з дотриманням прав людини. Багато хлопців, дівчат ЛГБТ-військових кажуть, що якщо вибирати між полоном у Росії та смертю, то краще вибрати смерть. А якщо вони (російські солдати) знають, що ти належиш до ЛГБТ-спільноти, то все дуже погано. У нас ситуація почала змінюватись десь із 2014 року, коли почали організовувати марші рівності. А останніми роками не було Київ Прайда, не було маршів рівності — у зв'язку з, по-перше, коронавірусною епідемією, а по-друге, з повномасштабним вторгненням Росії в Україну. Але раніше виходили тисячі людей на марші за права людини, за рівні права. Порівняно з десятками людей, які виходили у перші роки — у 2014 та 2015 році».

«Хто мене поховає, якщо мене тут двухсотнуть?»

Олександр Жуган (ліворуч) та Антоніна Романова (праворуч) на Київському Прайді у 2019 році

Чи вплинуло на зміну суспільних настроїв те, що люди в армії почали робити камінг-аути та заявляти про свою ідентичність?

«Я думаю, що це вулиця з двостороннім рухом, тому що, по-перше, військові, які роблять камінг-аут, відкриті в суспільстві та до своїх побратимів, роблять цей внесок у те, щоб думка суспільства змінювалася. Але і думка суспільства, що змінюється, теж робить нашу видимість можливою і наше існування стерпним. І зараз можу по собі сказати, що в частині, у нашому батальйоні, у нашій роті я приємно вражений тим, наскільки командування толерантне. Не можу сказати, що хлопцям із нашого взводу прямо все одно, але, правда, я не відчуваю якогось страшного гомофобного тиску на себе чи мого партнера. Тому що ми в територіальну оборону записувалися разом і зараз служимо разом в одному узводі».

Командування дало ясно зрозуміти, що гомофобії тут не місце.

Якщо говорити про проблеми, які все ж таки залишаються в Україні, то на що слід звернути увагу? Враховуючи, що зараз якраз червень, місяць ЛГБТ-гордості.

Восени 2021 року на мене з моїм партнером напали. Ми просто йшли вулицею, якісь хлопці побачили, що у мого партнера райдужна стрічка висить, причому вона була розміром три сантиметри. Тобто для того, щоб її побачити, треба було дуже придивлятися. І побили нас. А вже взимку, у лютому ми приєдналися до територіальної оборони. І для мене це якісь непорівнянні речі — у мирному житті тебе б'ють за твою приналежність і просто за сам факт твого існування, а потім тобі доводиться боротися за те, щоб навіть ті ж люди, які тебе били, жили в мирному. Київ. Щоб вони лишилися живі. Трохи такі, знаєте, парадокси виявляються. Але круто мені здається, що суспільство зараз переосмислює цю штуку. Але якщо почитати якісь фейсбучні коментарі, я зараз не дуже туди лізу, сумно стає.

Особливо коли люди пишуть, що «ось усі ЛГБТ гасають зі своєю орієнтацією, їх би відправити на фронт». Це неправильно з двох причин. По-перше, тому що на фронт, особливо в територіальну оборону, люди йдуть не на заклик, а добровільно. Тобто це не стічна яма, куди можна просто відправляти всіх. А по-друге, ЛГБТ-люди й так уже є — у ЗСУ, у ТРВ (війська територіальної оборони), вони волонтерять для армії та роблять дуже багато роботи. І вони також вмирають. Ось недавно був випадок, коли хлопець Рома, я його не дуже близько знав, але знаю, що він дуже брав активну участь у житті суспільства, урбаністикою займався різною, чистив мозаїки різні історичні, — і був убитий. І про це люди, котрі гадають у коментах, не хочуть чути. Вони просто хочуть відправляти всіх «небажаних» на фронт. Хоча невідомо, чи є вони зараз на фронті чи ні. Але думка суспільства змінюється, і це мені подобається. Був сюжет, наприклад, про нас із партнером з BBC. Вони випустили його у російській службі та українській службі ВПС. І коментарі дуже сильно відрізняються. Тобто в російській службі, зрозуміло, такі — спалити, повісити, каструвати та інше. А в українській дуже багато було коментарів під відео, що підтримують і схвально відгукуються. І справді, це дуже підтримує, коли ти тут в окопах. І зрозуміло, що ми всі переживаємо цю емоційну гойдалку».

Але ж і підтримки ЛГБТ-спільноти в Україні побільшало. Якось це відчувається?

«Так, підтримки побільшало. Але! Сама армія кардинально не змінилася. Це все ще дуже маскулінне середовище, дуже строго ієрархічне. Я думаю, що вона такою і має бути. З іншого боку, я радий, що ми не зустрічаємося з будь-якими проявами фізичної агресії тут чи подібними випадками. Людям все ще потрібно більше інформації. Тому що хлопці можуть собі дозволити розповідати якісь гомофобські жарти або вживати певні лайки щодо росіян, що позначають гомосексуалів. Я думаю, ми всі знаємо, про які слова я зараз говорю. І це, щиро кажучи, все ще прикро. Я думав, що в мене якийсь імунітет до цього, але ні, це ще прикро, все ще гомофобські жарти ранять. Я думаю, що Україна має пройти ще довгий шлях, щоб ми стали поважати всіх людей».

Часто в коментарях зустрічається й протилежна думка — мовляв, не час про все це говорити, доки йде війна.

«Ви знаєте, це просто моє улюблене бінго «не вчасно». Мова не вчасно, права людини не вчасно, питання ЛГБТ не вчасно — не вчасно. І вона ніколи не буде вчасно. Тобто 30 років як Україна стала незалежною від Радянського Союзу, і, наприклад, питання мови досі не вчасно. Ніколи не буде вчасно! Просто коли ЛГБТ-люди вмирають, то уявіть собі, хто ховатиме, наприклад, гетеросексуального чоловіка? Швидше за все, прийде його дружина, діти, його сім'я збереться. Хто ховатиме мене, якщо мене тут двісті на війні? Швидше за все це робитиме моя мама, але вона не знає, як мене ховати. Тому що у нас є емоційний зв'язок, але, звичайно, я не дзвоню мамі і не говорю: «Ой, мамо, знаєш, поховай мене». Тому що це сильний емоційний удар. І це не така справа, яку, на мою думку, батькам розповідають. Але з моїм партнером я можу поділитись такою інформацією.

І я хотів би, щоб мене ховав мій партнер, тому що я цього хочу. Я розумію, що потім мені буде байдуже, але чомусь зараз для мене це важлива штука.

І я хочу сказати, що це актуально завжди. Це було вчасно, і коли був Майдан. І там також були ЛГБТ-люди. А потім казали, що нас не було. Ми ходили, наприклад, на різні інші правозахисні акції, на марш за права жінок, на акцію за Стерненка. Я розумію, що сам Стерненко може говорити будь-що про ЛГБТ-людей, але мені здавалося, що це несправедливо. Тому мені здалося важливим вийти за Стерненка. Звичайно, ми ходили туди без райдужного прапора. Чому це важливо зараз? Тому що Україна не Росія, в Україні все ж таки рівень свободи, рівень захисту прав людини вищий.

«Хто мене поховає, якщо мене тут двухсотнуть?»

Олександр Жуган (фотографія із соцмереж)

Думаю, що зараз, хоч би як це жахливо звучало, але Україна проходить свої еволюційні процеси, і, звичайно, війна — це жахлива річ. Я не знаю нічого гіршого у цьому світі. Але вона змінює світогляд багатьох українців, ми починаємо усвідомлювати багато речей, про які ми раніше не замислювалися. Зокрема, про нашу власну ідентичність. І мені здається, що в нашій новій свідомості, у нашій новій ідентичності немає місця будь-яким проявам ксенофобії та утискам прав людини. Я думаю, що важливо зараз розуміти, що пліч-о-пліч на фронті на другій лінії, де зараз ми, власне, знаходимося, в тилу воюють зовсім різні люди, різних релігійних переконань, різної сексуальної орієнтації, різної гендерної ідентичності. І зараз, щоправда, важливо, щоб ти був добрим солдатом, але важливо розуміти, що зокрема гомофобія – це дуже токсична штука, що нам потрібно розвивати емпатію насамперед. І розуміти, що ці світоглядні питання зараз актуальні, як ніколи.

Я ще хочу додати, що те, що люди матимуть рівні права, не означає, що чиїсь права при цьому ущемлятимуться. Це означає, що хтось інший матиме такі самі права, як і інші люди в Україні».

Тобто тут немає жодної загрози. ЛГБТ — це не Годзілла, який вийшов із моря і зараз усіх потопче. Просто люди хочуть жити та мати ті самі права на рівні з іншими людьми в Україні. Тому що ми так само сплачуємо податки, ми так само воюємо. І відповідно, якщо ми робимо так само, то чому б нам не мати рівних прав.

Яких дій ви очікуєте від української влади задля захисту прав ЛГБТ-спільноти?

«Ми там Стамбульську конвенцію все приймаємо і не приймемо. Хотілося б, щоб її повністю прийняли з усіма словами, які там написані, а не вибірково. Хочеться від влади відчути підтримку на такому рівні, коли чиновники виходять на Прайд і йдуть з нами пліч-о-пліч, тим самим демонструючи, що вони теж за рівні права. Мені здається, що це була б гарна демонстрація

Загалом я думаю, що цей шлях підвищення толерантності, або як це назвати, мають пройти не лише люди у столиці, а й населення маленьких містечок та сіл, бо якщо у Києві ти більш-менш безпечно можеш існувати – це я говорю, маючи досвід гомофобних нападів на мене, то в маленьких містечках все ще непроглядна темрява. І, звісно, ​​ситуація змінюється. Звичайно, вона змінюватиметься від центру, від Києва. Це має стати нормою. І мені дуже хотілося б, як зараз ми бачимо багато історій про те, як шлюби укладаються на фронті, звичайно, між чоловіком і дівчиною, а мені хотілося б тих самих прав і для представників одностатевих пар. Чому ми, наприклад, із моїм партнером, з яким ми вже майже вісім років разом, не можемо одружитися тут на фронті?».

Джерело ефір радіостанції «НВ»

Новини Нікополя

Пишемо про все важливе
Кожен день щось нове. Будьте в центрі подій

Telegram - Новини Нікополя
ПІДТРИМАЙ NIKOPOLTODAY