Новини з України
Інформація з України - Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу
1226 Україна • Культура

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу та збирали як меблі з IKEA

01.02.2022 18:02:16
Rozetka UA
Rozetka UA

Цього тижня ви бачили багато інтерв'ю із Сашком Філіпенком, але це особливе. Чому російськомовний письменник ніколи не буде визнаний «білоруським»? Чому Світлану Алексійович ненавидять багато білоруських літераторів? Серж Харитонов допомагає Сашкові Філіпенко заробити на нову машину.

- Сашко, ти давно живеш в іншій країні. Коли ти приїжджаєш до Мінська — ти таки повертаєшся додому чи тепер це вже лише перевалочний пункт емігранта?

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу

— У мене завжди лише одне відчуття: я повертаюся додому. І це абсолютно точно. Я, наприклад, уже не можу розуміти гарний Мінськ чи ні. Все тому, що він для мене рідний, а значить найкрасивіший. Це зовсім інше значення, інші значення, інша хімія. Це єдине місце у світі, де я висипаюся. Мені тут добре пишеться. Я сумую за Мінськом, а коли приїжджаю сюди, то цілими днями ганяю на великому на всі місця, які важливі для мене. Я не знаю, які ще можуть бути стосунки із цим містом.

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу

- Тобто тобі тут подобається?

- Дуже! Я розумію, що зараз мені тут зовсім нічого робити: щоб писати книги, потрібно ще десь заробляти гроші. Я не дуже уявляю, де б я міг заробляти гроші у Мінську. Але мені дуже подобається. Мені зручно.

Кожен із нас — як риба у воді. Риба може все життя провести на дні, у темряві.

Навіть якщо рибу одного разу виловлять і відправлять у найчистіший ставок з ідеально прозорою водою, вона все одно не почуватиметься круто, тому що звикла плавати у своїй темній воді. Я зараз тут, і почуваюся саме як ця риба: коли виходжу зі своєї квартири, Мінськ — це продовження мого будинку.

— І яка вона, вода цього міста? Темна? Чиста?

— Та це байдуже. Це моє місце існування, тому для мене не має значення, якого вона кольору.

— Коли ти працював на «Дожді», тебе представляли як «штатну бездарність» цього телеканалу. У тебе був дуже іронічний образ, що ріднить тебе ще з одним героєм #RFRM, Володимиром Яковичем Цеслером (інтерв'ю з яким вийшло у нас на сайті в середині травня). Ось це «штатна бездарність» — це що, особиста скромність? Ханжество? Чи лише образ?

- Це, безперечно, образ. Ми з командою «Дождя» хотіли зробити щось подібне до Сашка Барона Коена. Це образ, який одразу спрацював. Я взагалі дуже вірю у силу іронії, це дуже потужний інструмент у нашому житті. Мені, як письменнику, образ Роми Романовича спочатку заважав.

Коли вийшов «Колишній син», мені треба було якось пояснити аудиторії, що це серйозна книжка, а не ще один продукт хлопця, якого звикли бачити на «Дощі».

Коли люди купували мої перші книги, вони не дуже розуміли, що це дві абсолютно різні роботи… Але ж нікого не бентежить, коли актор грає різні ролі. Одна робота була для того, щоб просто заробляти гроші, а друга моє покликання. Це те, що я мріяв займатися все життя.

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу

- Але зараз тебе вже сприймають по-іншому?

- Так, у Москві абсолютно точно. А в Мінську такої проблеми взагалі практично не було, адже тут мало хто знає про телеканал «Дощ». Тому люди, які приходять у Москві на мої презентації, вже знають, куди йдуть. Хоча, як і раніше, бувають і такі, хто після презентацій підходять до мене і кажуть «як шкода, що вашої телепередачі більше немає» — але для них уже не виникає суперечності, обидва образи уживаються один з одним.

Є речі, про які неможливо говорити інакше, як серйозно.

І хоча в кожній книзі я намагаюся іронізувати над реальністю, у «Червоному хресті» не було місця іронії, хоча моя головна героїня все одно намагається часто іронізувати — незважаючи на все, що сталося з нею. Альцгеймер головної героїні – це лише метафора. Вона каже, що ніколи не забуде про те, що сталося, навіть незважаючи на свою недугу. І вона не забуває. А майже всі в Білорусі не мають Альцгеймера, але ми дружно забуваємо про те, що відбувалося 70 років тому. Ми не хочемо пам'ятати про це.

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу

Радянські військовополонені у концтаборі Маутхаузен

— Про нову книгу ми зараз ще поговоримо. Розкажи, будь ласка, а як у тебе йдуть стосунки із сучасною білоруською літературою?

- Що ти маєш на увазі? Чи є я її частиною?

— Чи ти відносиш себе до неї, по-перше? І по-друге, чи читаєш її?

- Я не читаю нічого такого. Але не тому, що я вважаю, що я вищий за білоруські автори. Просто так співпало, що в мене до їхніх книг не доходили руки. Але зараз я опинився в Мінську і читатиму багато білоруських авторів — мені це цікаво.

— Але ти таки вважаєш себе частиною білоруської літератури?

— Чи є я частиною білоруської літератури? «Вікіпедія» тепер вирішує, хто є хто. І там написано, що Сашко Філіпенко – білоруський прозаїк. Чи є я таким — це таке дивне питання, яке мені чомусь ставлять лише в Білорусі. І ніколи у Росії. З університетських часів, коли я поїхав навчатися до Санкт-Петербурга, у мене було прізвисько Сашко-Білорус. Мене все життя так називали. У Росії ні в кого немає сумнівів, що я білоруський автор. Я, власне, і виграв «Російську премію» лише тому, що її отримують люди, які пишуть російською у різних країнах.

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу

Чи є я частиною білоруської літератури? Напевно, я не в тій ваговій категорії, щоби навіть про це замислюватися. Я ж не Міцкевич, якого всі держави нашого регіону ділять між собою. Я навіть не дуже й замислювався, ким мене вважають. У мене є книжки, які люди читають у Білорусі. Цього мені цілком достатньо.

Загалом це питання, яке багато в чому пов'язане з мовою — чи вважати білоруськими авторами тих, хто пише російською? Ось Світлана Олексійович – вона хто?

Для мене цілком очевидно, що білоруська письменниця. Адже так само можна запитати, чи канадська письменниця Еліс Енн Манро! І я впевнений, що навряд чи хтось у Канаді чи світі назве її англійською чи французькою.

— Можливо, справа справді у мові. Але також існує думка, що в Білорусі просто є літературна тусовка, що склалася, де люди дарують премії один одному.

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу

— Я нічого не знаю про неї. Я думаю, що вони все ж таки не зовсім «дарують» один одному премії. Швидше, у публіки ззовні створюється таке відчуття лише тому, що літератори Білорусі це досить маленьке коло. З іншого боку, у Білорусі літератори таки мають триматися один одного.

Подивіться на їхні тиражі.

З виданням білоруських книг усе сумно, вони виходять тиражами п'ятсот, тисячу примірників.

Більше того, як і один за одного, білоруські літератори тримаються і за білоруську мову. Але я не думаю, що білоруській мові потрібна допомога, бо вона набагато сильніша, ніж ми. Він жив до нас, жив у найгірші часи. І вижив. Я думаю, що з білоруською мовою все буде круто, у мене взагалі немає сумнівів щодо цього. І для мене вибір мови між російською та білоруською — питання минулого.

Я не бачу жодної проблеми в тому, що ми маємо дві мови. У Швейцарії чотири державні мови – і при цьому німецькомовні швейцарські письменники залишаються швейцарськими.

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу

У швейцарському регіоні Тичино ні в кого не викликає сумніву, що місцеве італомовне населення — швейцарці. Це навіть попри те, що через дорогу від їхніх будинків починається Італія. Вони ніколи в житті не назвуть себе італійцями. У Берні ніхто не назве себе французами чи німцями. Для світу зараз важливіше та гостріше стоїть питання вибору між мовами та смайликами. Усі лінгвісти скажуть, що мова – дуже поганий засіб комунікації.

— Згоден, мімікою та жестами якось зручніше.

— Я загалом про це й кажу — «смайликами» набагато зручніше спілкуватися. У тебе є шість «смайлів» та жодних інтерпретацій.

А коли людина вимовляє слово, то із цим словом народжується мільярд смислів. Я сказав одне, люди почули інше, а образилися на третє.

Не знаю, чи ми всі писатимемо романи «смайликами» чи гіфками — не факт, що до цього прийде. Але якщо вам зручніше в білоруському суспільстві спілкуватися білоруською мовою — ви просто починаєте і робите це. Інша річ, що у Білорусі вибір мови — це, звичайно, найчастіше політичний акт.

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу

— А тобі не здається, що набагато гостріше за вибір мови, для Білорусі стоїть питання вибору ідентичності між радянською та білоруською? Адже можна бути білоруськомовною, але залишитися повністю радянською, займаючись виключно випинанням своєї «білоруськомовності». Водночас, у Білорусі величезна кількість російськомовних, які щодня дуже сильно змінюють цю країну та відчувають себе виключно білорусами – і ніким більше. Вони не люблять Путіна, виступають проти російських військових баз, щороку відзначають День Волі та допомагають захищати Куропати.

- Не мені давати комусь оцінку. Я простий хлопець, який пише оповідання. Але, звичайно, досить дивно, що деякі білоруськомовні починають судити про те, хто є білоруси, а хто ні, лише за мовною приналежністю.

Бажають того білоруськомовні чи ні, у цій країні більшість людей щодня розмовляє російською. Більшість білорусів, які поїхали за кордон, теж говорять російською.

За межами Білорусі живе три мільйони білорусів – це третина населення нашої країни. Вони могли б повернутися до Білорусі і, якщо не змінити її на краще, то хоча б стати її частиною. Більшість тих, хто виїхав звідси, теж розмовляють російською мовою, хоча при цьому, безсумнівно, вважають себе білорусами.

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу

Я теж вважаю себе білорусом — і мені байдуже, що хтось думає, що білорусом може бути лише той, хто розмовляє білоруською мовою. Мені здається дивним такий поділ. Навіть якщо я говорю російською мовою, особливо в Росії, у моєму колі спілкування ні в кого не виникає сумнівів, що я білорус. Це ніколи нікого не бентежило.

— Можливо, це питання зрілості національної культури? У Білорусі таки «маляда демократія».

- Мабуть. Якщо комусь ці питання такі важливі і когось займають, хай вони й надалі займають тих людей, що самі вирішують кого вважати білорусом, а кого ні.

- А в тебе може вийти книжка, написана в оригіналі мовою?

— Оце питання… Бо в Білорусі зараз виходять книжки на мові від людей, які на мові не пишуть, а лише публікують переклад із російської. Мені здається, що це дивно. Я гадаю, що переклад у мене може вийти. Моя книжка, написана на мові, могла б, звичайно, стати експериментом для мене самого, але я не розумію, навіщо це робити. Щоб виграти премію Гедройця чи взяти участь у ній? Я й так знаю, що важко її виграти. Щоб просто написати книгу білоруською мовою і ось тоді вже, напевно, стати білоруським письменником?

Я говорю по-білорусськи, все моє навчання у школі було по-білорусськи, але я не бачу снів білоруською мовою — а це дуже важливий елемент володіння таким інструментом. Я не розповідаю друзям анекдоти білоруською. Втім, я взагалі не розповідаю анекдотів. Але я не розповідаю білоруською навіть смішних історій. Мені здається, що мова — інструментарій, яким треба володіти. Сергій Михалок, який дивиться на вас із плакату — білорус чи ні?

Мені здається, що Міхалок, який тільки після школи переїхав з Росії до Білорусі та співає російською — більшою мірою білорус, ніж багато хто з тих людей, які розмовляють білоруською мовою та навчають, як нам усім треба жити.

— У недавньому інтерв'ю для Esquire Russia ти розповів, що пишеш сценарій для повнометражного кіно, в якому Тіль Швайгер їде на похорон свого діда до Владивостока. Це правда?

— Я його написав, видав і навіть отримав багато грошей за сценарій, а люди зникли.

— Але ж гроші ти отримав? Це найголовніше!

— Так, я написав свій перший повний метр у співавторстві з добрим хлопцем Серьожкою Кузнєцовим. Це не зовсім наша, а продюсерська історія, там був серйозний продюсерський вплив. Ми написали одну історію, потім продюсер попросив її переробити і ми написали іншу історію. Коли з'явиться фільм і чи взагалі він вийде — я не знаю. Це був цікавий великий досвід.

- А інші пропозиції?

— Мені пропонують різні цікаві штуки, зараз я веду переговори з приводу серіалу, який хотілося б написати, але це все не «Молодий тато», звичайно. Іноді пропонують, на жаль, якісь абсолютно жахливі речі: «п'ятдесятий рік, Ленінград, злочинець Кліщ полює за головним міліціонером на прізвисько Сатана».

— Чому ви до мене звертаєтесь за сценарієм? — питаю таких замовників.

— Ну як же, ви недавно написали історичний роман «Червоний хрест»!

— І як ці речі перетинаються з тим, що ви мені надіслали в інструкції?

Саша Філіпенко: Бараки з німецьких концтаборів вивозили до ГУЛАГу

Я завжди відмовляюся від таких пропозицій, хоча, мабуть, вони дозволили б мені заробити багато грошей і написати нову книжку. Але я не можу робити такі штуки, це просто жахливо.

— Я знаю, що тебе не менше за це жахає те, що відбувається на російському телебаченні. У кількох інтерв'ю ти навів приклад Франції, де передачі про Бодрійяра збирають понад мільйон переглядів. А що первинне — посил із телевізора чи запит знизу?

* * *

Джерело Reformation

автор тексту: Rayan Riener

2022-02-01 18:39:16

Теги в категорії